Інший на моєму місці розгубився б. Але я – людина хоробра й винахідлива. Зробивши руль із власного сюртука, я полетів додому, керуючи качками.

Проте як спуститися вниз?

Дуже просто! Моя винахідливість знову стала мені в пригоді.

Я скрутив кільком качкам голови, і ми почали повільно спускатися на землю.

Я потрапив просто в димохід власної кухні! Яке обличчя було у мого кухаря, коли я з’явився з пічки, – це треба було бачити!

Добре, що він ще не встиг розпалити вогонь.

Добре бути винахідливим! – Якось мені вдалося одним пострілом підстрелити сім куріпок. Після цього навіть мої вороги не могли не визнати, що я – найкращий стрілець у всьому світі, що такого влучного, як Мюнхаузен, ще ніколи не було!

А було це так.

Я повертався з полювання, розстрілявши всі свої кулі. Раптом у мене з-під ніг випурхнуло семеро куріпок. Звісно, я не міг допустити, щоб від мене втекла така чудова дичина.

Я зарядив свою рушницю – чим би ви думали? – шомполом! Так-так, звичайним шомполом, тобто такою залізною круглою паличкою, призначеною для прочищання рушниці.

Потім я підбіг до куріпок, сполохав їх і вистрілив.

Куріпки злетіли одна за одною, і мій шомпол проткнув одразу сімох. Усі сім пташок упали до моїх ніг.

Я підняв їх і з чималим подивом побачив, що вони смажені. Так, вони були смажені!

Проте інакше й бути не могло: мій шомпол дуже нагрівся від пострілу, тому куріпки, пронизані ним, мусили підсмажитися.

Я сів на траву й просто тут смачно пообідав.

Òак, винахідливість – найголовніше в житті, й не було ще на світі людини, винахідливішої за Мюнхаузена.

Одного разу в російському дрімучому лісі я натрапив на чорно-буру лисицю.

Хутро цієї лисиці було таким чудовим, що мені стало шкода псувати його кулею чи дробом.

Не довго думаючи, я витягнув кулю зі ствола рушниці, зарядив зброю довгою швацькою голкою і вистрілив у лисицю. Оскільки вона стояла під деревом, голка міцно приколола її хвіст до стовбура.

Я неквапно підійшов до лисиці, дістав батога та заходився її шмагати.

Вона так ошаліла від болю, що, вірите, – вискочила зі своєї шкури і втекла від мене голяка. А шкура дісталася мені цілою – хутро не було попсоване ані кулею, ані дробом.

Дійсно, чимало траплялося зі мною різних дивовижних випадків!

Пробираюсь якось я крізь густий ліс і бачу: біжить дике порося, зовсім ще маленьке, а за поросям чимчикує велика свиня.

Я вистрілив, – та, на жаль, промахнувся.

Куля моя пролетіла якраз поміж поросям та свинею. Порося кувікнуло й кинулося в гущавину, а свиня залишилася стояти на місці, наче вкопана.

Я здивувався: чого це вона не втікає від мене? Але, підійшовши ближче, зрозумів, у чому справа. Свиня була сліпа і не бачила дороги. Вона могла ходити лісом, лише коли трималася за хвостик свого поросяти.

Моя куля відірвала цей хвостик. Порося втекло, а свиня, залишившись без поводиря, не знала, куди їй іти. Вона була зовсім безпорадною і стояла, тримаючи в зубах шматочок хвостика. І тут мені сяйнула чудова думка. Я схопив цей хвостик і повів свиню до своєї кухні. Бідолашна сліпа покірно чвалала за мною, думаючи, що її, як і раніше, веде порося!

Отож не зайве повторити: винахідливість – велике діло!

Втім, траплялися зі мною й більші дива. Ось якось іду лісом і ласую солодкими, соковитими вишнями, які купив по дорозі.

І раптом переді мною олень – неначе з-під землі виріс! Стрункий, гарний, з величезними розлогими рогами!

А у мене, як на зло, жодної кулі немає.

Добре, що залишилося кілька вишень. От я і зарядив рушницю замість кулі вишневою кісточкою. Так-так, не смійтеся, звичайнісінькою вишневою кісточкою.

Пролунав постріл, але олень лише головою помотав. Кісточка потрапила йому в лоба й не завдала жодної шкоди. За мить він уже зник у лісовій гущавині.

Мені залишилося тільки шкодувати, що я випустив настільки чудову здобич.

Через рік я знову полював у тому ж лісі. Зрозуміло, на той час я встиг зовсім забути про історію з вишневою кісточкою.

Наскільки ж великим було моє здивування, коли з гущавини лісу просто на мене вискочив розкішний олень, між рогами якого росла висока крислата вишня! Уявіть собі цю красу: стрункий олень, а на голові в нього струнке дерево! Я одразу ж здогадався, що ця вишня виросла з тієї маленької кісточки, яка минулого року послугувала мені кулею. Цього разу набоїв мені не бракувало. Я прицілився, вистрілив – і мертвий олень впав на землю. Так з одного пострілу я одразу отримав і печеню, і вишневий компот на десерт. Адже деревце було всіяне великими стиглими ягодами.

Скажу вам чесно: ніколи в житті я не куштував таких смачних вишень.

Iншого разу мені трапився в лісі дикий кабан. Із ним впоратися було набагато важче. У мене навіть рушниці з собою не було.

Я кинувся навтьоки, але він помчав за мною, мов скажений, і неодмінно проколов би мене своїми іклами, якби я не сховався за перший-ліпший дуб.

Кабан із розгону налетів на дуб, й ікла звіра так глибоко встромилися в стовбур дерева, що він не міг їх звідти витягнути.

– Ага, голубчику, піймався! – сказав я і вийшов із-за дуба. – Зажди-но! Тепер ти від мене не втечеш! І я взяв каменюку та заходився ще глибше забивати в дерево гострі ікла, щоб кабан не зміг звільнитися. А потім зв’язав його міцною мотузкою й, повантаживши на воза, урочисто повіз додому.

Ото дивувалися інші мисливці! Вони й уявити собі не могли, що такого лютого звіра можна спіймати живцем, не потративши жодного набою!

Не знаю чому, але зі мною часто траплялося, що найлютіших і найнебезпечніших звірів я зустрічав саме тоді, коли був неозброєний і зовсім безпорадний.

Іду якось лісом, а назустріч мені вовк. Роззявив пащу – і просто до мене.

Що робити? Втікати? Але вовк уже накинувся на мене, перекинув на землю і ось-ось перегризе мені горлянку.

Інший на моєму місці розгубився б, але ви знаєте барона Мюнхаузена! Я рішучий, сміливий і винахідливий. Не довго думаючи, я засунув кулак вовку в пащеку і, щоб він не відкусив мені руку, засовував її дедалі глибше. Вовк люто дивився на мене. Очі його блищали від злості. Але я знав: якщо висмикну руку, він розірве мене на клаптики, тому безстрашно запихав її далі й далі. І раптом мені сяйнула чудова думка: я схопив хижака за нутрощі, міцно рвонув і вивернув, немов рукавицю, навиворіт!

Зрозуміло, що після такої операції вовк упав мертвим до моїх ніг.

Я наказав зшити із його шкури чудову теплу куртку і, якщо ви не вірите мені, з радістю покажу її вам.

Втім, у моєму житті були епізоди навіть страшніші, ніж зустрічі з вовками.

Якось мене почав переслідувати скажений собака.

Я кинувся від нього навтьоки.

Але на плечах я мав важку шубу, і вона заважала мені бігти.

Я мусив на ходу скинути її, забіг до будинку і тут же зачинив за собою двері.