Вона підійшла до них.

– Містер і місіс Сміт?

Вони глянули на неї, обличчя напружилися перед очікуваним ударом. Долоні місіс Сміт стислися на Біблії, що була розгорнута на Книзі Йова, аж кісточки побіліли. Молода жінка, що стала коло них, не носила білої лікарняної форми, але в цю мить вони не сприймали різниці. Чекали останнього удару.

– Так, ми Сміти, – тихо сказав Герб.

– Я Сара Брекнелл. Ми з Джонні добрі друзі. Зустрічаємося, як то кажуть. Можна сісти до вас?

– Подруга Джонні? – спитала місіс Сміт різким, майже звинувачувальним тоном. Кілька інших людей мельком озирнулися й повернулися до своїх затяганих журналів.

– Так, – сказала вона. – Дівчина Джонні.

– Він ніколи не писав, що має якусь подругу, – сказала місіс Сміт тим самим різким тоном. – Ні, ніколи такого не писав.

– Цить, мати, – сказав Герб. – Сідайте до нас, міс… Брекнелл, правильно?

– Сара, – вдячно сказала вона й узяла стільця. – Я…

– Ні, ніколи не писав, – різко сказала місіс Сміт. – Мій син любив Господа, хіба що, може, за останній час трохи віддалився від нього. Кара Господня падає несподівано. Ось чому відступатися так небезпечно. Не знаєш ані дня, ані години…

– Цить, – сказав Герб.

Люди навколо знову заозиралися. Він видав дружині суворий погляд. Вона якусь мить виклично дивилась у відповідь, але його очі не опустилися. Вера опустила свої. Вона закрила Біблію, але її пальці забігали по боках сторінок, ніби прагнучи найшвидше повернутися до тієї колосальної арени спустошливої гіркоти, якою було життя Йова, бо в ньому було досить нещасть, щоб з ними можна було порівнювати її власні й синові.

– Я була з ним учора ввечері, – сказала Сара, від чого жінка знову підвела на неї осудливі очі.

Сара пригадала біблійну конотацію виразу «бути з кимось» і відчула, що шаріється. Жінка ніби читала її думки.

– Ми пішли на окружний ярмарок…

– Місце гріха і зла, – чітко мовила Вера Сміт.

– Востаннє тебе прошу, Веро, цить, – хмуро сказав Герб і ляпнув долоню зверху на жінчину. – Зараз, розумієш? Мені здається, що це порядна дівчина, і я не терпітиму, якщо ти її колупатимеш. Ясно?

– Місце гріха, – вперто повторила Вера.

– Ти замовкнеш?

– Пусти. Я хочу читати Біблію.

Він відпустив. Сара збентежилась і спантеличилася. Вера розгорнула Біблію й знову заходилася читати, ворушачи губами.

– Вера дуже засмучена, – сказав Герб. – Ми обоє засмучені. І ти теж, як видко.

– Так.

– Ви з Джонні добре вчора погуляли? – спитав він. – На ярмарку?

– Так, – сказала вона. Брехня і правда того слова геть переплуталися в її голові. – Добре, поки… ну, я з’їла поганий хот-доґ чи що. Ми були на моїй машині, і Джонні довіз мене додому, у Візі. Мені сильно крутило живіт. Він викликав таксі. Сказав, що сьогодні повідомить кого треба в школі про те, що я захворіла. То був останній раз, коли я його бачила.

Полилися сльози. Сара не хотіла плакати перед ними, особливо перед Верою Сміт, але зупинитися не могла. Вона видобула з сумочки паперову хустинку й приклала до обличчя.

– Ну-ну, – сказав Герб і обійняв її за плечі. – Ну-ну.

Вона плакала і в якийсь не дуже ясний спосіб розуміла, що йому теж кращає, коли є кого заспокоювати. Його дружина знайшла власну втіху в історії Йова, але він до неї не був долучений.

Кілька чоловік розвернулися, щоб поглипати. Крізь призму сліз вони здалися їй натовпом. Вона гірко розуміла, про що вони думають: «Краще вона, ніж я, краще вони всі троє, ніж я або мої, той хлопець, мабуть, помирає, хлопцеві, мабуть, голову розчавило, раз вона так побивається. Просто питання часу – а тоді надійде якийсь лікар, поведе їх у приватну кімнату й скаже, що…»

Вона здушила сльози та опанувала себе. Місіс Сміт сиділа з прямісінькою спиною, ніби прокинулася від нічного кошмару, і не помічала ані Сариних сліз, ані чоловікових намагань її заспокоїти. Вона читала Біблію.

– Будь ласка, – сказала Сара. – Скажіть, як він? Можна надіятися?

Перш ніж Герб відповів, озвалася Вера. Її голос був сухим розрядом вироку:

– Надіятися треба на Господа, дівонько.

Сара побачила тривожний спалах в очах Герба й подумала: «Він думає, що вона збожеволіла. Може, так і є».

Довгий день перетікав у вечір.

Десь після другої дня, коли в школі скінчилися уроки, почали приходити учні Джонні в армійських куртках, дивних капелюхах і витертих джинсах. Сара не побачила серед них багато дітей, котрих подумки називала причесаними, – перспективних, націлених на коледж учнів, ясних оком і чолом. Більшість із тих, хто завдав собі клопоту прийти, були диваками з довгим волоссям.

Кілька з них підійшли й тихенько спитали Сару про те, що їй відомо про стан містера Сміта. Але одна з дівчат, Дона Едвардс, котра дивилася на Джонні закоханими очима, прочитала глибину страху з Сариного обличчя. Вона вибухнула сльозами. Надійшла медсестра й попросила дівчину вийти.

– Я впевнена, що він одужає, – сказала Сара. Вона обняла Дону за плечі на знак захисту. – Дайте їй кілька хвилин, будь ласка.

– Ні, я не хочу лишатися, – сказала Дона і вибігла геть, перекинувши твердий пластиковий стілець, що проторохтів підлогою.

Через кілька хвилин Сара побачила, як дівчина сидить на сходах лікарні під холодним пізнім жовтневим сонцем, опустивши голову на коліна.

Вера Сміт читала Біблію.

На п’яту вечора більшість учнів розійшлися. Дона також пішла, і Сара не побачила коли. О сьомій до чекальні зайшов молодий чоловік з карткою «Д-Р СТРОУНЗ», криво пришпиленою до вилоги білого халата, озирнув усіх і рушив до них.

– Містер і місіс Сміт? – спитав він.

Герб глибоко вдихнув.

– Так. Це ми.

Вера лунко закрила Біблію.

– Пройдіть за мною, будь ласка.

Ось воно, подумала Сара. Пройти до закритої кімнатки, а там – новина. Хоч би яка вона була. Вона почекає, а коли вони повернуться, Герб Сміт розкаже їй те, що їй треба знати. Він добрий чоловік.

– У вас є новини про мого сина? – спитала Вера тим самим ясним, сильним і майже істеричним голосом.

– Так. – Доктор Строунз глянув на Сару. – Ви теж родичка, мем?

– Ні, – сказала Сара. – Я подруга.

– Близька подруга, – сказав Герб. Тепла і сильна долоня лягла біля її ліктя, а друга взяла під руку Веру. – Ми підемо всі разом, якщо ви не проти.

– Аж ніяк.

Він повів їх повз ліфти й далі коридором до кабінету з табличкою «КІМНАТА ДЛЯ НАРАД» на дверях. Впустив їх першими й увімкнув флуоресцентні лампи на стелі. У кабінеті стояли довгий стіл і з десяток офісних стільців.

Доктор Строунз зачинив двері, запалив цигарку й кинув спаленого сірника в одну з попільничок, що вишикувалися вздовж столу.

– Це важко, – мовив він, ніби сам до себе.

– Тоді краще просто взяти й сказати, – мовила Вера.

– Так я, мабуть, і зроблю.

Сара мала найменше права питати, але вона не змогла стриматися:

– Він не помер? Будь ласка, не кажіть, що він помер…

– Він у комі. – Строунз сів і глибоко затягнувся цигаркою. – Містер Сміт отримав серйозні ушкодження голови й невизначений обсяг ураження мозку. Можливо, ви чули вираз «субдуральна гематома» в якомусь із серіалів чи шоу про лікарні. У містера Сміта дуже серйозна субдуральна гематома, котра є, по суті, локалізованим крововиливом усередині черепа. Для того щоб спустити тиск, а також видалити уламки кістки з мозку, знадобилася довга операція.

Герб важко опустився на стілець. Його вражене обличчя стало схожим на тісто. Сара помітила його грубі пошрамовані руки і пригадала, як Джонні говорив, що його батько – тесля.

– Але Господь пощадив його, – сказала Вера. – Я знала, що так і буде. Я молилася, щоб він дав мені знак. Хвалімо Господа Всевишнього! Усі разом восхвалімо Його ім’я.

– Веро, – безсило сказав Герб.

– У комі, – повторила Сара.

Вона спробувала накласти цю інформацію на якусь подобу емоційної шкали й зрозуміла, що та не вміщується. Те, що Джонні не помер, що пережив серйозну й небезпечну операцію на мозку, – такі речі повинні дати надію. Але не давали. Слово «кома» їй не подобалося. Несло якусь приховану лиху звістку. Воно ж перекладається з латини як «смертний сон»?