Її очі викотилися, як у тих скажених ляльок, котрих продавали на ярмарках. Убивця хрипко хекав. Її руки обім’якли й лежали на дошках. Його пальців стало майже не видно.

Він відпустив її шию, готовий ухопити знову, якби вона ворухнулась, але ні. За мить він роздер її пальто тремтячими руками й задер спідницю рожевої уніформи офіціантки.

Біле небо дивилося вниз. Вигін Касл-Рока стояв порожній. Ніхто не знайшов задушене й поругане тіло Альми Фречетт аж до наступного дня. Шерифова гіпотеза була така: це зробив якийсь зальотник. Новина пробігла газетними заголовками штату, і люди в Касл-Року загалом погоджувалися з шерифовою думкою.

Безперечно, жоден місцевий хлопець не міг вчинити таку страхітливу річ.

Герб і Вера Сміти повернулися до Павнела і знову вплелись у тканину своїх буднів. Того грудня Герб закінчив роботу над будинком у Даремі. Їхні заощадження справді танули, як передбачала Сара, і вони подали заяву до влади штату про допомогу в надзвичайній ситуації. Це зістарило Герба майже настільки, наскільки зістарила сама аварія. У його уявленні ДНС – то була лише гарна назва для «допомоги малозабезпеченим», або ж «милостині». Він ціле життя важко й чесно працював руками і думав, що не настане той день, коли йому доведеться брати в держави бодай долар. Але день настав.

Вера підписалася на три нові журнали, що приходили поштою через нерівні проміжки часу. Усі три були погано надруковані, а ілюстровані, здавалось, талановитими дітьми. «Божі летючі тарілки», «Прийдешнє преображення» й «Екстрасенсорні чудеса Господні». «Верхня кімната», що й досі приходила щомісяця, тепер іноді лежала нечитаною по три тижні, а інші журнали вона зачитувала до дірок. У них вона знайшла чимало мудрого про аварію Джонні й за вечерею зачитувала ці перлини своєму втомленому чоловікові високим, пронизливим голосом, що тремтів від екзальтації. Герб упіймав себе на тому, що дедалі частіше просить її помовчати, а якось навіть крикнув, щоб вона закрила рота й дала йому спокій з тими нісенітницями. Коли він так робив, вона зиркала на нього, як довгострадниця, зі співчуттям і болем, а тоді відступала нагору, де продовжувала свої заняття. Вона почала листуватися з тими журналами, обмінюватися листами з авторами й іншими однодумцями, яким випала схожа доля.

Більшість її кореспондентів були добросердечні, як сама Вера, люди, котрі прагнули допомогти й полегшити незносний тягар її болю. Надсилали молитви й молитовні камені, надсилали наговори, надсилали обіцянки включити Джонні в їхні вечірні розмови зі Всевишнім. Але траплялися й такі, що були не ким іншим, як аферистами й аферистками, і Герба тривожила жінчина дедалі сильніша нездатність їх розпізнати. Приходила пропозиція отримати поштою відщеплений уламок Істинного Хреста Господнього всього за $99,98. Пропозиція отримати флакон води, набраної з джерела в Лурді, котра майже напевно сотворить чудо, якщо нею окропити лоб Джонні. Та коштувала $110 плюс доставка. Дешевшим (і привабливішим для Вери) варіантом була касета з безперервно записаним двадцять третім псалмом і отченашем, начитаним євангелістом з півдня Біллі Гамбером. Якщо ввімкнути її біля надголів’я Джонні на скількись тижнів, вона майже точно приведе до чарівного видужання, якщо вірити брошурі. Додатковим благословенням (тільки для замовлень цього місяця) мала стати підписана фотографія самого Біллі Гамбера.

Що швидше росло її захоплення цими псевдорелігійними цяцянками, то частіше Герб мусив втручатися. Іноді він потай рвав її чеки й просто відновлював у чековій книжці попередній баланс. Але коли пропозиція вимагала готівки, йому доводилося прямо забороняти це – і Вера почала віддалятися, дивитися на нього з недовірою, як на грішника й безбожника.

Дні Сари Брекнелл були заповнені школою. Як і вечори, вони не дуже відрізнялися від тих, котрі настали після розриву з Деном; вона опинилася в якомусь лімбі, чекала, поки щось станеться. У Парижі мирні перемовини зайшли в глухий кут. Ніксон наказав продовжити бомбардування Ханоя, незважаючи на протести як усередині країни, так і за кордоном. На пресконференції він видобув зображення, котрі вичерпно доводили, що американські літаки не бомбили лікарень у Північному В’єтнамі; але він скрізь пересувався на армійському гелікоптері. Розслідування жорстокого зґвалтування і вбивства офіціантки з Касл-Рока забуксувало після того, як випустили на свободу мандрівного маляра, котрий якось три роки пролежав у психіатричній лікарні штату в Оґасті: всупереч загальним очікуванням, алібі маляра було непробивним. Дженіс Джоплін кричала свій блюз. Париж (другий рік поспіль) оголосив, що сукні й спідниці довшатимуть, але вони не довшали. Сара туманно усвідомлювала все це, як голоси з іншої кімнати, де без кінця тривала якась малозрозуміла вечірка.

Випав перший сніг – просто припорошив землю, тоді припорошив удруге, а за десять днів до Різдва була буря, котра на день позакривала школи, і вона сиділа вдома і дивилася, як сніг заповнює Флеґґ-стріт. Її короткі стосунки з Джонні – вона навіть не могла з повним правом назвати їх романом – стали тепер частиною іншої пори року, і вона відчувала, як він вислизає від неї. То було панічне відчуття, ніби якась частина її тонула. Тонула в днях.

Вона багато прочитала про травми голови, кому й ушкодження мозку. Прочитане не збадьорило. Вона дізналася про дівчинку з містечка в Меріленді, котра пролежала в комі шість років; дізналася про юнака з Ліверпуля, котрого вдарило гаком на тросі в порту, де він працював, і котрий пролежав у комі чотирнадцять років, доки не згас остаточно. Помалу той дужий молодий портовик обірвав свої зв’язки зі світом, схуд, втратив волосся, зорові нерви позаду очей дегенерували до стану вівсянки, тіло поступово набуло зародкового положення, коли його зв’язки почали вкорочуватися. Він розвернув час назад, знову став зародком, що плавав у плацентарних водах коми, а його мозок деградував. Розтин після смерті показав, що звивини головного мозку розгладилися, залишивши фронтальні й префронтальні частки майже зовсім гладенькими й порожніми.

«Ох, Джонні, це нечесно, – подумала вона, дивлячись, як на вулиці падає сніг, заповнюючи світ порожньою білістю, ховаючи опале літо й червоно-золотисту осінь. – Це нечесно, тебе треба відпустити туди, куди можна піти».

Кожні півтора-два тижні вона отримувала листа від Герба Сміта: у Вери були свої друзі через листування, а в нього – свої. Він писав широко й розмашисто, старомодною авторучкою.

«Ми обоє живі й здорові. Так само чекаємо того, що станеться далі, як, мабуть, і ти. Так, я трохи почитав і знаю те, про що ти з доброти й тактовності не написала у своєму листі, Саро. Виглядає все кепсько. Але, звісно, ми надіємося. Я не вірю в Бога так, як Вера, але вірю у власний спосіб, і я думаю – чому він не забрав Джонні одразу, якщо вже вирішив? Чи є на те якась причина? Мабуть, ніхто цього не знає. Ми просто надіємося».

В іншому листі:

«Цього року мені доводиться робити всі різдвяні закупи, бо Вера вирішила, що Різдво – гріховний звичай. Ось чому я кажу, що їй дедалі гіршає. Вона завжди вважала, що це скоріше святий день, аніж свято (якщо ти розумієш, про що я), і якби вона побачила, що я пишу “Різдво” замість “Різдво Христове”, то думаю, що їй би захотілось “устрелити того хулителя”. Вона завжди казала, треба пам’ятати, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса, але ніколи раніше не виступала проти закупів до нього. Насправді вони їй колись подобалися. А тепер, здається, вона тільки те й робить, що виступає проти. Вона нахапалася купи чудернацьких думок від тих людей, з якими листується. Божечки, як же я хотів би, щоб вона припинила і знову стала звичною Верою. В іншому в нас усе гаразд. Герб».

І різдвяна листівка, над якою вона трошки поплакала:

«Найкращі побажання цієї святкової пори від нас обох, і якщо ти захочеш приїхати до нас і провести Різдво з парою “стариганів”, гостьова спальня готова. У нас із Верою все гаразд. Сподіваємося, що новий рік буде кращим для нас усіх. Герб і Вера».