– Аякже.

– І приїзди навідай нас, як зможеш. Павнел не так далеко. – Він повагався. – Схоже, Джонні вибрав собі правильну дівчину. Усе було доволі серйозно, га?

– Так, – сказала Сара. Сльози не зупинялись, і той минулий час дієслова теж не пролетів повз її вуха. – Так і було.

– Бувай, люба.

– Бувайте, Гербе.

Вона поклала слухавку, потримала її секунду-дві, а тоді набрала номер лікарні й спитала про Джонні. Змін не було. Вона подякувала медсестрі з інтенсивної терапії й заходилася сновигати квартирою. Подумала, як Бог посилає цілий флот летючих тарілок, щоб підібрати вірних і підкинути до Оріона. Виглядало все так само логічно, як і те, що Бог здурів, покалічив Джонні Смітові мозок і поклав його в кому, котра, певно, ніколи не закінчиться – хіба що його несподіваною смертю.

Їй треба було перевірити купу учнівських творів. Вона заварила чаю і сіла за них. Якщо й можна виділити одну мить, коли Сара Брекнелл знову взяла повіддя свого життя після Джонні в руки, то була вона.

Убивця був гладенький.

Він сидів на лавці в міському парку коло відкритої сцени, курив «мальборо» й мугикав пісню з «Білого альбому» «The Beatles»: «You don’t know how lucky you are, boy, back in the, back in the, back in the USSR…»

Він ще не був убивцею по-справжньому. Але воно, вбивство, сиділо в його думках уже давно. Свербіло, свербіло йому, але не лютувало. Він почувався доволі оптимістично. Час правильний. Не треба перейматися, що тебе впіймають. Не треба перейматися про прищіпку. Бо він гладенький.

З неба почав сипати сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північний схід від цього мейнського містечка середньої величини безпробудно спав Джон Сміт.

Убивця просканував парк – міський вигін, як його любили називати туристи, що приїздили в Касл-Рок і Озерний край. Але зараз туристів не було. Вигін, що був таким зеленим улітку, зараз пожовтів, полисів, помер. Він чекав, доки зима пристойно вкриє його тіло. Плетена сітка, що ловила м’ячі за базою дитячого бейсбольного майданчика, показувала свої іржаві ромби на тлі білого неба. Музична сцена просила свіжого шару фарби.

Декорації депресивні, але вбивця не був пригнічений. Радість охопила його майже як манія. Ступні хотіли тупати, пальці – клацати. Цього разу він не відступиться.

Він розчавив недопалок каблуком черевика й негайно запалив наступну цигарку. Глянув на годинник. 15:02. Він сидів і курив. Парком пройшло двоє хлопців, що перекидали один одному м’яча, але вони не бачили його, бо лавки стояли в низовині. Він вважав, що, коли погода тепліша, сюди приходили ночами гидкойоби. Він знав про гидкойобів усе, знав, що вони роблять. Мати розказала йому, та він і сам бачив.

Думка про матір трохи підсушила усмішку. Він пригадав той раз, коли йому було сім років, вона зайшла до його кімнати не постукавши – вона ніколи не стукала – і впіймала його, коли він грався зі своєю штукою. Вона тоді просто ошаленіла. Він намагався сказати їй, що це нічого не значить. Нічого поганого. Воно просто піднялося. Він не робив нічого, щоб підняти його, воно саме встало. От він сидів і теліпав ним туди-сюди. Це навіть було не дуже весело. Аж трохи нудно. Але мати тоді просто ошаленіла.

– Хочеш стати одним з гидкойобів?! – верещала вона.

Він тоді не знав, що воно значить, – тобто про «гидко» він знав, але не про інше, хоч і чув дещо від старших дітей на ігровому майданчику початкової школи Касл-Рока.

– Хочеш стати одним з гидкойобів і підхопити якусь їхню болячку? Хочеш, щоб він тобі почорнів? Щоб відгнив тобі? Га? Га? Га?

Вона почала трусити ним, а він – бурмотіти від страху. Навіть тоді вона була дебелою жінкою, цілим океанським лайнером, що домінує в морському пейзажі, а він тоді не був убивцею, не був гладеньким, а був малим хлопчиком, що бурмотів від страху, і його штука опала й намагалася втиснутися всередину тіла.

Вона тоді змусила його носити на штуці прищіпку для білизни аж дві години, аби він зрозумів, що приносять ті хвороби.

Біль був нестерпний.

Снігова хмарка пропливла далі. Він вигріб образ матері з думок – коли почувався добре, то міг зробити це без зусиль, а коли пригнічено й сумно – зовсім не міг.

Його штука зараз стояла.

Він глянув на годинник. 15:07. Кинув наполовину докурену цигарку на землю. Хтось надходив.

Він упізнав її. То була Альма, Альма Фречетт, із «Горнятка кави» через дорогу. Відбула зміну. Він знав Альму – ходив з нею на побачення кілька разів, добре її розважив. Повіз її до «Сереніті Гілл» аж у Нейплз. Вона добре танцювала. Як часто бувало з гидкойобами. Він був радий, що це Альма.

Вона була сама.

«Back in the US, back in the US, back in the USSR».

– Альмо! – гукнув він і помахав.

Вона трохи сполошилася, озирнулася й побачила його. Усміхнулась і підійшла до лавки, де він сидів, привіталася й назвала його на ім’я. Він підвівся, усміхаючись. Не переймався тим, чи ніхто не йде. Він недоторканний. Супермен.

– Чого ти так одягнувся? – спитала вона, дивлячись на нього.

– Гладенький, скажи? – мовив він, усміхаючись.

– Ну, я б не сказала, що прямо…

– Хочеш, щось покажу? – спитав він. – На сцені. Скажена штука.

– Що там?

– Ходи подивись.

– Гаразд.

Отак просто. Вона пішла з ним до сцени. Якби хтось надійшов, він ще встиг би все скасувати. Але нікого не було. Ніхто нікуди не йшов. Вони були на вигоні самі. Над ними хмурилося біле небо. Альма була невисокою дівчиною зі світло-білявим волоссям. Фарбованим білявим волоссям, він був певен того. Шльондри фарбують волосся.

Він вивів її на загороджену сцену. Кроки видобували з-під дощок порожні, мертві звуки. У кутку лежав перекинутий нотний пюпітр. Там же – порожня пляшка з-під бурбону «Чотири троянди». Сюди точно приходили гидкойоби.

– І що? – трохи здивовано спитала вона. Трохи нервово.

Убивця радісно всміхнувся і вказав ліворуч від пюпітра.

– Отам. Бачиш?

Вона простежила за його пальцем. На дошках лежав схожий на скинуту зміїну шкіру використаний презерватив.

Обличчя Альми натягнулось, і вона розвернулася, щоб піти, так різко, що майже проскочила повз убивцю.

– Це не смішно…

Він ухопив її й відкинув назад.

– Куди це ти зібралася?

Її очі раптом стали пильні й налякані.

– Випусти мене звідси. Або пошкодуєш. У мене нема часу на такі гидкі жарти…

– Це не жарт, – сказав він. – Це не жарт, гидкойобко така.

Йому аж у голові посвітлішало від радості, коли він назвав її тим, чим вона була. Світ закрутився.

Альма кинулася ліворуч, прямуючи до низької загородки, що оточувала сцену, наміряючись перескочити через неї. Убивця впіймав її ззаду за комір пальта з дешевої тканини й смикнув назад. Тканина розірвалася, наче тихо промурчала, й Альма розкрила рота, щоб закричати.

Він ляпнув долонею її по роті, розбивши губи об зуби. Відчув, як потекла тепла кров. Її друга рука намагалася вдарити його, вчепитися в що-небудь, але не могла. Не могла ні за що зачепитися, бо він…

Гладенький!

Він кинув нею об дошки підлоги. Рука, тепер уся замурзана кров’ю, відпустила її рот, і вона знову розтулила губи, щоб закричати, але він упав на неї, пахкаючи, скалячись, і повітря вилетіло з її легень нечутним вихором. Тепер вона відчувала, як він пульсує, твердий, мов камінь, велетенський, і перестала намагатися кричати, але продовжувала боротися. Її пальці хапалися й зіслизали, хапалися й зіслизали. Він грубо розсунув її ноги й ліг між ними. Одна з її долонь чиркнула його по переніссю, від чого в нього засльозилися очі.

– Ах ти ж гидкойобка, – прошепотів він, і його руки стислися на її горлі. Він почав душити її, відривати її голову від дощок сцени й гупати нею вниз. Її очі вирячилися. Обличчя стало рожевим, тоді червоним, тоді насичено-пурпуровим. Опір слабшав.

– Гидкойобка, гидкойобка, гидкойобка, – хрипко хекав убивця. Тепер він справді був убивцею, а дні, коли Альма Фречетт обтиралася об інші тіла в «Сереніті Гілл», добігли кінця.