– Що з ним буде? – спитав Герб.

– Ніхто зараз не може сказати, – відповів Строунз. Він почав гратися цигаркою, нервово вистукуючи нею по краях попільниці. Сарі здалося, що він відповідає на Гербове питання буквально, але ухиляється від питання, поставленого насправді. – Звісно, зараз він на апаратах підтримки життя.

– Але ви ж мусите щось знати про його шанси, – сказала Сара. – Мусите… – Вона безпомічно махнула руками, а тоді опустила їх.

– Він може вийти з неї через сорок вісім годин. Або через тиждень. Місяць. Може й ніколи не вийти. І… залишається чимала ймовірність того, що він помре. Мушу вам відверто сказати, що така ймовірність найбільша. Його ушкодження… важкі.

– Господь хоче, щоб він жив, – сказала Вера. – Я знаю.

Герб поклав долоні на обличчя й почав повільно його терти.

Доктор Строунз ніяково дивився на Веру.

– Я просто хочу, щоб ви були готові до… будь-якої розв’язки.

– Ви можете оцінити шанси на його вихід з коми? – спитав Герб.

Доктор Строунз повагався, нервово пахнув цигаркою.

– Ні, не можу, – нарешті сказав він.

Вони втрьох почекали ще годину, а тоді вийшли з лікарні. Було темно. Набіг холодний поривчастий вітер і засвистів на великому паркінгу. Довге волосся Сари струменіло позаду голови. Пізніше, діставшись додому, вона знайшла в ньому хрусткий жовтий дубовий листочок. Над ними плив небом місяць, холодний нічний моряк.

Сара вклала Гербові в долоню папірець. На ньому були написані її адреса і номер телефону.

– Ви зателефонуєте мені, коли щось почуєте? Будь-що?

– Аякже.

Він раптом нахилився й поцілував її в щоку, а Сара на мить поклала руку йому на плече. В темряві навколо свистіло.

– Пробач, що я раніше була така жорстка до тебе, люба, – сказала Вера, і її голос прозвучав на диво ніжно. – Я була засмучена.

– Звичайно, – сказала Сара.

– Я думала, що мій хлопчик міг померти. Але я молилася. Говорила про нього з Господом. Як у тій пісні співають: коли ми слабкі і безсилі, обтяжені і сумні, звертаємо ми до Бога думки та молитви свої.

– Веро, нам пора, – сказав Герб. – Треба трохи поспати, а тоді подивимося вранці, як воно бу…

– Але тепер я почула Господа, – сказала Вера, замислено дивлячись на місяць. – Джонні не помре. Господь не це для нього задумав. Я слухала і почула той тихенький голос, що промовив у моєму серці, і тепер я втішена.

Герб відчинив двері.

– Ходімо, Веро.

Вона знову глянула на Сару й усміхнулася. У тій усмішці Сара зненацька роздивилася легку, безтурботну усмішку Джонні – але водночас вирішила, що це найстрахітливіша усмішка, яку вона бачила в житті.

– Господь відмітив мого Джонні, – сказала Вера, – і я тішуся.

– Добраніч, місіс Сміт, – занімілими губами сказала Сара.

– Добраніч, Саро, – сказав Герб.

Він сів у машину й запустив двигун. Вони рушили з місця й поїхали паркінгом до Стейт-стріт, а Сара усвідомила, що не спитала, де вони замешкали. Певно, вони й самі ще могли цього не знати.

Вона розвернулася до власної машини й спинилася, вражена річкою, що бігла позаду лікарні і звалася Пенобскот. Вона текла, ніби темний шовк, і відбиття місяця падало на саму її середину. Сара залишилася сама на паркінгу й дивилася вгору, на небо. На місяць.

«Господь відмітив мого Джонні, і я тішуся».

Місяць висів над нею, як дешева ярмаркова прикраса, як «Колесо фортуни» в небі, підмайстроване так, щоб приносити виграш тільки закладу, не кажучи вже про сектори зеро і подвійне зеро. Сектор закладу, сектор закладу, всі платять закладу, гей-гей-гей.

Вітер гнав шарудливе листя повз її ноги. Вона пішла до машини й сіла за кермо. Раптом відчула, що втратить його. У ній прокинулися жах і самотність. Сара затремтіла. Завела машину й поїхала додому.

Наступного тижня учнівство Клівз-Міллза надіслало цілу хвилю втішань і добрих побажань. Герб пізніше розказав їй, що Джонні отримав більш як триста листівок. Майже в кожній була невпевнена особиста приписка з надією, що Джонні скоро одужає. Вера відповіла на кожну подякою і рядком з Біблії.

Проблеми з дисципліною в Сариних класах зникли. Її попереднє відчуття того, що якийсь суд шкільної свідомості виніс їй несприятливий вердикт, змінилося на протилежне. Поступово вона зрозуміла, що діти бачать у ній трагічну героїню, втрачене кохання містера Сміта. Це спало їй на думку в учительській, під час її вікна в наступну після аварії середу, і вона вибухнула раптовим сміхом, що переріс у напад сліз. Вона страшенно через це налякалася, перш ніж змогла опанувати себе. Її ночі стали тривожні від нескінченних снів про Джонні – Джонні в гелловінській масці Джекіла і Гайда, Джонні біля «Колеса фортуни», а якийсь безтілесний голос раз за разом промовляє: «Буде дуже добре, якщо його хтось роззує». Джонні казав: «Уже все гаразд, Саро, все гаразд», – тоді заходив до кімнати, а в нього не було голови вище брів.

Герб і Вера Сміти провели той тиждень у «Бенґор Гаусі», і Сара бачилася з ними в лікарні щодня: вони терпляче чекали, аби щось сталося. Даремно. Джонні лежав у палаті відділення інтенсивної терапії на шостому поверсі, оточений устаткуванням, що підтримувало його життя, дихав за допомогою автомата. З доктора Строунза було дедалі менше користі. У наступну після аварії п’ятницю Герб зателефонував Сарі й сказав, що вони з Верою збираються додому.

– Вона не хоче, – розповів він, – але я зміг довести їй, що це логічно. Начебто.

– Вона в порядку? – спитала Сара.

Запала пауза, достатньо довга, щоб Сара встигла подумати, що переступила межу. Тоді Герб сказав:

– Не знаю. А може, знаю, тільки не хочу отак прямо казати, що не в порядку. Вона завжди мала тверді переконання про релігію, і після її операції вони зміцніли. Гістеректомія. І тепер їй знову погіршало. Вона багато говорить про кінець світу. Якось поєднала аварію Джонні з прийдешнім Вознесінням. Перед Армагеддоном Бог нібито має забрати вірних на небо просто в їхніх тілах.

Сара подумала про наліпку на бампері, котру десь бачила: «ЯКЩО ВОЗНЕСІННЯ СЬОГОДНІ, ТО ПЕРЕХОПІТЬ ХТО-НЕБУДЬ У МЕНЕ КЕРМО».

– Так, знаю цю історію, – сказала вона.

– Ну, – ніяково продовжував Герб, – деякі групи, з якими… вона листується… вірять, що Бог забере вірних на летючі тарілки. Тобто що ті тарілки доправлять їх на небеса. Ці… секти… довели, принаймні одна одній, що рай десь там, у сузір’ї Оріона. Ні, не питай, як саме довели. Це Вера могла б тобі розказати. Це… ну, Саро, усе це трохи важко для мене.

– Звичайно, важко.

Голос Герба підсилився:

– Але вона може розрізняти справжнє і несправжнє. Їй потрібен час, щоб звикнути. Тож я сказав їй, що вона може зустріти прийдешнє вдома так само, як і тут. Я… – Він замовк, ніби засоромившись, тоді кахикнув і повів далі: – Мені треба вертатися до роботи. У мене замовлення. Я уклав угоди…

– Звісно, аякже. – Вона помовчала. – А що у вас зі страхуванням? Тобто тут, напевно, треба мати цілий банк… – Настала її черга соромитися.

– Я поговорив з містером Пелсеном, вашим заступником директора в Клівз-Міллзі, – сказав Герб. – У Джонні був стандартний «Блакитний хрест», а не той новий пакет «Мейджор медикал». Та й «Блакитний хрест» щось покриє. І в нас із Верою є заощадження.

Сарине серце затнулося. «В нас із Верою є заощадження». Скільки одна ощадна книжка може протриматися проти видатків у двісті чи й більше доларів на день? І задля якої мети? Щоб трохи довше протримати Джонні, мов якусь нечутливу тварину, що бездумно дзюрить у трубку і доводить батька й матір до банкрутства? Щоб його стан довів матір до сказу через невтілену надію? Сара відчула, як по щоках ковзнули сльози, і вперше – але не востаннє – зрозуміла, що бажає Джонні померти і знайти спокій. Частина її збурилася від такої жахливої думки, але та не зникла.

– Я хочу вам усього найкращого, – сказала Сара.

– Я знаю, Саро. Ми теж зичимо тобі найкращого. Ти писатимеш?