Коли-не-коли в наступні роки у Джонні траплялися передчуття – він угадував, яка пісня гратиме на радіо наступною, ще до того, як діджей її ставив, і таке інше, – але він ніколи не пов’язував цього зі своєю пригодою на льоду. На той час він уже забув про неї.

Такі здогадки не бували ані разючими, ані частими. Аж до вечора на окружному ярмарку і маски не траплялося нічого надто разючого. Аж до другої пригоди.

Пізніше він часто про це думав.

Перед другою пригодою був ще випадок із «Колесом фортуни».

Наче попередження з дитинства.

Улітку 1955 року комівояжер без спочинку петляв під пекучим сонцем Айовою та Небраскою. Він сидів за кермом седана «мерк’юрі» 1953 року, котрий намотав понад сімдесят тисяч миль. «Мерк» уже почав характерно свистіти клапанами. Комівояжер був дужим чоловіком, у якому досі виднівся простодушний хлопчина з Середнього Заходу. У те літо 1955-го, через чотири місяці по тому, як його фірма, що фарбувала будинки, розорилася, Ґреґу Стіллсону виповнилося всього двадцять два роки.

Багажник і заднє сидіння «мерк’юрі» були заповнені коробками, а коробки – книжками. Здебільшого то були Біблії, всіх видів і розмірів. Були стандартні видання Біблій «Американського правдивого шляху», ілюстровані шістнадцятьма кольоровими вставками, скріплені авіаційним клеєм, за 1 долар 69 центів, що гарантовано трималися купи щонайменше десять місяців; були бідніші кишенькові видання Нового Заповіту «Американського правдивого шляху» за 69 центів, без кольорових вставок, але слова Господа нашого Ісуса були виділені червоним шрифтом; а для тих, хто готовий витратитися, «Американський правдивий шлях» видав ще люксове «Слово Боже» за $19,95, у білій штучній шкірі, з можливістю золотого тиснення за допомогою трафарету імені власника на титульній сторінці, з двадцятьма чотирма кольоровими вставками й блоком сторінок усередині для записів дат народжень, шлюбів та поховань. Подарункове «Слово Боже» легко могло протриматись і два роки. В інших коробках лежали книжки «Шлях Америки правдивий: комуністично-єврейська змова проти наших Сполучених Штатів» у м’якій палітурці.

Останніх, надрукованих на дешевому переробленому папері, Ґреґ продавав більше, ніж усіх Біблій разом. У них розповідали геть усе про те, як Ротшильди, Рузвельти й Ґрінблати захоплювали американську економіку та американський уряд. Там були графіки, що показували, як євреї прямо пов’язані з комуністично-марксистсько-ленінсько-троцькістською віссю, а через них – із самим Антихристом.

Дні маккартизму у Вашингтоні ще повністю не минули; на Середньому Заході зірка Джо Маккарті ще не зайшла, а Марґарет Чейз Сміт з Мейну за її відому «Декларацію совісті» називали «ото стерва». На додачу до літератури про комунізм, фермерська клієнтура Ґреґа Стіллсона виявляла нездорову цікавість до теорій, згідно з якими світом правили євреї.

Наразі Ґреґ звернув на курну ґрунтову дорогу до ферми десь за двадцять миль на захід від Еймса, що в Айові. Ферма виглядала закинутою, замкненою – хлів причинений, вікна закриті, – але ніколи не можна сказати напевне, доки не підійдеш та не спробуєш. Цей девіз добре служив Ґреґу Стіллсону десь два роки, відколи вони з матір’ю перебралися до Омахи з Оклахоми. Справа з фарбуванням будинків не була грандіозна, але йому треба було чимось виполоскати присмак Ісуса з рота, даруйте за маленьке богохульство. Зараз він повернувся, але вже не промовляв з кафедри чи на релігійних зустрічах, і йому трохи полегшало від того, що він нарешті перестав торгувати чудесами.

Він відчинив дверцята машини, а коли ступив на ґрунт під’їзної дороги, з сараю вийшов великий сердитий фермерський пес, який прищулив вуха до голови. Він розмірено гавкав.

– Здоров, сірий, – сказав Ґреґ тихим, приємним, але лунким голосом: у двадцять два роки він мав вимову досвідченого оратора.

Сірий не відгукнувся на дружній голос. Він підходив ближче – великий, злий, готовий пообідати комівояжером. Ґреґ знову сів у машину, зачинив двері й двічі прогудів. Піт стікав його обличчям і малював темні круглі ділянки під пахвами білого лляного костюма й схожу на розгалужене дерево форму на спині. Він знов посигналив, але ніхто не вийшов. Землюки повантажились у свої «гарвестери» чи «студебекери» й подалися до міста.

Ґреґ усміхнувся.

Замість того щоб увімкнути задню передачу й повернутися на дорогу, він сягнув рукою назад і видобув ручний господарський розпилювач, залитий не інсектицидом, а аміаком.

Відвівши поршень назад, Ґреґ знову вийшов з машини, приязно всміхаючись. Пес, що вже був усівся, негайно знову звівся на лапи, загарчав і пішов на Ґреґа.

Ґреґ усміхався.

– Молодець, сірий, – сказав він приємним лунким голосом. – Підходь-но. Підходь і отримай своє.

Він ненавидів цих огидних фермерських собак, що корчили з себе пихатих малих цезарів на своїх пів акра подвір’я, що також говорило дещо і про їхніх власників.

– Кляті обісрані землюки, – пробурмотів він упівголоса, продовжуючи всміхатися. – Підходь, цуцику.

Пес підійшов. Він напружив задні лапи, щоб кинутися на Ґреґа. У хліві мукнула корова, а кукурудзою ніжно прошелестів вітер. Коли собака стрибнув, Ґреґова усмішка перетворилася на недобру й дошкульну гримасу. Він натиснув поршень і розпилив ядучу хмару аміаку просто в очі й ніс собаки.

Сердитий гавкіт негайно перетворився на уривчасте зболене скавучання, а коли аміак угризся по-справжньому – на повне муки виття. Пес миттєво розвернувся хвостом – уже не вартовий, а переможене щеня.

Обличчя Ґреґа Стіллсона потемнішало. Очі примружилися до огидних щілин. Він швидко ступив уперед і видав собаці свистячого копняка по стегнах своїм аеродинамічним черевиком. Пес пронизливо й жалісно заскавучав і, підбурений страхом і болем, сам вирішив свою долю, розвернувшись до битви зі спричинником своїх страждань, замість того щоб утекти до сараю.

Пес гаркнув, кинувся наосліп, вчепився в праву штанину з білого льону й розірвав її.

– Сучий сину! – скрикнув від злості сполошений Ґреґ. Він знову копнув собаку, цього разу так, що той покотився пилюкою. Чоловік знову пішов на пса і копнув його ще раз, не перестаючи кричати. Тепер собака, в котрого текло з очей, палало в носі, одне ребро зламалось, а ще одне болюче забилося, зрозумів небезпеку, що походила від цього скаженого, але було запізно.

Ґреґ Стіллсон переслідував його через запилюжене подвір’я, хекав, кричав, обливався потом і копав собаку, аж допоки той не заверещав. Пес уже ледве міг волочитися по землі й стікав кров’ю з кількох різних місць. Він помирав.

– Не треба було мене кусати, – прошепотів Ґреґ. – Ти чув? Чув мене? Не треба було мене кусати, гімно собаче. Ніхто не сміє ставати мені на дорозі. Ти чув? Ніхто.

Чоловік видав ще одного копняка закривавленим носаком, але пес уже не міг зробити нічого, окрім як тихо булькнути горлом. Від цього вже небагато радості. Ґреґові боліла голова. Це через сонце. Він погнав пса подвір’ям під гарячим сонцем. Пощастить, якщо він не знепритомніє.

Він на мить заплющив очі, швидко подихав, а його лицем котився піт, мов сльози, і сидів у короткій стрижці, наче самоцвіт, а побитий пес умирав коло ніг. Барвисті світлові плями плавали в темряві під повіками й пульсували в ритмі серця.

Ґреґові боліла голова.

Іноді він питав себе, чи не божеволіє. Як-от зараз. Він збирався видати собаці залп аміаку і загнати його назад у сарай, щоб мати змогу залишити візитку в щілині вхідних дверей. А тоді повернутися пізніше й продати своє. А тепер? Глянути тільки на цей гармидер. Тепер уже візитку не залишиш, правда?

Він розплющив очі. Собака лежав біля його ніг, швидко хекав, з його морди крапотіла кров. Коли Ґреґ Стіллсон глянув униз, пес смиренно лизнув його черевик, ніби засвідчуючи свою поразку, а тоді заходився помирати далі.

– Не треба було дерти моїх штанів, – сказав йому Ґреґ. – Вони мені коштували п’ять баксів, падло ти собаче.

Треба було забиратися. Буде недобре, якщо Клем Снопов’яз із дружиною і шістьма дітьми зараз повернеться на своєму «студебекері» й побачить, як їхній Спайк конає, а над ним стоїть великий злий комівояжер. Він би втратив роботу. «Американський правдивий шлях» не тримає продавців, котрі вбивають собак, що належать християнам.