Джонні Сміт залишався в ньому дуже, дуже довго.

Десь після другої години ночі 30 жовтня 1970 року у вітальні на першому поверсі будиночка, що стояв десь на сто п’ятдесят миль південніше від Клівз-Міллза, задзвонив телефон.

Герб Сміт сів у ліжку, дезорієнтований, наполовину витягнутий з-за порога сну, покинутий у його дверях, розім’яклий і розгублений.

Приглушений подушкою Верин голос поруч:

– Телефон.

– Ага, – сказав він і махом устав з ліжка.

Герб був широкоплечим і дебелим чоловіком наприкінці п’ятого десятка, наразі одягненим у нижню частину блакитної піжами. Він увійшов до вітальні другого поверху й увімкнув світло. Там, унизу, продовжував дзеленчати телефон.

Він спустився до того, що Вера називала «телефонним куточком». Той був обладнаний телефоном і дивним маленьким столиком-стільцем, котрий вона взяла за купони, які накопичила десь три роки тому. Герб від самого початку відмовлявся довіряти йому свої сто десять кілограмів. Він говорив по телефону стоячи. Шухляда столика-стільця була заповнена журналами «Верхня кімната», «Рідерз Дайджест» і «Доля».

Герб потягнувся до телефона, тоді дав йому подзвонити ще раз.

Дзвінок посеред ночі зазвичай означає одне з трьох: старий друг налигався до всирачки й вирішив, що ти будеш радий почути його о другій ночі; хтось помилився номером; погані новини.

Сподіваючись на другий варіант, Герб підняв слухавку.

– Алло?

Рипучий чоловічий голос повів:

– Це будинок Герберта Сміта?

– Так.

– З ким я говорю?

– Я Герб Сміт. Що…

– Почекаєте секунду?

– Так, але…

Пізно. У його вусі приглушено стукнуло, ніби співрозмовник на іншому кінці дроту впустив на підлогу черевик. Його поставили на очікування. З багатьох речей, за які він не любив телефон (поганий зв’язок, школярі з розіграшами, що питають, чи є в наявності «Принц Альберт» у коробці, а коли чують, що є, то пирхають і кажуть: «Ну то краще випустіть його»), оператори, схожі на комп’ютери, і слизькі типи, які намагаються продати передплату на журнали, – найбільше він не любив, коли його ставили на очікування. Одна з тих підступних речей, котрі за останній десяток років проникли в сучасне життя майже непоміченими. Колись давно парубок на іншому кінці просто сказав би: «Побудьте трохи на дроті, добре?» – і поклав би свою слухавку на стіл. Принаймні в ті часи можна було розчути далеку розмову, гавкіт собаки, радіо, плач немовляти. А висіти на очікуванні – це вже геть інакша пропозиція. Лінія чисто тобі вимикається. Ти лишаєшся ніде. Чого б тоді не казати: «Ви почекаєте, а я вас трохи закопаю живцем?»

Він усвідомив, що трошечки злякався.

– Герберте?

Він розвернувся зі слухавкою біля вуха. Вера стояла на верху сходів у своєму вицвілому коричневому халаті, з волоссям, намотаним на бігуді. На її щоках і лобі затвердів до консистенції гіпсу якийсь крем.

– Хто це?

– Я ще не знаю. Мене перевели на очікування.

– Очікування? О чверть на третю ночі?

– Так.

– Це ж не Джонні, га? Нічого не трапилося з Джонні?

– Я не знаю, – сказав він, намагаючись стримати голос, щоб той не зірвався.

Хтось телефонує тобі о другій ночі, переводить на очікування, а ти перебираєш родичів і пригадуєш, хто в якому здоров’ї. Складаєш список літніх тітоньок. Перелічуєш недуги дідів та бабів, якщо ще маєш їх. Думаєш, чи не зупинився метроном у грудях одного з твоїх друзів. І намагаєшся не думати, що маєш одного-єдиного сина, якого дуже любиш, ані про те, що такі дзвінки ніби завжди приходять о другій ночі, ані про те, що твої литки вже дерев’яніють і тверднуть від напруження…

Вера заплющила очі й склала долоні перед худими грудьми. Герб намагався опанувати своє роздратування. Стримувався, щоб не сказати: «Веро, Біблія ясно натякає на те, щоб ти йшла і робила це десь у комірчині». Так він заробив би тільки Милу Усмішку Вери Сміт для Маловірних і Впертих Чоловіків.

Бувши на очікуванні на телефоні о другій ночі, він не знав, чи витримає саме той різновид усмішки.

У телефоні знову клацнуло, а тоді інший, старіший чоловічий голос мовив:

– Алло, містер Сміт?

– Так, хто це?

– Вибачте, що вам довелося чекати, сер. Це сержант Меґґс із поліції штату, відділ Ороно.

– Мій син? Щось із моїм сином?

Він осів на стільчик у телефонному кутку, не усвідомлюючи цього. Раптом відчув слабкість у всьому тілі.

Сержант Меґґс сказав:

– У вас є син Джон Сміт? Без другого імені?

– Він здоровий? Що з ним?

Кроки на сходах. Вера стала поруч. Одну мить вона виглядала спокійною, а тоді вчепилася в слухавку, мов тигриця.

– Що сталося? Що з моїм Джонні?

Герб висмикнув у неї слухавку, надламавши їй ніготь. Твердо глянувши на неї, сказав:

– Я розберуся. – Слова, що падали з його губ, були наче вкриті новокаїном. – У мене є син Джон Сміт, без другого імені, так. Він живе в Клівз-Міллзі. Викладає там у старшій школі.

– Він потрапив в автомобільну аварію, містере Сміт. Його стан надзвичайно важкий. Мені дуже прикро приносити вам цю звістку. – Інтонації Меґґса були формальні, вивірені.

– Боже мій, – сказав Герб.

Його думки закрутилися вихором. Колись в армії один великий злий білявий хлопець із півдня на ймення Чайлдресс вибив з нього весь дух позаду бару в Атланті. Герб тоді почувався саме так – знесиленим, з розтоптаними думками, що злиплися в один нікчемний брудний кавалок.

– Боже мій, – сказав він ще раз.

– Він помер? – спитала Вера. – Він помер? Джонні помер?

Герб прикрив слухавку.

– Ні, – сказав. – Не помер.

– Не помер! Не помер! – закричала вона і з лунким гупом упала на коліна біля телефонного кутка. – Господи, ми сердечно дякуємо Тобі й благаємо, щоб ти показав свою ніжну турботу і милість до нашого сина, заступив його своєю люблячою рукою, просимо в ім’я Твого єдиного сина Ісуса і…

– Веро, закрий рота!

На мить вони замовкли всі троє, ніби задумавшись над світом і його не завжди щасливими порядками: Герб, що втиснувся на лавку в телефонному кутку, ледве запхнувши коліна під столик з букетом пластикових квітів, що стирчав йому в обличчя; Вера, що притулилася колінами до ґраток на каміні в коридорі; невидимий сержант Меґґс, котрий через слухові органи чуття спостерігав за цією чорною комедією.

– Містер Сміт?

– Так. Я… перепрошую за галас.

– Цілком зрозуміло, – сказав Меґґс.

– Мій син… Джонні… Він їхав у своєму «фольксвагені»?

– Смерть на колесах, смерть, ці маленькі «бітли» просто смерть на колесах, – бубоніла Вера. Її обличчям струменіли сльози, стікаючи з твердої гладенької поверхні нічної маски, як дощ стікає з хрому.

– Він був у машині «Жовтого таксі Бенґора й Ороно», – сказав Меґґс. – Переповім вам ситуацію, як я її розумію. У пригоду втрапили три машини, дві з яких вели дітлахи з Клівз-Міллза. Вони влаштували перегони. Виїхали на пагорб, відомий під назвою Карсонового, що на шосе номер 6, прямуючи на схід. Ваш син сидів у таксі, що їхало на захід, до Клівза. Таксі й машина, що їхала по зустрічній, зіштовхнулися лоб у лоб. Водій таксі загинув, як і хлопець, що вів іншу машину. Ваш син і пасажирка з іншої машини зараз у Медичному центрі східного Мейну. Наскільки мені відомо, стан обох оцінено як критичний.

– Критичний, – сказав Герб.

– Критичний! Критичний! – простогнала Вера.

«О Господи, ми наче в тій дивній виставі за двадцять кварталів від Бродвею», – подумав Герб.

Йому стало прикро і за Веру, і за сержанта Меґґса, котрий не міг не почути, як Вера вигукує, наче придуркуватий грецький хор десь на тлі. Він подумав, скільки таких розмов провів сержант Меґґс за свою кар’єру. Вирішив, що, мабуть, чимало. Можливо, він уже телефонував дружині водія таксі й матері загиблого хлопця, щоб розказати їм новини. Як вони прийняли звістку? Та яка різниця? Хіба Вера не мала права оплакувати сина? І чому людині обов’язково треба думати про такі дурні речі в ці хвилини?