Вона пильно дивилася на нього й нічого не казала. Його обличчя потроху вияснилося.

– Але все вже минулося, хоч би що то було. Мабуть, що й нічого.

– То була удача на п’ятсот з гаком доларів, – сказала вона.

Джонні засміявся й кивнув. Він більше не балакав, і вона дрімала, втішена з того, що він при ній. Вона знов пробудилася, коли на стіну полилося світло фар з вулиці. Його таксі.

– Я подзвоню, – сказав він і ніжно поцілував її чоло. – Ти точно не хочеш, щоб я посидів?

Раптом їй захотілося саме цього, але вона похитала головою.

– Дзвони, – сказала вона.

– На третьому уроці, – пообіцяв він і пішов до дверей.

– Джонні?

Він розвернувся.

– Я кохаю тебе, Джонні, – сказала вона, і його обличчя освітилося.

Він послав їй повітряний цілунок.

– Одужуй, – сказав він, – а тоді поговоримо.

Вона кивнула, але наступного разу їй випало говорити з Джонні Смітом аж через чотири з половиною роки.

– Не проти, якщо я сяду спереду? – спитав Джонні водія таксі.

– Нє. Тільки не стукай коліном об лічильник. Тендітна штука.

Джонні з певним зусиллям просунув свої довгі ноги під лічильником і гупнув дверцятами. Водій, середнього віку, лисий, із черевцем, опустив прапорець, і таксі поїхало вздовж Флеґґ-стріт.

– Куди?

– Клівз-Міллз, – сказав Джонні. – На Мейн-стріт. Я покажу дорогу.

– Тоді з тебе півтора лічильника, – сказав водій. – На жаль, звідти треба буде вертатися порожнім.

Рука Джонні несвідомо стислася на випнутій від стосика купюр кишені. Він спробував пригадати, чи взагалі мав колись при собі стільки грошей. Одного разу. Він тоді купив дворічну «шеві» за тисячу двісті. З примхи попросив банк видати йому депозит готівкою, просто щоб побачити, на що воно схоже. Нічого чудесного в тому не було, але подив на обличчі продавця, коли Джонні поклав дванадцять стодоларових купюр у його руку, був прекрасним видовищем. Проте ця конкретна купка грошей не приносила йому радості, а трохи бентежила, і йому знову спала на думку материна аксіома: «Знайдені гроші добра не приносять».

– Нехай буде півтора, – сказав він водієві.

– Добре, що порозумілися, – провадив далі водій. – Я так швидко сюди доїхав, бо хтось викликав мене з Ріверсайду, а тоді не захотів озиватися, коли я туди приїхав.

– Невже? – спитав Джонні без особливої цікавості.

За вікном пролітали темні будинки. Він виграв п’ятсот доларів, і з ним ніколи не траплялося нічого подібного. Той фантомний запах паленої гуми… відчуття, наче він частково пережив якусь подію, що трапилася з ним, коли він був геть малим… і відчуття нещастя, що насувалось, аби врівноважити удачу, – усе це досі не покидало його.

– Так, оті пияки дзвонять, а тоді раптом передумують, – говорив водій. – Кляті випивохи, ненавиджу їх. Беруть дзвонять, а тоді вирішують «а якого чорта, бахну ще пива». Або пропивають гроші на дорогу, поки чекають, а коли я заходжу й кричу: «Хто тут хотів таксі?» – ніхто не озивається.

– Ага, – сказав Джонні.

Ліворуч від них текла річка Пенобскот, темна й масна. А ще Сара занедужала, а ще сказала, що кохає його. Певно, він просто заскочив її в момент слабкості, але, Боже, якщо вона говорила серйозно! Він запав на неї майже з найпершого їхнього побачення. Ось де справжня удача цього вечора, а не в перемозі над «Колесом». Але його думки поверталися саме до «Колеса». Він бачив у темряві за вікном, як воно обертається, а у вухах чулося дедалі повільніше цок-цок-цокання вказівника, що клацав об переділки між номерами, – наче звук з неспокійного сну. Знайдені гроші добра не приносять.

Водій звернув на шосе 6. Він провадив свій монолог.

– А я й кажу: «Запхни свою думку сам знаєш куди». Малий же такий розумний, що й срати вже не проситься, так? Я не збираюся слухати таке лайно ні від кого, навіть від свого сина. Я воджу це таксі вже двадцять шість років. Мене шість разів грабували. Я збився з ліку, скільки разів уминав крила, хоч у мене ніколи не було серйозної аварії, за що хвала Марії, матері Ісуса, і святому Христофору, і Богу нашому Всемогутньому, розумієш? І кожен тиждень, хоч би яким дохлим він видавався, я відкладав п’ять баксів йому на коледж. Ще звідтоді, як він тільки пляшечку ссав. І заради чого? Щоб воно прийшло якось додому й сказало мені, що Президент Сполучених Штатів – свиня? Бісів хрущ! Пацан, мабуть, і мене вважає свинею, хоч і знає, що, як він таке скаже вголос, я йому зекономлю на стоматології. Отаке нинішнє молоде покоління. То я й кажу: «Запхни свою думку сам знаєш куди».

– Ага, – сказав Джонні. Тепер вони проминали ліс. Ліворуч було Карсонове болото. Вони були десь за сім миль від Клівз-Міллза. Лічильник нарахував ще десять центів.

«Одна монетка, одна десята долара. Гей-гей-гей».

– А ти ким працюєш, якщо можна спитати? – звернувся до Джонні водій.

– Вчу старші класи в Клівзі.

– О, невже? Тоді ти знаєш, про що я. Що, в біса, з цими дітьми, га?

Ну, вони з’їли поганий хот-доґ, що зветься В’єтнам, і через те познайомилися з трупними отрутами. Їм його продав мужик на ймення Ліндон Джонсон. Тож вони пішли до іншого дядька, знаєш, і сказали: «Господи, містере, мені страшенно зле». А цей інший дядько, на ймення Ніксон, сказав: «Я знаю, як тут зарадити. З’їжте ще по кілька хот-доґів». Ось що не так із молоддю Америки.

– Не знаю, – сказав Джонні.

– Плануєш своє життя і робиш те, що можеш, – сказав водій, і в його голосі з’явилося справжнє збентеження. Воно не мало тривати довго, бо тоді саме розпочалась остання хвилина його життя. І Джонні, котрий цього не знав, відчув справжній жаль до цього чоловіка, співчуття до його нездатності зрозуміти.

«Ну ж бо, кицю, бери бика за роги… тут трусить так, що віднімає ноги…»

– Хочеш йому тільки найкращого, а пацан приходить додому з волоссям до сраки і каже, що Президент Сполучених Штатів – свиня. Свиня! Трясця-матір, я не…

– Стережись! – закричав Джонні.

Водій був наполовину повернув до нього обличчя, його пухке ветеранське лице, наче з журналу, було серйозне, сердите й нещасне у світлі панелі та раптових променях фар зустрічної машини. Він знову перемкнувся на дорогу, але було запізно.

– Госссподи…

На дорозі були дві машини, обабіч білої лінії. Вони ганялись одна з одною, пліч-о-пліч, перескакували пагорб. «Мустанг» і «додж-чарджер». Джонні чув розігнане виття їхніх двигунів. «Чарджер» гнав просто на них. Він навіть не намагався звернути з їхньої дороги, а водій таксі закляк за кермом.

– Госсссс…

Джонні ледве усвідомив, як ліворуч від них проскочив «мустанг». Тоді таксі і «чарджер» зустрілися лобами, і Джонні відчув, як його піднімає й тягне вперед. Болю не було, хоча він краєм свідомості відчув, що приклався стегнами до таксометра досить сильно, щоб той вирвало з кріплення.

Почувся звук розбитого скла. Велетенський стовп полум’я сягнув нічного неба. Голова Джонні вдарилась об лобове скло таксі й вибила його назовні. Реальність полетіла в чорну діру. Біль, слабкий і далекий, відчувся в плечах і руках, коли решта тіла потяглася крізь розбите лобове скло вслід за головою. Він летів. Летів у жовтневу ніч.

Негучна миттєва думка: «Я помираю? Я помру від цього?»

Відповідь внутрішнього голосу: «Так, виходить, так».

Він летів. Ніч усіяли жовтневі зорі. Розкотистий бензиновий вибух. Жовтогаряча заграва. Тоді темрява.

Його політ у безодню закінчився жорстким ударом і сплеском. Холодом і вогкістю, коли він залетів до Карсонового болота, за двадцять п’ять футів від місця, де сплавилися «чарджер» і таксі, викресавши поховальний вогонь у нічне небо.

Темрява.

Слабкість.

Залишилося тільки велетенське червоно-чорне колесо, що крутилося в такій порожнечі, яка може бути між зірками, спробуй удачу, один раз – фарт, другий – вже не жарт, гей-гей-гей. Воно крутилось оберт за обертом, червоне і чорне, вказівник цокав, а хлопець напружував очі, щоб побачити, чи не підійде він до подвійного зеро, сектор закладу, виграш закладу, всі програли, заклад виграв. Він напружував зір, але колесо зникло. Лишилися тільки чорнота і космічна порожнеча, заперечення, любий друже, вакуум. Холодний лімб.