Литмир - Электронная Библиотека

– Саро? Саро!

Вона двічі сплюнула, щоб трохи очистити рота.

– Я тут, Джонні.

Він обійшов карусель із гіпсовими конячками, що застигли посеред стрибка. Вона побачила, як він стискає в одній руці пачку зеленуватих папірців, не помічаючи того.

– Усе гаразд?

– Ні, але вже краще. Вивернуло.

– Ох. Ох, Боже. Ходімо додому. – Він обережно взяв її за руку.

– Ти отримав свої гроші.

Він глянув на пачку банкнот у руці й механічно запхнув їх до кишені штанів.

– Так. Частину або все – не знаю. Той здоровань їх перерахував.

Сара витягла з сумочки хустинку й утерла нею губи. «Ковток води, – подумала вона. – Я б душу продала за ковток води».

– Треба було стежити, – сказала вона. – Це немало грошей.

– Знайдені гроші добра не приносять, – хмуро сказав він. – Одне з прислів’їв моєї матері. У неї таких мільйони. І вона смерть як не любить азартні ігри.

– Непереборний баптизм, – сказала Сара і раптом конвульсивно здригнулася.

– Ти як? – стурбовано спитав він.

– Дрижаки, – відповіла вона. – Коли дійдемо до машини, я хочу, щоб пічка гріла на повну і… ох, Боже, зараз знову буде.

Вона відвернулася від нього і зі стогоном вивергнула слину. Тоді заточилася. Він притримав її обережно, але твердо.

– До машини дійдеш?

– Так. Уже все добре.

Але голова боліла, в роті тхнуло, а м’язи спини й живота ніби повідлипали від кісток, розтягнулися й болюче провисли.

Вони повільно пройшли разом алеєю, човгаючи тирсою, проминаючи намети, що вже позачинялися й згорнулися на ніч. Позаду них пропливла тінь, і Джонні різко озирнувся, певно, усвідомлюючи, скільки грошей лежить у його кишені.

То був один з підлітків – десь років п’ятнадцяти. Він соромливо всміхнувся.

– Сподіваюся, вам покращає, – сказав він до Сари. – Це точно якийсь хот-доґ. Дуже легко нарватися на якийсь непевний.

– Бге, не згадуй про них, – сказала Сара.

– Допомогти вам дійти до машини? – спитав підліток Джонні.

– Ні, дякую. Ми дійдемо.

– Тоді я пожену, бо вже пора. – Він затримався ще на хвильку, його полохлива усмішка розширилася. – Було дуже приємно побачити, як ви роззули отого.

Він покрокував у темряву.

Сарин маленький білий універсал був єдиною машиною, що лишилася стояти в темряві паркінгу; він зіщулився під натрієвою лампою, як занедбане, загублене цуценя. Джонні відчинив для Сари пасажирські двері, і вона обережно сповзла на сидіння. Він заскочив за кермо й завів двигун.

– Через кілька хвилин прогріється, – сказав він.

– Нехай. Мені вже тепло.

Він глянув на неї й побачив на обличчі свіжий піт.

– Можливо, тебе треба доправити до лікарні, – сказав він. – Якщо це сальмонела, то все може бути серйозно.

– Ні, мені краще. Я просто хочу доїхати додому й заснути, а тоді прокинутися рівно на стільки, щоб зателефонувати до школи, сказати, що я захворіла, і лягти спати далі.

– Не переймайся тим, щоб прокинутися. Я перекажу, що тебе не буде, Саро.

Вона вдячно глянула на нього.

– Справді?

– Аякже.

Вони вже прямували до головного шосе.

– Мені так шкода, що я не можу повернутися з тобою до твоєї квартири, – сказала Сара. – Справді й щиро.

– Не твоя провина.

– Звісно, моя. З’їла поганий хот-доґ. Безталанна Сара.

– Я кохаю тебе, Саро, – сказав Джонні.

Він сказав це вголос, тож слова вже не можна було забрати назад, вони зависли між ними в рухомій машині й чекали, що з ними робитимуть далі.

Вона зробила все, що могла.

– Дякую тобі, Джонні.

Далі вони їхали в затишній тиші.

Розділ другий

1

Уже була майже північ, коли Джонні завів універсал до її під’їзної дороги. Сара дрімала.

– Гей, – сказав він, заглушив двигун і легенько її поштовхав. – Вже приїхали.

– О… добре. – Вона сіла рівно й тісніше загорнулася в куртку.

– Як ти?

– Краще. Живіт болить, спина ниє, але краще. Джонні, можеш забрати машину в Клівзі.

– Ні, краще не треба, – сказав він. – Хтось побачить її припаркованою біля мого будинку на всю ніч. Таких чуток нам не треба.

– Але я збиралася приїхати до тебе…

Джонні всміхнувся.

– І тоді воно було б варте ризику, навіть якби нам довелося йти пішки три квартали. Крім того, я хочу, щоб у тебе була машина, якщо ти передумаєш про лікарню.

– Не передумаю.

– Але це можливо. Можна зайти до тебе викликати таксі?

– Звісно, що можна.

Вони ввійшли, і Сара ввімкнула світло, а тоді на неї знову напали дрижаки.

– Телефон у вітальні. Я приляжу й накриюся ковдрою.

Вітальня була невелика й функціональна, і від казармового вигляду її рятували тільки крикливі завіски на вікнах – психоделічні за кольором і візерунком квіти, – а також ряд плакатів на одній стіні: Ділан у Форест-Гіллз, Баез у «Карнеґі-голлі», «Jefferson Airplane» у Берклі, «The Byrds» у Клівленді.

Сара лягла на канапу й підтягла ковдру до підборіддя. Джонні дивився на неї по-справжньому стурбовано. Вона побілішала на лиці мов папір, за винятком темних кіл під очима. Виглядала надзвичайно хворою.

– Може, мені краще переночувати тут, – сказав він. – На випадок, коли щось трапиться…

– Наприклад, тріщинка в моєму хребті, завтовшки у волосину? – Вона пригнічено усміхнулася.

– Ну, знаєш. Буває.

Зловісне бурчання в животі вирішило за неї. Вона твердо намірилася була закінчити вечір тим, щоб заснути з Джоном Смітом, але тепер уже не випадало. Та це не означало, що він мусить стерегти її, поки вона блюватиме, бігатиме до туалету й перехилятиме пляшечку пептобісмолу.

– Усе буде добре, – сказала вона. – Я просто з’їла на ярмарку поганий хот-доґ, Джонні. Ти й сам легко міг би отримати такий. Подзвони мені завтра, як у тебе буде вікно.

– Точно?

– Так.

– Гаразд, мала.

Він не сперечався, а підняв слухавку й викликав собі таксі. Вона заплющила очі. Її колисав і заспокоював звук його голосу. Однією з речей, які їй у ньому найбільше подобалися, було те, як він завжди щосили намагається вчинити правильно, вчинити найкраще, без усілякого самолюбного лайна. Це було добре. Вона була надто зморена й пригнічена, щоб грати в якість соціальні ігри.

– Діло зроблено, – сказав він, кладучи слухавку. – Пришлють когось за п’ять хвилин.

– Принаймні ти заробив собі на таксі, – сказала вона, усміхаючись.

– І маю намір видати щедрі чайові, – відповів він, пристойно зімітувавши коміка В. К. Філдса.

Він підійшов до канапи, до неї, взяв її за руку.

– Джонні, як тобі вдалося?

– Гммм?

– «Колесо». Як ти це зробив?

– Удача прийшла, от і все, – сказав він з трохи збентеженим виглядом. – У кожного буває коли-не-коли. Як на перегонах, чи за блек-джеком, чи просто коли підкидаєш монетку.

– Ні, – сказала вона.

– М?

– Не думаю, що в кожного коли-не-коли буває. Це було майже моторошно. Я… трохи злякалася.

– Справді?

– Так.

Джонні зітхнув.

– У мене інколи бувають такі чуття, от і все. Скільки себе пам’ятаю, відколи був малим. Я завжди добре вмів знаходити те, що люди губили. Як-от із Лізою Шуман у школі. Знаєш цю дівчину?

– Маленьке сумне мишенятко Ліза? – Вона всміхнулася. – Знаю. Вона прилітає на хмарі розгубленості на мій курс ділової граматики.

– Вона загубила шкільний перстень, – сказав Джонні. – І через це прийшла до мене в сльозах. Я спитав, чи дивилася вона в кутках на верхній полиці її шафки. Просто здогад. Але перстень був саме там.

– І ти завжди вмів робити отаке?

Він засміявся й похитав головою.

– Майже ніколи. – Усмішка трохи сіпнулася. – Але сьогодні чуття було сильне, Саро. Я мав те колесо… – Він м’яко стиснув кулаки й тепер дивився на них, насупившись. – Я мав його просто в руках. І воно викликало в мене до сказу дивні асоціації.

– Які?

– Гума, – повільно мовив він. – Палена гума. І холод. Лід. Чорний лід. Ось що було під моїми думками. Бозна-чому. І ще лихе відчуття. Схоже на засторогу.

11
{"b":"226435","o":1}