– Східний Мейн, – сказав Герб. Він нашкрябав це в блокноті. Малюночок угорі сторінки зображав усміхнену телефонну слухавку, а дріт від неї виписував слова «Зателефонуй другові». – Як він постраждав?

– Перепрошую, містере Сміт?

– Як він скалічився? Голова? Живіт? Що? Він обгорів?

Вера заверещала.

– Веро, будь ласка, замовкни вже!

– Для цього краще зателефонуйте до лікарні, – обережно сказав Меґґс. – Я отримаю повний звіт за кілька годин.

– Гаразд. Гаразд.

– Містере Сміт, вибачте, що довелося телефонувати вам посеред ночі з такими поганими новинами…

– Поганими, це точно, – сказав він. – Мені треба дзвонити в лікарню, сержанте Меґґс. До побачення.

– До побачення, містере Сміт.

Герб поклав слухавку й тупо вирячився на телефон. «Бах – і сталося, – подумав він. – Хто б подумав. Джонні».

Вера знову вискнула, і він з тривогою дивився, як вона хапає цілі жмути волосся і смикає себе за них.

– Це кара! Це кара за те, як ми живемо, за гріх, за щось таке! Гербе, стань зі мною на коліна…

– Веро, треба дзвонити до лікарні. Я не хочу робити це на колінах.

– Помолімося за нього… Пообіцяймо виправитися… Якби ж ти частіше ходив зі мною до церкви, я знаю… Може, це твої сигари, твоє пиво з тими після роботи… Лайка… Поминання імені Божого всує… Кара… це кара…

Він поклав долоні їй на обличчя, щоб зупинити це дике, важке метання туди-сюди. Дотик до нічного крему був неприємний, але він не прибрав рук. Відчув жаль до неї. Останні десять років його жінка ходила в сірій зоні між вірністю своєму баптизму і тим, що він вважав легкою релігійною манією. Через п’ять років після народження Джонні лікар знайшов кілька доброякісних пухлин у її матці й вагінальному каналі. Їх видалення стало на заваді надіям на другу дитину. Ще через п’ять років інші пухлини зробили необхідною радикальну гістеректомію. Тоді в неї все справді почалося – глибокі релігійні почуття, що сплелися з іншими віруваннями. Вона жадібно читала брошури про Атлантиду, космічні кораблі з небес, раси «чистих християн», котрі могли жити в надрах землі. Читала журнал про паранормальне «Доля» майже так само часто, як Біблію, і раз по раз використовувала одне, щоб пролити більше світла на інше.

– Веро, – сказав він.

– Ми виправимося, – шепотіла вона й благально дивилася на нього. – Виправимося, і він житиме. От побачиш. Побачиш…

– Веро.

Вона замовкла. Дивилася на нього.

– Зателефонуймо до лікарні й спитаймо, наскільки воно погано, – ніжно сказав він.

– Г-г-гаразд. Так.

– Можеш посидіти отам на сходах і помовчати?

– Я хочу помолитися, – по-дитячому сказала вона. – Ти мене не зупиниш.

– Я й не хочу. Якщо ти молитимешся мовчки.

– Так. Мовчки. Гаразд, Гербе.

Вона пішла до сходів, сіла й тісно загорнулася в халат. Склала долоні, і її губи заворушилися. Герб зателефонував до лікарні. Через дві години вони вже їхали на північ майже порожнім мейнським платним шосе. Герб сидів за кермом їхнього фордівського універсала 1966 року. Вера сиділа на пасажирському місці з прямою, мов стріла, спиною. На колінах тримала Біблію.

Телефон розбудив Сару за чверть до дев’ятої. Вона пішла відповідати, але думки наполовину залишилися спати в ліжку. Від блювання минулого вечора боліла спина, м’язи живота ніби були розтягнуті, але в усьому іншому вона почувалася значно краще.

Вона підняла слухавку, певна того, що то Джонні.

– Алло?

– Привіт, Саро.

То був не Джонні. То була Енн Страффорд зі школи. Енн була на рік старша за Сару, і це вже був її другий рік у Клівзі. Вона викладала іспанську. То була бурхлива, кипуча дівчина, і Сарі вона дуже подобалась. Але цього ранку вона говорила приглушено.

– Як ти, Енні? Це в мене тимчасове. Джонні тобі, мабуть, розказав. Певно, ярмаркові хот-доґи…

– О Господи, ти не знаєш. Ти не…

Слова потонули в дивних, здавлених звуках. Сара слухала й похмурніла. Коли вона зрозуміла, що Енн плаче, початковий подив обернувся на смертельну тривогу.

– Енн? Що сталося? Щось із Джонні чи… чи з…

– Була аварія, – сказала Енн. Тепер вона ридала відкрито. – Він був у таксі. Вдарилися лоб у лоб. Іншу машину вів Бред Френо, він другий рік учив у мене іспанську, він загинув, його дівчина померла вже вранці, Мері Тібо, я чула, що вона була в одному з класів Джонні, це жахливо, жахл…

– Джонні! – Сара закричала в телефон. Її знову почало нудити. Долоні й ступні раптом похололи, як чотири могильні камені. – Що з Джонні?

– Він у критичному стані, Саро. Дейв Пелсен вранці дзвонив до лікарні. Вони не чекають… ну, все дуже погано.

Світ швидко сірішав. Енн говорила далі, але її голос став далеким і маленьким, як сказав е. е. каммінгс про чоловічка з надувними кульками. Різні образи збивалися в купу, плуталися, заступали один одного, ніщо не прояснювалося. Ярмаркове колесо. Дзеркальний лабіринт. Очі Джонні, дивно фіолетові, майже чорні. Його любе, непоказне лице в різкому ярмарковому світлі голих лампочок, протягнутих на електричному дроті.

– Не Джонні, – сказала вона голосом далеким і маленьким, далеким і маленьким. – Ти помиляєшся. Коли він виходив звідси, з ним все було добре.

А голос Енн повернувся, як відбита швидка подача, такий вражений і недовірливий, ніби ображений тим, що така річ могла статися з кимось її віку, з кимось молодим і повним життя.

– Дейвові сказали, що він ніколи не прокинеться, навіть якщо переживе операцію. Їм доведеться оперувати, бо його голову… його голову…

Невже вона збиралася сказати «розчавило»? Голову Джонні розчавило?

Тоді Сара зомліла, можливо, щоб уникнути останнього, невідворотного слова, останнього жаху. Слухавка вискочила з її руки, і вона махом сіла посеред сірого світу, а тоді перекинулася набік, а слухавка хилиталася вперед і назад, описуючи дедалі меншу дугу, а з неї долинав голос Енн Страффорд:

– Саро?.. Саро?.. Саро?

Коли Сара дісталася до Медичного центру східного Мейну, була чверть на першу. Медсестра в реєстратурі глянула на біле виснажене обличчя, оцінила Сарину здатність прийняти правду і сказала, що Джон Сміт досі в операційній.

– Дякую, – сказала Сара. Вона повернула праворуч замість ліворуч, опинилася в підсобці й мусила повертатися.

Кімната очікування була оформлена в яскравих, соковитих кольорах, котрі тиснули на очі. В ній сиділо кілька людей, що дивилися в пом’яті журнали або в порожнечу. Від ліфтів підійшла сива жінка, віддала перепустку відвідувача подрузі й присіла. Подруга поцокала на високих підборах геть. Решта лишилася сидіти далі, чекаючи нагоди провідати батька, котрому видаляли жовчні камені, матір, яка намацала під груддю маленький кавалок три дні тому, друга, якого вдарило в груди невидимим молотом на пробіжці. Обличчя чекальників були дбайливо вкриті самовладанням. Тривогу змели з лиця кудись глибше, як бруд під килимок. Сара знову відчула, як наростає відчуття нереальності. Десь тихенько дзенькало. Пищали об підлогу підошви. З ним усе було гаразд, коли він виходив від неї. Думати, що він тепер лежить в одній з цих веж із цегли, у процесі помирання, було неможливо.

Вона одразу впізнала серед них містера і місіс Сміт. Намагалася пригадати їхні імена, але на думку нічого не спало. Вони сиділи разом в глибині кімнати й, на відміну від решти, не мали достатньо часу, щоб змиритися з тим, що трапилося в їхньому житті.

Мама Джонні сиділа, поклавши пальто на крісло позаду себе, а в руках стискала Біблію. Вона читала, ворушачи губами, і Сара згадала, як Джонні казав, що його мама дуже релігійна, «може, занадто релігійна, десь між святенницькою істерією і триманням змій у руках на церковних зборах», – почула вона знову його слова. Містер Сміт – Герб, пригадалося їй, його звати Герб – тримав на колінах журнал, але не дивився в нього. Дивився у вікно, де ґніт новоанглійської осені горів собі в бік листопада й зими, що надходила слідом.