– І не думай, – сказала Мілка, і скалки її очей зблиснули у напівтемряві.

Серафима кивнула головою. І сухий її погляд, висохлий, як два маленьких колодязі, порвав простір між Мілкою і тим неіснуючим, тим невидимим, у яке вона не вірила й ніколи не повірить. Вона в це не повірить з упертістю дитини, з віком перелитою в металеву затятість, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невідоме висить гранітними небоскидами великого міста, проритого каналами чужих життів. І все це залежатиме саме від неї. Мілка відсахнулася, мовби вчувши сухий тріск блиску в її очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вічка квартир.

– Ще подивимося.

І для Реуса, і для його помічника Нестеренка, і для Серафими усе вирішилося наприкінці листопада. Саме так… Фікса десь пропадав. Його вологі очі – сливові, добрі, як у старого коня, – лише глузливо дивилися на дівчат. Він блискав своєю коронкою, розчинявся у ночі, в’язкій і непривітній – Мілка саме так сприймала ніч. Вона лежала на тапчані, смолила міцний «Капітан Блек» і розмірковувала вголос про те, чи була у нього, у Фікси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухає, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема її цікавить, ну, принаймні як цікавить та чи інша тривіальна річ. Серафимі чистило мізки бажання – пересвідчитися в доцільності цього слова «любов» і користі від нього. Той, хто нічого не вміє, або вчиться, або ж, навпаки, сам навчає. Серафимі було не чуже й те, й інше. Але час так холодно відлічував у її голові найважливіші події. Маючи міцний, шпаркий до життя розум, знала: скоро щось таке станеться, і в її вухах і серці задзвонять дзвіночки. І ось він прийшов: в обіймах тримаючи молодого циганчука, з дорогим запахом, з жаским вітром спокуси. Вони курили план, потім випивали, а потім Фікса повів циганчука на диван і при дівках трахнув. Серафима пила коньяк, а Мілка шаркала з кутка в куток на кухні. Серафимі було цікаво.

Під Святвечір Мілка заманила на пустир циганчука, огріла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, – облила бензином і підпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фіксу. І напевне не так Фіксу, як Серафиму. Та в усякому разі ніхто точно не знав, що і як відбувалося на пустирищі під велетенськими купами будівельного сміття, день при дні перекладаючи важкі течки карної справи. Пізніше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слідчий, дамочка з арійським гостроносим профілем і совиними синіми очима, сказала:

– У мене просто гівно кипіло, і я сцяла кип’ятком від кайфу!

Реус ніколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбіччі: з кожним роком у нього зростала впевненість, що своє він таки в цьому світі надолужить. І тоді, коли пов’язали Фіксу, якраз на Святвечір (з блискучими подарунками в руках він ішов і дивився на комети ліхтарів – під коксом, п’яний), для нього нічого не змінилося. У трупарні лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фіксу за відсутності складу злочину випустили. І він повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тільки що тверезіший і наляканий. Фікса цикнув на Мілку і велів їй сидіти на кухні. Потім жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимі на стільця біля себе і сказав:

– Сьогодні ти візьмеш свої блядські журнали і переберешся в інше місце. Зрозуміла, дєточка?

У нього переляканий собачий погляд, і Серафима читала у цьому погляді: я тебе не виганяю, ти піді мною живеш і дихаєш, але злодія і вбивцю важче піймати, ніж простого п’яницю на вулиці – фарт-бо не вічний.

І Реус від того дня став стриміти біля залитого бурштином світла і сонця вікна.

Двірник, який чомусь прибирав під сірими бетонними сваями мосту, бачив жінку у вишуканій сукні. Жінка завжди з’являлася, наче нізвідкіля. У малиновій сукні, не закороткій і не задовгій, із зібраним пучком волоссям. Вона йшла упродовж річки. Річка ж звідси, з-під мосту, видавалася зеленою, а під вечір грала малиновим кольором. Обличчя у неї задумливе і вродливе – очима долу, а тому двірник завмирав і спостерігав за жінкою так, начебто над водою пливе світло, клубок яскравого світла, готовий спалахнути кульовою блискавкою і спопелити його, все довкруж, навіть підірвати цей грьобаний міст, що єднав столичні береги.

Минало літо. Для Серафими кращої пори не було. У січні місяці, підкоряючись неясному пориву, що наростав дедалі більше, наче гудіння далекого поїзда, вона пішла у ванну, взяла металевого прута й загнала собі між ноги. Вона знепритомніла, а коли отямилася в калюжі липкої крові, то зрозуміла, що дитини вже нема і навряд чи колись у неї будуть іще діти. Фіксу на той час застрелили, тому Мілка лишалася на її совісті, і вона потім з насолодою згадувала той час. Серафима з вікна дачі дивилася на річку, коли ту мовби заливало оловом, на двірника, що, забачивши її, завжди роззявляв рота, на присадкуватого карнавухого чоловіка, котрий стовбичив біля вікон, і її розбирав сміх. Вона розуміла, що життя повернулося до неї обличчям. Її цікавили трави, але саму цікавість практичний розум Серафими не приймав.

Коли збирала зілля, готувала, заливала готову отруту в темні кольорові слоїки, весь час збуджувалася. Вона до кінця роботи не могла притлумити в собі відчуття – з іскристими флюїдами смерті. Серафима не знаходила чоловіка, на котрого б могла перенести все це, а тому довго після своєї праці мастурбувала. Але й це не задовольняло її. Тому вона ходила уздовж ріки, наче шукаючи відповіді своїм почуттям. І потрібне прийшло, вихід знайшовся: несподівано лють, яскрава, як вибух, розляглась від голови, ударила в живіт, підняла високо її груди. Серафима відчула, як тіло наповнюється силою, і подивилася на місто, скрипнула зубами. І цього разу зрозуміла, що йде саме тим, правильним, шляхом, що його вона обрала кілька років тому.

Реус від початку сприйняв це як пристрасть. Колишнього майора роз’їдала ревність. Він зараз ревнував її до двірника, до сусіда-професора, до навколишнього світу – болючого, красивого і недоторканого. І він зважився на крок, котрий коштував йому надто багато.

До цього дня, з осіннім гудроном річки, з густим повітрям, червоними вогнями, з дикою і солодкою самотністю, Серафима була наживкою. Вона це зрозуміла відразу. Думала про це, проходячи повз святкові кортежі, стоянки авто, вітрини супермаркетів і бутиків. За великим рахунком, навіть отримавши свободу, Серафима ледь зводила кінці з кінцями, і кислий голод часто стояв уночі у неї над головою. Але як вона могла всидіти серед самотності, підфарбованої люттю, пропускаючи дні, сухим поглядом ловлячи життя, дивитися на яскравий килим вогнів. Там кипіло життя, чуже життя, котре вона вже свідомо хотіла знищити – от так воно було й того дня, коли вона загнала металевого прута собі між ноги…

Ішла в малиновій літній сукні. Проминула двірника – він, як завжди, утупивсь у неї, відкривши рота, – і зупинилася перед зніченим Реусом. Майор, підкоряючись вічному закону, зняв курточку і накинув їй на плечі. Відтоді в них життя зробилося одне на двох. Не можна сказати, що вони зрозуміли одне одного. Серафимі, яка потрапила до іншого зовсім світу: з потертими меблями, кремовими шпалерами з плямами жиру, немитим посудом, з трухлявим холостяцьким запахом, але з прекрасним краєвидом за вікном (Дніпро, квартали найбагатшого району), могло видатися, що це кінець, усе застигло, захололо, і вона лишиться тут гибіти назавжди. Але аби вона шукала те, що людина називає коханням, як і кожна жінка, аби вона уміла розтирати в собі цю печаль і не лишати близькому чоловіку, то зізналася б собі та іншим, щó шукала й чого їй було треба. Проте вона розуміла, що лише просунулася на крок уперед. Її цікавив цей вайлуватий чоловік з надірваним вухом. З ним Серафима почувалася спокійно, і люта затятість тікала кудись, лишаючи по собі випалену пустку, відсунулася кудись у линялий осінній горизонт.