Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Дівчинка здогадувалася про те, що мати свариться, аби щось приховати, а не тому, що просто зла на неї. Малій це не було цікавим. Їй сухо було в роті, а внизу живота починало боліти, і хотілося плакати, але якось не пов’язувалося все з тим, що відбувалося між матір’ю і батьком, хоча пізніше, через багато років, доведеться визнати: вона знала все від початку, що і для чого відбувалося там у широкому, з розхитаними ніжками ліжку. А ще – підвал. Саме про підвал думалося, коли батько злягався з матір’ю. Тільки-но батько відвалювався на бік – мати й далі лежала з широко розставленими ногами, мокра, з отуманілим поглядом, тільки синя жила тіпалася на скроні, – дівчинка зіскакувала з дзиґлика і якнайтихіше намагалася пробратися до важких брунатних дверей, трохи скошених із лівого боку.

Саме підвал зігнутим кавалком вологого апендикса закарбувався в її підсвідомості. Можна уявити, що саме там народилося чи просто спалахнуло щось, від чого їй робилося спокійно. Можна сказати, що вона здобула свою мету саме того дня, у якому змішалися зморщений батьківський зад між материними ногами, антрацитова кіптява, комбіжир, сеча братика; саме так – вона мала мету, мало уявляючи, що на неї чекає, як жити, як діяти і тому подібне. Лимонові гірлянди вогнів повисали над зеленими проваллями курортного містечка, золоті пляжі, засмаглі красиві тіла – звідси не більше як зменшена картинка.

Дівчинці виповнилося шість. Їй уже дозволяли дивитися телевізор. Кольорові картинки нагадували їй щось, щó – потім вона здогадалася, кмітливо, як для свого віку, пришивши до своєї уяви. Саме це була її мета. Мріяти вона не могла та й не вміла. Мріяти вчаться, як і ходити, а вона вчилася ходити сама, не інакше. Її, як після, так і до, цікавила реклама: дивний світ її життя почав вибудовуватися з кольорових кубиків. Але навіть у свої шість років вона розуміла, що те, що на екрані, гранично відрізняється від того, що брудними патьоками протікає перед вікнами її помешкання. Просто честолюбство у неї народилося раніше, ніж статевий потяг. Але сама нереальність, як картинкове курортне містечко, збуджувала, скошувала уяву, жолобила мрію. Її прямо-таки підкидало – сягнути саме такого життя. Це надто просто і надто складно, як вирішить вона пізніше. У шість в неї з’явилося саме це ім’я, а не те, що дали їй від народження, вона сама вигадала собі ім’я, і хто б не запитував, навіть батьки, вона уперто відповідала: «Серафима».

3

Він з’явився у місті з великим шкіряним на коліщатках саквояжем, у шовкових штанях і зеленому піджаку, і ніхто цього не помітив. Він пройшовся саме тим кварталом, де вода в озері була акварельно-зелена. Пройшовся бруківкою під вікнами з роззяпленими віконницями, вишуканими вазончиками, чарівненькими під’їздами із запахами дорогої кави і добротно усталеного життя, але й цього разу ніхто його не помітив. Але йому напевне було байдуже, або навпаки – йому все це дуже подобалося. Він не розпитував дороги, а просто сів у трамвайчик – червону коробочку, обмальовану жовтими галунами, наче штани швейцара. Він вийшов на зупинці Троянд – великому насадженні квітів – і спустився просто на пляж. Нікому до нього не було діла. Але того дня Серафима сама рушила сірим з пожухлою і цупкою, як дріт, травою шляхом туди, донизу. Серафима ще не побачила води, а наштовхнулася на нього – незнайомця в чорних шовкових штанях і зеленому піджаку. Одяг тріпотів і мінився під легеньким вітерцем. Серафима спинилася і стала дивитися на це тріпотливе чудо, що сиділо на велетенській валізі і курило, втупившись очима у безмеж синьої води. Очі у незнайомця були світлі, з жовтими обідками, і таких очей дівчинка не бачила, принаймні у тих людей, які ночі й дні оточували її. Очі були печальними й добрими.

– Привіт! – сказала вона.

– Привіт, – відповів він і загасив сигарету об пісок.

І тому що від нього приємно пахло, сигаретами, ще чимось, дівчинка зніяковіла. Потім її увагу привернула штука, що її вона побачила через дірку в саквояжі, несподівано так; ця штука ворушилася, зникала в чорній дірці, потім знову з’являлась, ворушилась теплим клубком. Вона відразу зрозуміла, що це око. Серафима простягла руку і ткнула пальцем. Різкий біль змусив дівчинку руку відсмикнути.

– Це Коломбо Білі Гетри, – сказав чоловік і повернув взагалі до неї обличчя, ніжно бликнувши на Серафиму світлими очима.

– Коломбо Білі Гетри, – повторила дівчинка.

– Папуга. Зараз я тобі покажу. А тебе як звати? Мене Сергієм.

– Серафима, – сказала вона.

І аби вона уміла читати здивування, то неодмінно б прочитала солодкий переляк, подив і захоплення, а можливо ще щось на цьому чистому рожевому, майже жіночому обличчі.

4

Але його зрештою таки помітили: Коломбо Білі Гетри лежав на готельній підлозі зі зламаною шиєю, і крило ще билося об підлогу. А Сергія вели через море троянд – червоних і зелених, чорних і білих, – і його голова з бездоганною зачіскою, навіть зараз, коли його голого штурляли в спину, підіймалася над усіма головами, і Серафима, тримаючи мокру руку батька, зачаровано спостерігала за ним. І у людей, що вели його, був такий урочистий вигляд, наче вони зібралися до церкви. Люди випадали з кремових будиночків з палісадниками, клумбами, фонтанчиками на двориках, і зараз саме вони, а не цей чоловік, саме ці комахи-люди видавалися їй неймовірним дивом, як і її нове ім’я, що взялося невідомо звідки. Що ж пам’ятала вона? А дівчинка, нині доросла жінка з розкішним тілом, заманливим, як і порок, пам’ятала таке: весь світ перевернувся, вона сиділа, спустивши трусики на колінка, щоб не замочити, – просто робила пі-пі на унітазі, підмостивши під ноги один із саквояжів Сергія, а двері туалету прочинилися самі собою, і ніхто нічого не знав. Тільки коли в кімнату ввалився дядько Михайло (вона відразу винюхала його запах), то він першим ділом вдарив рукою навідліг балакливого Коломбо Білі Гетри. Затим упала плетена китайська етажерка з білосніжною порцеляновою баришнею. У баришні відвалилася голова.

Серафима все це бачила, але ніби не своїми очима. Далі вони стягнули Сергія, саме вони, кілька здоровенних колишніх шахтарів, усі в запахах мазуту і диму, і горілки, і ще чогось; і від ударів він загудів – чисто як неживий предмет. Батько стояв у проймищі, нервово курив, а мати істерично клекотала у нього за спиною, а він відводив її одним порухом плеча, а вона сорокою визирала то з-за одного, то з-за іншого. Серафима дивилася, як дрібні краплі крові злітають у повітря, розпилюються й сідають на подушки. І тут вона чітко зрозуміла: їй це подобається. А головне – Серафима знає, за що його б’ють. І їй не було страшно, навіть не було цікаво, їй справді подобалося. Через багато років вона вирішить, що таки аби взнала, аби зустріла такого пізніше, років десь через шість, то обов’язково б дала.

Далі його волочили за ноги, за патли куцим готельним коридором, де стіни в проточинах і грибку, а мати била Сергія по голові сумочкою і верещала. Батько взяв дівчинку на руки, відвернув обличчя і поніс. Вона з цікавістю висунулася з-за плеча, щоб глянути, що там з папугою. Коломбо Білі Гетри бив крилом об паркет. І він їй зробився огидним, як і того першого разу, коли вона побачила його око крізь дірку в саквояжі.

Сойка ударилася об порцеляну неба. Дівчинці нагадалися піала з білим рисом, посипаним суницями, запашний чай, незрозуміле і нудне читання, прогулянки уздовж берега… І чи тоді, чи пізніше (напевне вже пізніше) вона знала, що він нічого не хотів; це перша й остання безкорисна допомога чи спроба в її житті. Але тієї хвилини у низу живота шпигонуло, жах водоростями розповзся по грудях, зелені мацаки розбили зіниці. Натовп все сповзався рідким потоком, що щохвилини гуснув. І вона все забула, лише з жахом спостерігала за сойкою, яка строкатим теплим камінцем пролітала раз у раз над головами людей. Серафима глянула на дівчинку, трохи старшу від неї, з побрудненими колінцями. Вона подивилася на дівчинку й усміхнулася. На цьому все і скінчилося. Що трапилося з Сергієм, старим клоуном, що приїхав відпочивати сюди до моря, гнаний відчаєм самотності і старості, і став просто опікуватися Серафимою, вона дізналася через багато років: його випустили, але через рік він помер. Йому повідбивали нирки чи ще щось. Яка різниця. Одне точно вона знала: аби вони зустрілися на шість років пізніше, то вона неодмінно б йому дала.

2
{"b":"226076","o":1}