– Пацанка, з тобою все гаразд? – запитав Костя.

– Ще портвейну! – сказала вона.

І він налив їй портвейну, перемішавши з горілкою. Вона випила, а потім поклала йому на коліно руку і подивилася прямо у вічі. Атас відкопилив губу, повернув шию, наче звільнюючись від чогось непотрібного, і підсунув руку ближче. І вона усміхнулася, відчуваючи, як Настя робиться зовсім непотрібною. Потрібніші склянки на столиках, інтер’єр, а її мовби й не було ніколи. Небо у вікнах відливало старим сріблом, хмари язиками чіплялися за дерева. Зараз Серафима розуміла, що світ існує виключно для неї; цей світ м’яким пластиліном піддається пучкам її пальців, а решта все відходить, відходить кудись у невідомість, про котру вона нічого не хотіла знати. Лише знала одне: цей чоловік з цупким волоссям, кривим носом, довгими мавпячими руками належить зараз і потім належатиме їй.

– Ходімо, дітки, – сказав він.

Вона усміхнулася – чисто тобі модель з обкладинки, – але нічого не сказала. Говорили її очі, що вона не піде ані потім, ані зараз туди, де туалетна кімната. Вона лише повернула голову: думала про інше. Вона думала про те, що окрім солодкого і мутного запаху портвейну, нудної алкогольної хвилі, нічого не відчуває. У низу живота холодно склалася змія – так здалося Серафимі. І тоді вона знала, наче хто прочитав їй історію про неї на вухо чи показав кольорові слайди її життя. Вона знала, чим все це закінчиться. Настя сиділа – руки на колінах, груди ходять під вузькою блузкою. Мовби ця корова зараз заплаче.

– Я покажу вам, де живу, – сказав Костя Атас.

– Кльово, – сказала Настя, а Серафима промовчала.

І так вони пішли. Заламалася у Насті нога прямо при дверях, але Костя не підтримав її, ба навіть просто шурхонув у дверну амбразуру, що тремтіла мельхіором. І вони вийшли, хилитаючись, важно тримаючи мовчанку. Він зупинив таксі. Все відбувалося так швидко, що навіть вона не встигла подумати про те, що так давно жило, існувало – як ці надокучливі липневі мухи, як ця спека і гуркіт моря, – нарешті відбулося: вони їхали, вони курили ментолові довгі сигарети і скидали попіл у прочинене вікно.

До моря густим свинцевим потоком сунув дощ. Чайки сіро-білим лушпинням. Дощ падав з того боку міста, про сто на золочені бані церков, гостроверхі доми, з соляріями і таким іншим. І попіл з ментолових сигарет, і вітер, що гудів у прочинені вікна, не займали вже так груди, думки. Машина зупинилася на дамбі. Настя вилізла з неї на чотирьох і блювала, відкриваючи широко рота, мов випотрошена рибина. Дамба піднімалася вище від поселення – там, де рудники, і там, де стояли ненависні дими. Серафима навіть звідси відчувала ті запахи, що нудотно смоктали під ложечкою. Але вона не хотіла блювати. Досить того з Насті. Костя Атас, підперши плечем ліхтарний стовп, курив і дивився кудись туди, де лушпиння чайок ламало у відчаї крила. Водій виставив ліктя у вікно, закурив і собі, вилупившись на загин дороги. Серафима чомусь думала було, що він відчуває, але облишила. Настя піднялася зі своїх чотирьох і підійшла до Кості. Потягнулася до нього, грайнувши вилицями, витягнувши дудкою губи. Костя відкинув недопалок і, ледь глянувши на неї, відважив ляпаса. Настя упала на спину і так лежала, ревучи, а він потягнувся за новою сигаретою, закурив і далі стояв, вирячившись на чайок і сіру воду. Нарешті сказав:

– Поїхали. А ти, мала, якщо хочеш, то лишайся.

Настя піднялася і сіла, спідниця задерлася, і було видно її червоні труси. Настя захникала і сказала:

– Хочеш, я в тебе пососу?!

– Суко, залазь у машину, – сказав він і ухопив її за патли.

Серафима повела головою, вітер рвонув зачіску, скинув пасмо на око, чітко окреслилась вилиця.

– Облиш її, – сказала дівчина.

Костя жбурнув Настю на бетонку і вилаявся, але нічого далі не робив, лише відвернув голову і дивився через плече на піну моря. Водій увімкнув «ефемку», де «гарював» якийсь блазень. І саме від цього занудило Серафиму. Вона підвелася, поправила свою шотландку і на довгих каблуках пройшлася майже до середини дамби. Увібрала важкого повітря в груди, не зблювала. Вона стояла і дивилася, як січуться і рвуться чайки. Небо тяглося мокрою ганчіркою, дощ одійшов, і їй хотілося зникнути, щоб нічого не бачити. Але вона лизнула губи і так само, впевненим кроком, повернулася. Взяла за патли Настю, підняла голову і сказала:

– Поїхали, подруго.

І жовте таксі рушило уздовж пінявої смуги моря, туди далі, де школа, і це нічого нового їй не говорило: яблуневий садок, хлопці, які лапошать на перервах. Світ, куди тягнулися її думки, зараз лягав ліворуч, великим крилом району, з кварцовим небом, яскравим світлом, бажаннями і щастям. Вона стиснула губи і тупо дивилася на прищаву потилицю водія.

– Хочу шампанського, – сказала вона, витягла сигарету і почекала, коли Атас підкурить.

– Добре, – сказав він і запхав руки в кишені своєї шкірянки.

Авто звернуло ліворуч, у зарості кущів і скупчення сірих коробок гаражів.

Вона вирішила відразу: вони їдуть робити це. І вона буде першою, упікаючись у це настирне життя, як кулька сонця, що зараз влипла у горизонт розпеченою шляпкою цвяха. Серафима виразно відчула солоний вітер на губах, смак навколишнього, від чого підкосилися ноги і звело спазмами живіт. Але потім – коли Серафима сиділа у кутку і дивилася на його довгі, зігнуті в колінах ноги, а Настя, виваливши великі груди із широкими сосками, твердими і коричневими, задерши спідницю (червоні труси вже були на підлозі), топталася на ньому, – зауважила, що її більше приваблювала чомусь обстановка. Два чи три стільці, телевізор, єдине, але досить широке вікно. Підвальна кімната бібліотеки – сюди принесено разом з кислим морським вітром і запах книжок.

Потім вона знову дивиться на нього і бачить лише вилицю, каре око, байдуже і хитре. Голі стегна Насті неуміло труться об його джинси. Серафима якусь хвилину спостерігає, тоді підходить до телевізора, вмикає і по-турецькому сідає. Яскраві велетенські тигри мандрують між стін будинків, красуні п’ють коктейлі, красені в дорогих костюмах – це про неї, саме так вона хоче жити. А тому не чує Насті, яка намагається імітувати любовні крики – точно тобі макака. Все це відходить під мерехтінням екрана. Вона знає, що ця підвальна убога комірчина зовсім як дві краплі води подібна до кімнати, у якій вона народилася й росла до цього часу. У неї був план, і він, цей план, малювався дедалі чіткіше, укарбовуючись у підкірку її мозку.

Коли вона повернула голову, Настя сосала у Атаса, досить вправно, рухаючи головою, наче паралітичка. Серафима пирснула, відвернулася і запрацювала швидше пультом. Тільки тоді до неї дійшло, що перший свій раунд вона програла. Нарешті вона почула звук, з яким щось падає на підлогу. Вона його знала, і навіть не обернулася, вивчаючи нетрища телебачення. І почула голос Атаса, від якого у неї похолола спина. Серафима розуміла, що кличуть її, саме її, але здавалося, що шматок неба у вікні її кличе, кличуть стіни, і все вологе повітря навалилося і спливає по ній холодним потом. Але несподівано голос пропав, як пропадають усі звуки, коли полудень зникає за великими сірими стінами дощу чи губиться під матіоловими мітлами вечора, коли не стає нічого – і можливого, і неможливого. Так було. Велика яскрава квітка – оператор так її і подав – велика квітка пробивалася крізь ґрунт, повзла догори, нарешті виструнчилася і захилиталася на вітрові. І більше Серафима нічого не чула й не бачила. Голос ведучого розповідав про квітку – красиву й отруйну. І дівчина жадібно облизнула губи, прикута до екрана, наче хто її притиснув за карк і отак тримав. Нарешті перед її обличчям, затуляючи екран, наповзло обличчя Атаса.

– Мала, ти що оглухла? Твоя черга, – сказав він.

Дівчина повільно поклала пульт на підлогу. Зовсім повільно, наче ламаючи невидимі перешкоди, глянула своїми очиськами у вічі Атасу. Інтуїтивно Атас подався назад, тримаючи її за плече.