– Атас, у вас з Настькою любов? – спитала вона.

– Ти чьо, мала? – Атас засміявся низьким голосом, з прихрипами у горлі.

– Да, любов! Любов! – заверещала з кутка Настя, натягаючи труси.

– Тоді я візьму оце, – Серафима нахилилася й витягнула дорогущого мобільника із задньої кишені Атаса. Він спробував її упіймати, але вона викрутилася.

– Змія, – прошипів крізь зуби Атас, а потім розсміявся своїм перепадистим сміхом. – Тоді роздягайся.

– Ні. Тільки в рот. Або в зад, – спокійно сказала Серафима, розглядаючи мобільник.

Атас витонченим і завченим жестом босяка показав, що згоден. Настя квакнула у кутку. Серафима стягла спідницю і стала на чотири. Атас реготнув, трохи здавлено, вжикнув зіпером, туди і назад, і сказав:

– Вставай, мала. Нічого не буде. Віддай мобло і чеши на своїх ходулях звідси.

Вона так і зробила. Коли вона йшла під білим нервом прибою на своїх худих високих ногах, її похитувало чи то від вітру, чи від утоми. У роті було сухо, язик вишукував слину, і їй до нестямного хотілося повернутися, ну, хоча б для того, щоб напитися води. І вона повторювала чарівне ім’я квітки, раз у раз ковтаючи закінчення, плутаючи, призупинялася, щоб пригадати назву, вона йшла ще теплою галькою, а над головою висіли світлячки. І зорі. Вона повторювала: «Аконіт».

Їй п’ятнадцять. Вона неймовірно приваблива й навіть по-справжньому красива. Але про це не знає. Дешевий бар, вифарбуваний у жовтий колір. Того ж кольору шкіра у бармена з обличчям старого мопса. Він притягнув якусь болячку з В’єтнаму, і у нього не було грошей її вилікувати. Бармен потроху – як зек з анекдоту, – частинами тікав до могили. Ніхто на це не зважав. Ряд високих стільців прямо перед широким склом, де колись красивими буквами було написано чи то «Русалочка», чи то «Уляночка». За склом – петля траси республіканського значення. Роздовбана, наче гріх старої проститутки. Саме на тій трасі промишляв Атас.

Атас – людина-передбачення. Він з паскудної родини. Відсидів два строки – один по малолітству за крадіжку, другий – за пограбування. У тюрязі, щоби згаяти час, виготовляв гральні карти, маючи «художню натуру». Після «відкиду» – програвся. Йому відрубали три пальці на руці, а тому він швидко перекваліфікувався на сутенера. Там і промишляв – на сірій порепаній трасі з колгоспними таратайками, підводами і дальнобійницькими фурами, що залітали сюди до СТО. Саме на СТО Костя і пригрівся. Саме туди вона зверталася подумки кожного дня, й аби могла молитися, то молилася б.

Крах повертає людину на її колишнє місце. Цим він і страшний: вдихнувши на повні груди фіміаму, людина очухується несподівано в смердючій клоаці, чорній дірі з мокрими щурами. Із Серафимою відбулося інше. Нею заволоділа ілюзія ймовірного.

І справді, Серафима просиділа цілу зиму, зігнувшись у три погибелі, розглядаючи газетні й журнальні вирізки, власні записи у кольоровому зошиті, слухаючи, як студеною безоднею провалюється невидиме море; але звідси, з маленької кімнатки, вона чула його ревіння. Чи то ревіла її душа? Принаймні їй так хотілося думати. Батько говорив, і вона чула: вона дорослішає. Але вона почала хворіти. А ще боліли груди – вони росли. Але, здавалося, Серафима цього не помічала. Несподівано для близьких її зацікавили предмети зовсім не такі, що водилися у її сім’ї: батько зараз чалив буксири, а мати працювала посудомийнею саме в тому барі, куди вона прийде навесні, і це докорінно змінить її життя. Але життя змінюється швидше у свідомості. Після школи, кинувши сумку, вона сідала за телевізор, тихцем перекуривши на кухні, виклацувала кримінальні історії і передачі на кшталт «У світі живої природи». Чи ще щось там. Ніхто на це не звертав уваги. Потім прийшла весна, і Серафима, перетнувши сіру стрічку траси, підійшла до бару й сіла біля входу навпочіпки.

Вона сиділа так, нікого не чекаючи: мужики, жінки виходили, і від них смерділо. Звідси було чути, як гримить море. Хтось покликав її – вона підняла голову, наче песик, і побачила Настю в новому прикиді. Вони не зустрічалися три місяці. Настя навчалася в сусідній школі, і про неї говорили погане. Але про кого говорять добре? Вони встали й пішли, пихкаючи сигаретами.

– Як Атас? – так просто вона запитала в подруги.

– Та нічого… Блін… Він зараз блядями тут, на трасі, торгує. Він мене покинув…

Вони зупинилися на причалі і дивилися на море, а потім одна на одну. І усміхалися. Стіна між ними впала. Так думала Настя. А потім…

Лізка – шикарна руда кобила, майже тобі двометрова. Вона курить міцний тютюн: звертає папіроску, сидячи на високому барному стільцеві. Лізка зі сви стом, поколихуючи подушками грудей, втягує синій тютюн і випускає під стелю. Мужики, які її знають багато років, навіть з її кутка, прицмокують і кажуть: «Оце д-а-а». Вона дивиться на Серафиму, яка перечитує якісь папірці. Вона сидить біля вікна, і сама забула, звідколи зажила такої звички. Але Лізка печена й бита, і їй навіть смішно, хоча більше – цікаво. Відставна проблядь нидіє в барі з жовтими стінами, рваними портьєрами, а глухий рик моря, який чується в барі за дріб, оббиває рештки її мозку, як штукатурку. Лізка замовила випивку, злізла, струснувши тілесами, зі стільця і елегантно, як для такої махини, вихляючи задом, підійшла до столика і з висоти зросту подивилася на білі клаптики паперу. Це інструкції до ліків. Лізка гойдається від німого сміху, потім позіхає і йде далі, затуливши якраз вікно. Серафима відразу піднімає голову: туга-печаль, зелена, як вода у серпні, стоїть у її очах. Лізка проходить коло і повертається. Їй не відомо, для чого папірці, але зрозуміло, чому Серафима сидить біля вікна, весь час біля вікна, і жовтий сум колишеться за її плечима – тонкими і ніжними. Лізка, дивлячись на Серафиму, задоволено цокає язиком.

Вона дивиться у ніч на густу мелясу вогнів, з балкона готелю. У самій сорочці чоловічого крою, крізь яку вгадується тіло – легке, напружене, повне запахів. Погляд у неї тягнеться до міста, і він зараз ніжний, готовий випроснути сльози. В одній чорній шкарпетці, вона стоїть, охоплювана південним бризом; синя чоловіча сорочка здимається, опадає, і Серафима думає, що не хоче, щоби ця ніч проминала.

На стільці в кімнаті спить грузький чоловік у джинсах, з трикутним обличчям і чорним волоссям, що росте майже на лобі; у кишені джинсів новий паспорт на нове прізвище, але на ім’я Серафими. У паспорті їй вісімнадцять. Чоловіка звати Василем Ісааковичем. Вона не знає, чи вірити йому, чи ні, їй просто байдуже, як людині певній щодо свого майбутнього на перших десять років. У колотилові нічного міста нічого цікавого. Для всього вистачило одного дня, коли цей пердун взяв за руку і сказав:

– Я тобі покажу казки світу.

– Ну да, – сказала вона і пішла.

Одкровення чистого ранку. Вона ще куняє в кріслі, як тварина, хижа гнучка тварина, що вирвалася на полювання, тварина, що вперше чигає на здобич. Вона потягається уві сні, а туман унизу чіпляється разом з перехожими п’яницями за стовпи. Втомлене місто випустило за ніч весь сморід, і він поволі, потроху, наче птахи, осідає на голови, руки, дахи, статеві органи і таке інше. Зараз вона думає болюче і напружено. Далі вона обіцяє собі, що такого ніколи більше не трапиться, якщо у неї все вийде. У неї ніщо не зболиться за цим ніколи.

І ось Атас вискочив, пішов юзом брудним асфальтом. Серафима стала навшпиньки, закусила губку – маленька дівчинка, з дорослою зачіскою. Атас підвівся, розправив груди і блювонув кров’ю прямо на вітрину. Серафима підняла руку, поправила пасмо, що наповзло на око і заважало. Пес, який склався ковбасою на каналізаційному люці, ліниво підняв голову. Атас ледь не наступив на нього, але той тільки відсунувся і запитально, майже людськими, з кислотинням очима, подивився на вурку, що розмахував руками, хапаючи пригорщами повітря, харкнув ще раз, ще потужніше. Він завалився на коліна. Пес завив. Чоловік, випускаючи темні шлейфи людської крові, повзав між лісу ліхтарів, намагаючись щось сказати. І напевне, – ні, точно – Серафимі хотілося щось сказати саме йому. Їй хотілося сказати, що задоволення не можна повторити, можна повторювати відчай і безкінечну втому – це пульсувало в її скронях, двома синіми м’ячиками.