Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Вона повернулася до кімнати. Чоловік спав на спині. Він спав голий, тому вона залізла на нього, товкла, доки він не прокинувся, і заскакала так, що в бідолахи заклацала щелепа. Серафима летіла кудись, як людина, котрій не треба щось наздоганяти, утікати, не треба нічого, окрім солодких спазмів оргазму. Вона зіскочила з товстуна і пішла у ванну. Повернулася в червоному халаті. Глянула вниз, підв’язуючи рушником голову. Атас лежав і вже не рухався, з білою піною біля рота. Під’їхала міліція, «швидка». Серафима закурила сигарету і довго дивилася в синій морський світанок. Не повертаючись вона сказала:

– Пакуйся, нам треба їхати.

– Як скажеш, красуне.

Серафима сердито лизнула губи і, ковзнувши поглядом по тарганячому виводку людей, повернулась до кімнати, із задоволенням вдихнувши запах мила від білої занавіски, що тернулася ніжним шовком об її обличчя. «Це було краще, ніж з ними, людьми», – подумала вона.

Частина друга

1

Зелена ріка, полудень ліниво заливає її оловом. Серафима дивиться на перекошений дорожній знак: чоловік тримає щось подібне до лопати. Річка пливе у її очах – вже рожева стрічка, а потім вона взагалі зникне. Птах мирно висить над річкою, і великий білий лайнер – теж. Якби у неї запитали, що таке щастя, то вона неодмінно б сказала, що це воно і є. Це коли нічого не давить і не болить. «Не пресує», – хихикнула і закурила довгу ментолову сигарету. Саме таким воно є – легке, як пух кульбаби бабиним літом.

Столиця – сіро-жовта піраміда. Так вона побачила: авто спочатку проскочило під мостом холод рідких тіней, сонце, знову холод, – потім вихопилось на міст. І тут вона побачила столицю. Такою, яку вона запам’ятала на все життя. Сіро-жовтою пірамідою у димах смогу. І їй зробилося страшно. Вона притиснулася до плеча свого супутника. Шкірянка в рудій пилюці. Серафима почулася пустою. Це той стан людини, коли повертатися нема куди, а теперішність їй чужа. Вона, напевне, тоді – як і зараз – була відчахнута від спогадів. «Спогади – це павутина розуму», – зараз і потім думатиме вона.

А нині місто піднімалося синіми, наче американські «лінкольни», стінами «панельок». І в її пустоту хлинуло настояне тисячоліттями повітря – наче горілка в розпечену горлянку на пустий шлунок і після втомливого морочливого дня побіля солоних хвиль моря. Серафима нічого не запитувала, а її супутник усе розповідав, хляпаючи слинявими губами. Щось у ньому було їй близьким. Та вона не мала досвіду. Для жінки досвід – небезпечна зброя. Здається, він у ній спав, наче старий чорний ящір. Десь глибоко в жіночій утробі, звідки на світ виходять ті, що за них кожна готова роздерти будь-кому горлянку. Серафима відкинулася від плеча свого попутника і зашипіла. Той лише поплескав її по плечі і попросив водія зупинитися біля он того під’їзду. Дітвора в яскравих куртках ганяла м’яча. М’яч весело стрибав калюжами. І Серафима усміхнулася. Але тільки зараз, а не на вокзалі, вона покривилася: тут сиро і холодно.

2

Серафима дивиться на шматок сала, що жваво рухається на куцих ніжках. Саме той шматок сала вона повинна називати мамою. Василь Ісаакович, він ще Шпуля, офіційно числився брокером. Треба сказати, його вважали досить розбитним. Він мав купу всіляких посвідчень і паспортів паскудного ґатунку – такий перепав і Серафимі. Мешкали вони за містом. В особняку з білої цегли, під червоним дахом. Анастасія Валеріївна, рухлива, як дитяча сеча, ніколи не лишала молодят наодинці. Хоча це було без потреби. За винятком відряджень, Шпуля був закоренілим гомосексуалістом. Він любив абсент, кокаїн і гіпсових поросят. Ці кавалки, нерухомі кавалки глини, нічим не нагадували свекруху, проте, як і вона, заповнювали собою будинок; свинки весь час траплялися комусь під руку і, що не день, одна-дві розбивалися. Отож, коли Шпуля затримувався по роботі, Валеріївна переставала гасати кімнатами, сідала біля телевізора з недогризком докторської і так чекала хтозна-кого чи чого, Серафима ж зачинялася у подружній кімнаті, годинами лежала й мастурбувала. Кожен шукає щастя по-своєму, хоч у Серафими не існувало такого поняття – щастя, так само, як і нещастя.

Від таких усамітнень очі у дівчини робилися сухими і ще більшими. І коли приходив Шпуля, він якось зачудовано, із захопленням дивився на неї і шепотів: «Ну чому, чому, чому ти така…»

Вона вважала його по-своєму милим, головне – він не чіплявся, ніколи не кричав, намагався догодити. Але питання різке, мов свист електрички, пронизувало голову Серафими: а на біса вона йому потрібна? Але це швидко прояснилося: не для мами і не для продажу. Шпуля готував її для своїх оборудок з квартирами.

Осінь пропливала важкими черепахами барж, і багряні ліси під водою чіпляли віттям водорості. Їй видавалося, що ріка повинна вийти з берегів. Але розуміла вона один запах – звіриний запах землі, який лоскотав їй ніздрі. І, напевне, дарма.

Далі дачі ані свекруха, ані Шпуля її не пускали. Але одного дня він прийшов з пакунками. Поклав і вийшов. У пакунках були сукня, косметика і нові туфлі. Серафима байдуже одяглася, наче їй завжди доводилося натягати подібні речі, сіла на ліжко, на самий краєчок, бачачи боковим зором у дзеркалі свої високі груди, вигнуту шию, волосся, зібране в зачіску ще по-дитячому. Але у всьому відчувалася вже жорстка жіноча упертість. Шпуля зайшов – цього разу в сірому мішкуватому костюмі, і від нього тхнуло по-чоловічому: тютюном, трохи потом і алкоголем. Вона повела бровою. Крізь щілину у шторах до напівтемної кімнати осінь вливалася багрянцем і невимовною синькою низького неба. Серафима встала, і вони вийшли.

Видиво розрубаного червоного горизонту вдарило в очі, відхитнуло, але чоловік підхопив її під руку, переймаючи від жіночого тепла хвилю дяки, аж висолопив язика від задоволення; вона усміхнулася, поправила зачіску, розуміючи, що так ще ніколи не робила, і плечі двома крилами-метеликами знову метнулися догори. Проминувши автостоянку, Серафима запитливо подивилася на Шпулю, а той тільки кахикнув, і відразу по його сухім кашлі осінь ударила в стіни домів, і вони попливли назустріч безликій смужці води. Серафима підвела голову й побачила над річкою місто, що піднімалося в горах туману. Вона спинилася і по-дитячому закусила палець.

– Що таке? – Шпуля заглянув у очі й відхитнувся.

Так вони всі дивитимуться в ту тисячолітню безодню: трохи злякано, захоплено і зніяковіло. Як майже всі підлітки. Серафима не замислювалась над тим, що відчувала… Через кілька хвилин вони вже їхали в маршрутці.

Чорні павуки тіней. Жовтий купол Бессарабки з биками при входах, метушлива публіка – це нагадувало курортну зону, але без моря. Стояв синій смог. Нічого не здивувало Серафиму. Їй підламувалися від утоми коліна, у горлянці дерло, хотілося води. Теплий вітер віяв у спину.

Шпуля наказав їй стояти біля тумби, а сам поперся на Круглоуніверситетську – вона прочитала назву. Серафима роззирнулася, шукаючи морозиво. Але не побачила жодної ятки. Пройшлася вниз по вулиці. Далі був Хрещатик, що збив її з пантелику. Вперше і востаннє вона розгубилась у центрі міста. Зупинившись під стереокінотеатром «Орбіта», Серафима стояла, притискаючи руки до грудей, а людський потік пропливав, і в когось вирвалося, а в неї влучило: «Дивись, путанка перелякана: Ич-ш-ш…» І вона повернула назад, пішла повз ятки з фруктами: синіми кульками винограду, гранатами, і вирвалася нарешті на той «п’ятачок», де її полишили. І тут вона повернула голову і побачила його: блискуча біла фікса у кутку рота, шкіряні штани, рубане обличчя, з тими ж хитрими лукавими вологими очима. І у неї там, унизу, все опустилося. Машина наїжджала на машину, гуркіт розносився по кутках, базарний гамір грибом піднімався догори. Запах м’яса, овочів, сечі, сперми й диму… Вірменин, який торгував фруктами, торкнувся її плеча. У голову вдарили запахи – різкі і знайомі ще з моря, і маленька, майже дитяча, рука простягнула їй гроно синього винограду.

6
{"b":"226076","o":1}