– На, покушай…

Вона повернула голову – чорний оксамит на вікнах. Кіт лизав писка. У неї підвело живіт. Легке шурхотіння, виск гальм. Око вловило руку з масивним перснем, що стиснула кермо до білого на кісточках. Синій «порш» зупинився навпроти лотка. Рука махнула, і круглобокий вірменин перебіг, петляючи між машинами, на той бік і схилився над рукою. Він повернувся, а Серафима дзьобала виноград, і далі дивилася на спуск Круглоуніверситетської. Вірменин став біля неї, аж пашів – від його плечей піднімалася пара, а обличчя геть втратило людську подобу. Серафима підвела погляд, але блискучої фікси не побачила. Вірменин мовив:

– Детка, табой заінтєросовалісь такіє люді…

– Да-а? – сказала вона. – Переказуй їм мої вітання. – І так пішла догори, ледь не падаючи – наче хто спину їй всипав голками.

Серафима стоїть і дивиться на ринок, на нутро його, що копошиться, рипить мокрими від поту людськими тілами. І вперше розуміє, що час грає на неї. Вона знає це, як доросла жінка, як жінка з досвідом, яка несподівано побачила свій шлях. Невідомо кому вона у синю кушпелінь махає рукою. У відповідь їй сигналять. Вона розвертається і знову йде догори спуском. Цей стан повторюватиметься упродовж усього життя: ані тіла, ані рук – самі очі, чужі очі, а не її. Вона заворожена новим відчуттям. Це нагадує сексуальний голод, але є чимось гранично іншим. Морозиво стікає по пальцях. Серафима сідає на парканчика. Зараз їй є над чим подумати. Кожна людина колись та мусить побачити знак у цьому житті: дівчина це знала з кіно.

Світ набув для неї несподіваної прохолодної чіткості – заплутані комунальні коридори з виводками тарганів. Потім – широке двоспальне ліжко. Серафима відразу зрозуміла, що й для чого їй слід робити. І душачись на сирих простирадлах, під черевом запітнілого дідугана, вона пообіцяла собі, що більше такого не робитиме. Це вже було поза інстинктом. Це було на межі осмислення й помсти. Важкі червоні портьєри, запах прілі, запах спільного клозету – нічого не вражало. Дівчина, як і водиться, слухняно розставляла ноги, знаючи напевне, що й після нього вона все одно житиме. А Ісаакович тим часом нишпорив у кишенях голомозого добродія, клону власної тіні. Потім вони виходили – коридори вже не були такими довгими, тільки хотілося пити, і вона, не питаючись, повернула на кухню, заставлену дірявими горщиками, і довго пила хлоровану воду з-під іржавого крана. Потім двері прочинилися, впускаючи пилюку, тяжке синє повітря Бессарабки: ґвалт розламався під тім’яною кісткою, і все змовкло, бо Серафима побачила його, дві блискучі фікси біля кутика рота, розсічену губу. Так і з’явився він. Взяв гроші у Шпулі і вийшов, блиснувши вишневим оком наостанок.

Право вибору – це право смерті. Вчити благородства жінку – все одно, що свині чіпляти павиний хвіст. Шпуля, як естет-самоук, добре це знав на рівні свого заду. Тому він намагався привчити Серафиму до міста, як сільського кота привчають до сухого магазинного їдла. Він розповідав, яку каву п’ють городяни, яку їдять шпику, які версаче і підробки під них модні цього року, а на які – чекати наступного. Він наче відкривав цю вічність під порожнім небом, намагаючись дати зрозуміти їй, що життя – це зовсім не добра штука і таке інше. Але тупенький педик помилявся, не розуміючи, що там, у глибині, вже звився чорним драконом план, і життя не завдає їй аніяких душевних мук, крім тих моментів, коли хочеться прокусити собі губи від того, що взяли на кпини найголовніше для неї, наче у добре запрограмовану машину плюснули води чи увіпхали паскудний вірус.

Сни і пам’ять – це крила янголів: вона прокинулася в поту, з мокрою головою, у мокрій нічній сорочці, що прилипала до тіла. Вона сиділа під високою стелею, наче придавлена тягарем чітко окресленої думки, що навалився на неї, намагаючись влізти у пори, у її кишки, вивернути матку. Вона сиділа на купі синіх простирадл, вдихаючи густе, із запахом гнилизни від річки, повітря, витріщивши сухі очі на квадрат прочиненої кватирки. Уперше хтось, а може вона сама, витиснув з неї такої сили спонуку, думку, сліпу, як малі кошенята осіннім днем на дні річки. І світ врізався в неї, мов зламав кістки, і вона так пішла колом кімнатою, жбурляючи речі на підлогу, просто під розлите місячне сяйво. Вона жерла цей світ, хвицалася з ним, наче вибиваючи з нього останні породільні муки – він мусить їй віддатися. І вона ніколи не ляже під нього. Потім Серафима легко видихнула і тихо заснула прямо на підлозі. А на ранок, проводжаючи легкі вибухи хмарок, знала, що робити…

Вона сидить на пагорбі. Тут достобіса всілякої трави. Небо кришиться об каміння і зарості верболозу. Серафима ходитиме сюди день у день, тоді, коли у неї вистачатиме часу. Вона збиратиме зелений запашний болиголов, викопуватиме довгі, роздвоєні, як язик змії, корені аконіту, ламаючи рожеві, ще дитячі нігті, викопуватиме кореневища дурману. Потім сидітиме на пагорбі, склавши ноги по-турецькому, і печально проводжатиме сонце. Саме тут вона взнає, що таке печаль. Як відчуття відстані до сонця чи знання того, що треба кудись летіти чи йти. Це неймовірне приходило, коли всі отруйні трави лежали, дбайливо укутані в ганчірочки, на зеленому шовковому покривалі. І вона не запитувала, для чого це і звідки прийшла потреба в цьому. Тому, що їй не було у кого запитувати. Потім вона забуватиме все, хилитаючись, спочатку повільно, а потім тіло рухатиметься пружиною, розхитуватиметься маховиком, і велике мідне сонце непорушно заповзатиме за її тендітні плечі. Вона завмре, як жива стріла чи як змія, готова стрибнути у небо.

Тут її застануть Фікса, циган, вурка, та його безіменний приятель, і поведуть у інший світ. Вона ще за звичкою збиратиме оберемки трави, але Фікса скаже:

– Пішли, я тобі покажу світ.

Хоч їй усі так говорили, але вона пішла, наче підкоряючись дивному поклику. Вони пішли: попереду – його безіменний приятель у дорогому костюмі і модних черевиках. Фікса зупинився, притримавши за руку Серафиму. Його вишневі очі хитро зморгнули, а безіменний приятель, пройшовши сонячний сніп, вискочив на тінь і зайшов до будинку Шпулі. Скоро повернувся. Показав рот, повний білих зубів, і сказав:

– Звіздєц. Готові.

– Що з ними?

– А фіг його знає, – сказав той і залибився. – У обох піна на роті, а у Шпулі тесак в боці. Маман, видно, перед тим як здохнути, прикінчила його…

– М-д-а-а-а, пішли, мала. На нас чекають великі діла.

Тримаючи своєю шерхлою рукою пальці Серафими, звернувся до приятеля:

– Годину послідкуй за будинком. Забери все необхідне, і я тебе чекаю на нашому місці. Мілка не повинна знати.

І вона зараз дивитися у темноту вечора, вся обнята спокоєм, наче чиїсь дужі руки заспокоїли її перед порогом; Святвечір наливається фіолетовим. Гірлянди над Хрещатиком, люди видувають пару і тріщать подарунковими пакунками.

Ніздрі в неї червоні від морозу, а руки тільки почали відходити. Краї китайської занавіски ворушаться; відразу за голубизною тканини – сталева стіна холодильника. Вона сидить на стільці. З іншої кімнати повільно йде він: тонкі ноги, сам худий, хоч і з одвислим, мов у кенгуру, черевцем. Тільки очі його ворушаться якось дико, наче у зляканого коня. Але вона цього не помічає. Він одягнений у майку, і майка зараз в крові. Він дивиться відразу крізь простір двох кімнат, блискає очима і показує, провівши пальцем по горлянці, що все, кінець. Серафима добре розуміє, що це означає. Великий круглий ліхтар прилипає до шибки.

А було так чи, певне, інакше, вона навіть не може згадати за стільки років. Фікса завжди ходив – кімнатою, з кімнати до кімнати, довгими коридорами, тюремними камерами. Він просто не міг встояти на місці – сухоребрий, хоч і з черевцем, невротик. Лише обличчя у нього було приємним, але тільки тоді, коли він запускав венами дозу героїну чи нюхав кокс. Їй було байдуже. Він приходив серед ночі або здебільшого на світанні, завалювався на неї, потім лягав на спину і кілька хвилин хрипко відсапував. Від нього смерділо дорогими жіночими парфумами, тютюном. Потім він починав говорити, наче витягувати слова з темряви. І їй подобалося, коли він так говорив – упевнено і відчужено. Фікса говорив, де, коли, як і з ким вона має зустрітися чи просто познайомитися. І куди вести клієнта. Решта не її справа. І вона після всього засинала у нього на грудях, а він ще довго у пітьмі хрипів хворими бронхами.