Коли їй треба було йти до пана Нестеренка, Мілка, ще одна подружка Фікси, – завжди брудна циганка, що, здається, і народилась у бігуді, – несподівано занепокоїла ся. Серафима відклала книжку: лікувальні трави, симптоми отруєння й таке всяке. Вона подивилася у глиб коридору, прикликаючи звідти густу темряву, бо у темряві, і лише там, вона почувалася безпечно і спокійно, і мовила:

– Що трапилося?

З дахів крапало. Цілу ніч віяв вологий вітер і пахло морем. Серафима не спала. Фікса не приходив, і це її сьогодні влаштовувало. Вона встала, але відразу сіла на ліжко, відчуваючи, що ноги у неї слабі, і взагалі якесь нове паскудство навалюється і бере своїми теплими лапами. Потім вона упала на чотири. Її нудило, а світ ставав перед очі поплавленою лялькою. Ось так воно тоді було, і вона ні про що не здогадувалася. Мілка спала поруч на розкидному дивані. Повернулася на бік, пустила гази і засопла. І тоді Серафима виблювала.

Так, вона тоді ще носила дитину, коли вони увалилися у зелений півморок, несучи за собою гнилу листопадову погибель, і вона якраз думала про яскраве сонце – яким воно для неї не було ніколи, – і Фікса ударив тендітною рукою по бра, а його подільники з панчохами на головах розсипалися по кімнаті – голий Нестеренко тримав, наче цяцьку, перед собою мобілку, намагаючись набрати номера, а до нього, шаткуючи простір, на тонких ногах летів Фікса з монтировкою. Вона одягалася і тоді вже відчувала тепло дитини, чи тепло світу, чи ще щось – їй хотілося того позбутися. Вона одягалася неквапно: як учили. Потім вона сіла на кухні, не дослухаючись до вовтузні. Вона сиділа і дивилася на чорне небо. Потім пішов сніг, і у вухах у неї зашуміло.

Нестеренко закрив пройму дверей. Їхні погляди зустрілися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що її підчепили за ноги. Нестеренко підвів руки, але хукнуло – і він сповз, лишаючи на косяку червоні тонкі смуги. Вона навіть порахувала, що дві. Вона сиділа, як оце і зараз, і дивилася, що буде далі. Було, звісно, неприємно. Фікса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка і полоснув синім лезом по горлу. Серафима зойкнула і підібрала на стільчику ноги. Кров була зовсім не червона – чорна. За рік вона цього перебачила. Її знудило. Мілка у шкіряних штанях переступила через Нестеренка, чи через те, що від нього лишилося, ухопила її за руку і потягла в холодну ніч, з голими деревами і білим снігом.

У житті таланить покидькам. Це Микола Георгійович Реус знав напевне. Майор Реус із зовнішністю неандертальця, інтелектом Білла Гейтса. Реус носив штани, подібні до козацьких шароварів. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим відливом прикривав свої важкі слонячі ноги. Неодмінними для нього були свіжа добротна сорочка фірми «Левіс» і невидима, навіть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз він зачудовано повертав на мідний таз сонця широке лице з переламаним носом, підставляючи під косе проміння понівечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш ніж усвідомити целулоїдну прекрасність життя, відчув, що його крихітна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бзділи, верещали і билися, а майор уперто вимітав їх кожного разу і доскіпливо збирав докупи, мов обривки розірваної записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастанність починань, яка навалюється чавунними хвилями разом з пізньою осінню.

І саме восени, повертаючись до своєї контори, він побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкіряний плащ, а потім попливло перед очима, і від того його сон сповнився мовби торохкотінням зламаного будильника. Але це входило в плани підстаркуватого майора. Можливо, не так підстаркуватого, як утомленого. І він почав спостерігати за під’їздом будинку на Басейній, де була кав’ярня, будинку, що його нині вже немає. Дуже скоро Реус дізнався причини появи жінки у рожевому плащі, вичислив за три тижні те, що київська міліція вираховувала три роки.

Реус і далі мав би Фіксу за дрібного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустріч із Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у голові і зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирі. Прокидався серед ночі і разом з міцним «Кемелом» сьорбав ніяке нічне повітря, зовсім по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знаків чи просто так ворушачи очима пітьму. Так минуло три дні, досвід дорослої людини поборов почуття, і колишній майор вийшов на вулицю.

Справа в тім, що спершу він тримав, на Бастіонній, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, відкрив фірму, що надавала криміналістську допомогу державним службовцям і взагалі – кому завгодно. Вона проіснувала рік, Реус «піднявся» трохи й перебравсь під державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фіксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами біля під’їздів наркопушерів і дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покійника совість. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого і сам не сподівався. Саме тоді, коли вже був вирішив, що треба починати, хоч і виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах від безперестанних дощів, він зайшов у прочинені двері і побачив довгий зелений коридор, із синіми шпалерами і драконами на них (дракони летіли, висолопивши рожеві роздвоєні язики), далі етажерку, перевернену, книги з нумізматики, що лежали, повідкривавши рябі роти, а ще далі – чоловіка з перерізаним горлом. Голова трималася на клапті шкіри. У липкій калюжі крові, вже з тонкою плівочкою, плавав вогник від нічника, наче маленький мініатюрний місяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нічними хмарами низько над містом.

– Зрозуміло, – сказав Реус, закурив і присів навпочіпки біля трупа. Холодний піт падав у захололу калюжу крові. Реус докурив, витяг мобілку, але дзвонити так і не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою і довгою, як останні хвилини життя. Сигаретний дим пік ротову порожнину, і він знав, що треба тікати або вирушати назустріч своїм привидам.

Внизу гуділо місто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, і воно піднімало голову, мітлами двірників мело жовте листя, і печаль давила серце майору Реусу. Потім він пішов. Він ішов чорним мокрим асфальтом і думав, тупаючи важкими слоновими ногами по бруківці свого рідного міста, про Бога, про далекі тракти, про високовольтні лінії над степами, про креозотний сморід тамбурів і капезе, про криві ножі п’яних якутів, про низьке небо з віялами хмар, і печаль ще більше входила в його серце. Він не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи її у серці, наче хотів позбутися всього того, що було досі і що прийде натомість. Зажерливе ніщо відкривало пащу дешевих генделиків, де за столиками сиділи пропадюги зі скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Він пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорів на своєму запальному характері, наливали «чистоган» – тут не було ані самогону, ані димедролу. Реус пив пиво, дивився, як віддувається велетенське поліетиленове вікно.

Саме у середині місяця листопада – з тріщинами безкінечного дощу в шоколадному просторі між будинками, верхівки котрих запалені згори, ліхтарями від місцевого Біґ-Бена – Серафима встала і сказала собі: «Це не моє!». Хоча насправді все, можливо, було зовсім по-іншому – набагато простіше й страшніше. Вона в якусь мить побачила себе зі спини. Її тінь пройшлася кімнатою, зупинилася біля журнального столика і пальцем показала на стосик паперів. І Серафима зрозуміла. Але вона й далі дивиться так, начебто це вона – і ні. Нарешті те, що ходило і вказувало пальцем, обернулося, і в неї потекло холодним потом по спині. Від свого крику чи просто, коли влетіла Мілка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими ніздрями запахи, ловлячи у вушні раковини звуки. І Мілка щось зрозуміла і виматюкалася. Мілка блиснула маленькими очиськами – там пропала навіть злість, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зібрано все про отрути, наркотичні трави і таке інше. Серафима сиділа й дивилася, намагаючись згадати, коли і як вона витягнула ці журнали. Вона ховала їх із насолодою, що не дає жоден наркотик, жоден оргазм, читала і вивчала потайки.