– Хай там як, – зауважив Сайрес Сміт, – ми недосяжні для піратів. Вони не можуть знати про отвір колишнього водостоку, – він густо поріс очеретами і травою, – а не знаючи про його існування, не можна й пробратись до Гранітного Палацу.

– Гаразд! – вигукнув Пенкроф. – Але наші городи, пташник, наш загін для худоби?! Адже вони все можуть зруйнувати за кілька годин!

– Усе, Пенкрофе, можуть зруйнувати, – відповів Сайрес Сміт. – І ми нічим не спроможні завадити їм!..

– Усе залежить від того, скільки їх на кораблі, – зауважив Гедеон Спілет. – Якщо не більше дюжини, ми зможемо зупинити їх; якщо ж чоловік сорок-п’ятдесят чи навіть більше…

– Пане Сміт, – сказав тоді Айртон, підходячи до інженера, – я маю до вас прохання!

– Яке, друже?

– Дозвольте мені підпливти до брига і вивідати, скільки на ньому команди.

– Але ж, Айртоне, ви ризикуєте життям… – вагаючись, відповів Сайрес Сміт.

– Ну то й що, пане Сміт?

– Це значно більше, ніж виконання обов’язку.

– А я й хочу зробити більше, ніж за обов’язком! – відповів Айртон.

– Ви попливете до брига на пірозі? – запитав Гедеон Спілет.

– Ні, пане, я добиратимуся вплав. Пірога не пропливе так непомітно й тихо, як плавець.

– Чи знаєте ви, що бриг стоїть на якорі за милю з чвертю від берега? – запитав Герберт.

– Я добре плаваю. – відповів Айртон.

– Повторюю: ви ризикуєте життям! – вигукнув інженер.

– Не має значення, – відповів Айртон. – Пане Сміт, я прошу вашого дозволу, як милості. Можливо, це поверне мені почуття власної гідності, дасть змогу поважати самого себе!

– Гаразд, Айртоне, – відповів інженер, відчуваючи, що відмова безконечно засмутила б колишнього злочинця, а тепер чесного чоловіка.

– Я проведу вас, – сказав Пенкроф.

– Ви не довіряєте мені? – швидко запитав Айртон. І стиха додав: – На жаль, я заслужив це!..

– Ні! Ні! – гаряче заперечив Сайрес Сміт. – Ні, Айртоне! Пенкроф вам довіряє! Ви неправильно витлумачили його слова!

– Авжеж, – сказав моряк. – Я пропоную Айртону провести його тільки до острівця Порятунку. Може статися, хоч це й малоймовірно, що там висадився хтось із отих негідників, і, звісно, двоє чоловіків краще за одного завадять їм підняти тривогу. Я почекаю Айртона на острівці, а до брига він попливе один – він сам так захотів.

Почувши це пояснення, Айртон заспокоївся і став готуватися до експедиції. Його план був відчайдушний, але завдяки темній ночі міг завершитись успішно. Допливши до корабля, він мав тихенько причепитися до ватерштагів чи завант-путенсів і визначити кількість піратів, а може, і їхні наміри.

Айртон і Пенкроф разом із рештою колоністів спустилися до берега. Айртон роздягся й натер тіло жиром, аби менше допікав холод, – температура води лишалася ще низькою, а він передбачав можливість кількагодинного перебування в морі.

Пенкроф і Наб пішли тим часом по пірогу, прив’язану за кількасот кроків угору проти течії річки Вдячності, а коли вони повернулися, Айртон був готовий вирушити в дорогу. Йому на плечі хтось накинув теплу ковдру, і, бажаючи щастя, колоністи потиснули товаришеві руку.

Айртон і Пенкроф сіли в пірогу.

О пів на одинадцяту обидва зникли в темряві.

Колоністи вирішили зачекати їх у Комині.

Пірога швидко перетнула вузьку протоку і пристала до острівця. Пенкроф і Айртон висадилися дуже обережно, побоюючись, що на острівці могли з’явитися пірати. Проте, оглянувши місцевість, вони переконалися, що острівець безлюдний. У супроводі Пенкрофа Айртон швидко перетнув пішки острів, лякаючи на ходу морських птахів, які позасинали в розколинах скель; потім, не вагаючись, стрибнув у море і поплив до корабля, на борту якого щойно загорілося кілька ліхтарів, указуючи на його розташування.

А Пенкроф заховався серед берегових скель і став чекати на повернення товариша.

Тим часом Айртон плив до корабля, тихо розтинаючи водну гладінь могутніми помахами рук. Голова його ледь виступала над поверхнею води, а уважні очі невідривно стежили за темним корпусом судна, що кидало жовтаві відблиски на море. Айртон думав лише про одне: будь-що виконати свій обов’язок; він немов забув про небезпеку, що чекала його на борту брига, та про акул, які нерідко з’являлися поблизу острова. Течія несла його у відкрите море, і він швидко віддалявся від острівця.

За півгодини Айртон тихо й непомітно, пірнаючи, підплив до брига і вхопився рукою за ватерштаги бушприта. Трохи перепочивши, він видерся на ланцюг якоря і вибрався по ньому на кінець водорізу. Там сушилося кілька матроських штанів. Одні штани Айртон надів на себе і, вмостившися зручніше, став прислухатися до розмов.

На кораблі ще не спали. Чулися балаканина, сміх і пісні. Але найбільше Айртона вразили перемішані з лайкою слова:

– От корабля добули ми собі!

– Атож, лепський бриг! Неспроста його назвали «Швидкий»!

– Цілий норфолкський флот міг би ганятися за ним! А дзуськи! Дідька лисого піймаєш!

– Слава капітану!

– Слава Бобу Гарвею!

Можна уявити собі, що пережив Айртон, почувши це ім’я: Боб Гарвей був його давнім австралійським приятелем, сміливим і досвідченим моряком, який здійснив тепер їхні спільні злочинні наміри. Боб Гарвей захопив оцей бриг у водах поблизу острова Норфолк із вантажем зброї, боєзапасів, інструментів та різного начиння, призначеного до відправки на один із Сандвічевих островів. Вся його зграя перекочувала на борт корабля, і колишні каторжани, а теперішні пірати, покидьки й головорізи, борознили води Тихого океану, нападаючи на торговельні судна і знищуючи їхні екіпажі ще жорстокіше, ніж малайські пірати.

Злочинці гучно вихвалялися своїми подвигами, впивалися й лементували, і ось що Айртон зрозумів із їхніх криків.

Теперішній екіпаж «Швидкого» складався тільки з англійців, що втекли з Норфолкської каторги.

То що ж таке Норфолк?

На 29°2´ південної широти і 165°42´ східної довготи, на схід від Австралії, лежить маленький острівець близько шести миль в околі, який вінчає гора Пітта, що здіймається на тисячу футів над рівнем моря. Це і є острів Норфолк, перетворений на місце заслання і каторги для найзапекліших злочинців, засуджених англійським правосуддям. Там їх п’ятсот осіб; їм встановлено залізну дисципліну, на порушників якої чекає тяжка кара; охороняють острів сто п’ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що підлягають губернаторові. Важко собі уявити гірше збіговисько лиходіїв. Іноді – хоча такі випадки вельми рідкісні, – попри надзвичайно пильну охорону, декому з каторжан щастить утекти з острівця, захопити якийсь корабель, і тоді вони вирушають у плавання й стають піратами на полінезійських островах.

Саме так зробили і Боб Гарвей та його поплічники. Так свого часу хотів зробити й Айртон. Боб Гарвей захопив бриг «Швидкий», що стояв на якорі неподалік від острова Норфолк, перебив увесь корабельний екіпаж, і ось уже цілий рік, як бриг, що став піратським судном, плавав Тихим океаном під командою Гарвея, колишнього капітана далекого плавання, а тепер запеклого пірата, давнього Айртонового приятеля.

Більшість злочинців зібралося на юті, в кормовій частині корабля, а деякі розляглись на палубі й голосно перемовлялися.

Розмови уривалися п’яними вигуками і дзенькотом склянок. Айртон довідався, що «Швидкий» зовсім випадково наштовхнувся на острів Лінкольна. Боб Гарвей жодного разу не ступав на його землю, але, як і передбачав Сайрес Сміт, помітивши не вказану на картах, а тому нікому не відому землю, вирішив відвідати її і, якщо виявиться добра бухта, зробити з неї стоянку для брига.

Що ж до піднятого на щоглі чорного прапора і пострілу з гармати, то це було не більше ніж піратське фанфаронство, – наслідуючи звичаї військових кораблів, злочинці захотіли привітати підйом прапора гарматним пострілом. Отже, постріл не служив сигналом, а між утікачами з острова Норфолк і островом Лінкольна не існувало жодного зв’язку.

Колонії загрожувала величезна небезпека. Звичайно, острів з невеликим зручним портом, прісною водою, безліччю дичини і сільськогосподарських рослин, що їх вирощували колоністи, з неприступною фортецею в глибині гір – Гранітним Палацом – міг здатися піратам справжнім скарбом; злочинці перетворять тихий мирний острів на бандитське кишло, а та обставина, що його навіть не нанесено на карту, мала для піратів надзвичайну перевагу: нікому не відомий острів забезпечував їм – і то не на один, можливо, рік! – безкарність і надійне сховище. Звичайно, за таких умов не можна було сподіватися, що Боб Гарвей і його поплічники збережуть колоністам життя – навпаки, злочинці передусім нещадно повбивають їх. Сайрес Сміт і його друзі не мали навіть змоги кудись утекти або сховатися на острові, бо якщо злочинці вирішать на ньому влаштуватися, закріпитись, то залишать на суші кількох людей з екіпажу навіть тоді, коли «Швидкий» піде в чергове піратське плавання. Таким чином вихід був лише один – прийняти бій і винищити всіх розбійників, усіх до останнього, бо жоден з них не заслуговував на співчуття і жаль – щодо них годилися будь-які засоби.