Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Вони якраз розмовляли про Америку, про рідні краї, що їх уже майже не сподівалися побачити знову.

– Як на мене, є тільки один спосіб покинути острів Лінкольна, – міркував Гедеон Спілет, – це побудувати велике судно, що могло б витримати довгий морський перехід у кілька сотень миль. Мені здається, якщо ми могли збудувати бот, то зможемо спорудити й корабель!

– І якщо ми змогли допливти до острова Табор, – додав Герберт, – то зможемо дістатися й до архіпелагу Туамоту!

– Не скажу «ні», – відповів Пенкроф, за яким у морських питаннях лишалося останнє слово. – Не скажу «ні», хоч це зовсім не одне й те саме – пропливти півтори сотні чи півтори тисячі миль! Коли наш бот ішов на острів Табор, вітер грався з ним, як із тріскою, але ми знали, що берег недалеко і з одного, і з другого боку. Але пройти тисячу двісті миль – а до найближчої землі аж ніяк не менше – то зовсім інше діло!

– Чи означає це, Пенкрофе, що ви побоялися б при потребі здійснити таку подорож? – запитав журналіст.

– Я не побоявся б нічого в світі, пане Спілете, – відповів моряк. – І ви добре знаєте – я не боягуз.

– До речі, Пенкрофе, у нас тепер є ще один моряк, – зауважив Наб.

– Хто?

– Айртон.

– Точно, – підтримав Герберт.

– Якщо тільки він згодиться поїхати звідси, – відповів Пенкроф.

– Отакої! – вигукнув журналіст. – Невже ви гадаєте, що Айртон відмовився б їхати, якби Гленарванова яхта прийшла по нього на острів?

– Ви, друзі мої, забуваєте, – втрутився інженер, – що за останні роки перебування на острові Табор Айртон позбувся розуму. Але річ не в тому. Треба обміркувати, чи могли б ми вважати прихід шотландської яхти шансом на наш порятунок? Сподіваюся, ви не забули: Гленарван обіцяв Айртонові забрати його з острова Табор, коли вважатиме, що той достатньо покараний за скоєні злочини; я переконаний – він повернеться.

– Авжеж, – погодився журналіст, – а я додам, що шотландець незабаром прибуде, бо минуло цілих дванадцять років відтоді, як він висадив Айртона на острівці Табор!

– Еге ж! Я згоден з вами, – відповів Пенкроф, – лорд повернеться, і дуже скоро. Але нам від того не легше, адже куди він попливе? Не до острова Лінкольна, а до острівця Табор.

– Безумовно, – погодився й Герберт, – тим паче, що острів Лінкольна навіть не нанесено на карту.

– А тому, друзі мої, – мовив інженер, – треба вжити належних заходів і повідомити того, хто припливе до острова Табор, що ми і Айртон перебуваємо на острові Лінкольна.

– Саме так, – вів далі журналіст. – На мою думку, найпростіше залишити у хижці, де жив капітан Грант, а потім Айртон, записку з точними координатами нашого острова; до того ж покласти її так, щоб вона впала в очі лордові Гленарвану та його супутникам.

– От шкода, – прикро зітхнув моряк, – що ми не здогадалися цього зробити, коли вперше плавали до Табора!

– А навіщо б ми це робили? – заперечив Герберт. – На той час ми ще не мали й уявлення, хто такий Айртон і що з ним сталося; не знали й того, що по нього хтось обіцяв повернутися; про все довідалися лише восени, і вже пізно було повертатися туди.

– Так, – мовив Сайрес Сміт, – надто пізно, і тепер цю подорож треба відкласти аж до весни.

– А що коли шотландська яхта прийде не сьогодні-завтра? – запитав Пенкроф.

– Навряд, – висловив сумнів інженер. – Зимової пори лорд Гленарван не ризикне вирушити в далеку дорогу. Або він уже побував на острові Табор за ті п’ять місяців, відколи Айртон з нами, або прибуде туди не раніше, ніж наступного жовтня. В такому разі ми не запізнимось, якщо у перші ж весняні дні відвеземо листа на острів Табор.

– Зізнаюся, – скрушно промовив Наб, – була б справжня біда, якби виявилося, що «Дункан» з’явився у цих морях лише кілька місяців тому!

– Сподіваюся, це не так, – відповів інженер, – і Небо не позбавить нас останньої можливості повернутися на батьківщину!

– Гадаю, – зауважив журналіст, – ми про все дізнаємося, ще раз відвідавши острів Табор. Бо якщо шотландці побували на острові, там неодмінно залишаться сліди їхнього перебування.

– Безумовно, – погодився інженер. – Отож, друзі, поки не втрачено надії на порятунок саме таким шляхом, наберімося терпіння й чекаймо. Коли ж виявиться, що сподіватися нема на що, тоді обміркуємо, що робити далі.

– Принаймні, – мовив Пенкроф, – ми повинні сказати, що залишаємо острів Лінкольна зовсім не тому, що нам тут погано живеться!

– Та ні, Пенкрофе, – підтримав інженер, – тільки тому, що ми тут відірвані від найдорожчого, що має людина, – від родини, друзів, своєї землі!..

Так і вирішили, й відтоді колоністи вже не заводили розмов про будівництво великого корабля і про далеке плавання на північ, до архіпелагів, чи на захід, до берегів Нової Зеландії, а взялися до буденної роботи, готуючись до третьої зимівлі у Гранітному Палаці.

Та все ж таки вони погодилися, що треба до настання зими здійснити на боті подорож навколо острова Лінкольна. Це рішення було ухвалене у зв’язку з тим, що вони досі не мали повного уявлення про західне й північне узбережжя острова між гирлом Водоспадної річки і мисом Щелеп, а також про вузьку затоку, схожу на роззявлену пащу акули.

Підготовлений Пенкрофом план морської експедиції, звісно, схвалив Сайрес Сміт, якому дуже кортіло оглянути всі свої володіння.

Погода була нестійкою, але барометр падав або піднімався поступово, тож різких змін погоди не передбачалося. Саме першого тижня у квітні стрілка барометра пішла вниз, днів п’ять чи шість віяв сильний західний вітер, а потім вона поповзла вгору і завмерла на рівні двадцяти дев’яти і дев’яти десятих дюйма (759,45 мм), тож колоністи вирішили, не відкладаючи, вирушити в експедицію.

Відплиття було призначене на 16 квітня, і «Бонавентур», що стояв у порту Повітряної Кулі, був споряджений для кількаденної подорожі.

Сайрес Сміт попередив Айртона про майбутню експедицію і запропонував йому взяти в ній участь; проте той відмовився, й колоністи вирішили, що до їхнього повернення він мешкатиме у Гранітному Палаці. Разом із ним мав залишитися й дядечко Юп, який поставився до такого рішення цілком прихильно.

16 квітня п’ятеро друзів, узявши Топа, піднялися на борт «Бонавентура». Вітер – і досить сильний – віяв з південного заходу, отож «Бонавентуру» довелося лавірувати, виходячи з порту Повітряної Кулі й тримаючи курс на Зміїний мис. З усієї дев’яностомильної довжини острова по периметру на південне узбережжя припадало двадцять миль від бухти до мису Щелеп. І всі двадцять миль колоністи йшли проти вітру.

Минув майже цілий день, поки бот досягнув мису, бо через дві години після його виходу в море закінчився відплив і «Бонавентурові» довелося шість годин поспіль боротися із припливом. Коли «Бонавентур» обігнув мис, настали сутінки.

Пенкроф, узявши два рифи на вітрилах, запропонував інженерові пливти далі з невеликою швидкістю. Але інженер волів стати на якір за кілька кабельтових від берега, щоб удень оглянути цю частину острова. Навіть більше – колоністи домовилися пливти лише вдень, аби краще дослідити все узбережжя, а з настанням вечора кидати якір якнайближче до берега.

Поблизу мису бот простояв на якорі цілу ніч; вітер ущух, клубочився туман, і було дуже тихо. Крім моряка, всі колоністи спали, хоч, можливо, й не так міцно та спокійно, як у своїх кімнатах.

17 квітня раннього ранку Пенкроф підняв якір і пішов лівим галсом повним бакштагом, тримаючись якнайближче до західного берега.

Колоністи вже були на цьому вкритому чудовими лісами березі, а проте він знову викликав у них захоплення. Намагаючись пливти якнайтихіше, аби все бачити, і обережно обходячи стовбури дерев, що плавали в морі, вони ішли так близько від берега, як тільки було можливо. Кілька разів колоністи навіть ставали на якір і Гедеон Спілет робив знімки чарівних місць на узбережжі.

Близько полудня «Бонавентур» підійшов до гирла Водоспадної річки. На правому її боці стояв негустий ліс, а далі, миль за три, виднілися лише рідкі гайки між західними відрогами гори, безплідний кряж якої тягся аж до моря.

89
{"b":"224758","o":1}