Вибравши дерева, їх зрубали, обтесали і попиляли на дошки. А за тиждень у природному заглибленні між Комином і гранітним пасмом виникла корабельня, і там на піску лежав уже тридцятип’ятифутовий брус – кіль судна з ахтерштевнем позаду і форштевнем попереду.

Сайрес Сміт узявся до діла як досвідчений корабельник. Він мав досвід у кораблебудуванні так само, як і в багатьох інших справах, і передусім зробив креслення судна. Щоправда, він мав чудового помічника – Пенкрофа, який кілька років трудився на Бруклінській корабельні й тямив у кораблебудуванні. Отож після старанних розрахунків і тривалих роздумів вони вирішили зробити додаткові шпангоути.

Можна уявити, як гаряче Пенкроф узявся споруджувати судно. Він ладен був працювати з ранку до ночі, й на мить не розгинаючи спини.

Тільки одна важлива справа могла відірвати його від роботи на корабельні, та й то лише на день. Сталося те 15 квітня, коли він удруге знімав урожай пшениці. Другий урожай не поступався перед першим і дав очікувану заздалегідь кількість зерна.

– П’ять буассо, пане Сайресе! – сказав Пенкроф, старанно зваживши своє багатство.

– П’ять буассо, – повторив інженер. – А в буассо – сто тридцять тисяч зерен; отже, ми маємо шістсот п’ятдесят тисяч зерен.

– Чудово! – сказав моряк. – Тепер посіємо усе зерно, але якусь дещицю все ж таки залишимо про запас!

– Гаразд, Пенкрофе, і якщо наступний урожай пропорційно не поступатиметься перед нинішнім, через півроку ми зберемо чотири тисячі буассо.

– І матимемо хліб?

– І матимемо хліб.

– Мабуть, доведеться будувати млин.

– Збудуємо і млин.

Утретє під хлібне поле відвели далеко більшу ділянку, ніж досі, і, якнайстаранніше обробивши землю, знову посіяли пшеницю. Упоравшись з цією справою, Пенкроф знову повернувся до спорудження судна.

Тим часом Гедеон Спілет і Герберт полювали в околицях або заглиблювались у ще невідомі хащі лісів Далекого Заходу, сторожко тримаючи рушниці з кулями на випадок небезпечних зустрічей. Часом вони наштовхувалися на непрохідні зарості красенів-дерев, які тулилися одне до одного, ніби їм бракувало місця. Досліджувати густі ліси було вкрай важко, і журналіст ніколи не відважувався вирушати в такі подорожі без компаса в кишені – сонячне проміння ледь пробивалося крізь густі віти дерев, серед яких неважко й заблудитися. Природно, дичини траплялося тут менше, бо звірі й птахи не мали простору. Проте у другій половині квітня колоністи вполювали трьох великих травоїдних. То були сумчасті ведмеді, що вже зустрічалися їм на північному березі озера; мисливці їх убили, коли вони безглуздо намагалися сховатись між товстими гілками дерев. Колоністи принесли шкури до Гранітного Палацу, обробили їх сірчаною кислотою, вичинили, і ті стали придатні для подальшого використання.

Якось під час полювання їм дісталася цінна знахідка, і заслуга в тому належала Гедеону Спілетові.

Було 30 квітня. Мисливці зайшли в південно-західну частину лісу Далекого Заходу, до того ж журналіст, випередивши Герберта кроків на п’ятдесят, опинився на якійсь галявині, де густі дерева розступилися і трохи пропускали сонячне проміння.

Гедеона Спілета спочатку здивував п’янкий і гострий запах, що йшов від незнайомих йому рослин із прямим та круглим стеблом із відгалуженнями, на яких китицями цвіли квіти й висіли коробочки з дрібними зернятками. Журналіст зірвав кілька стебел і повернувся до підлітка:

– Глянь, Герберте, що це таке?

– Де ви знайшли цю рослину, пане Спілете?

– Он на тій галявинці. Там повно їх.

– Ну, пане Спілете, – промовив Герберт, – Пенкроф вам не надякується за цю знахідку!

– Невже тютюн?

– Авжеж, хоча й не першосортний, та все ж таки тютюн.

– Ото зрадіє друзяка наш Пенкроф! Ото потішиться! Та, сподіваюся, він не викурить усе до дрібки, хай йому біс! Може, і нам залишить?!

– О, я придумав, пане Спілете, – відповів Герберт. – Не кажімо поки що йому нічого; насушімо листя й одного чудового дня подаруймо йому набиту тютюном люльку!

– Домовилися, Герберте, і того дня наш славний друг матиме все, що його душа бажає!

Журналіст і підліток набрали вдосталь листя цінної рослини і повернулися до Гранітного Палацу, занісши його потайки в приміщення так обережно, ніби Пенкроф був найсуворішим Митним доглядачем.

Сайрес Сміт і Наб були також посвячені у їхню таємницю, а моряк ні про що й не здогадувався весь той досить довгий час, поки належало висушити вузеньке листя, посікти його й трохи підсмажити на розпеченому камінні. На це пішло два місяці, і змовникам пощастило все зробити так, що Пенкроф нічого не помітив – він був надто заклопотаний роботою на спорудженні судна й повертався до Гранітного Палацу тільки пізно ввечері, коли треба готуватися до сну.

Та хай там що, а все ж таки одного разу – випав той день саме на 1 травня – він мусив урвати свою улюблену роботу і вкупі з товаришами взяти участь у незвичайній риболовлі.

Вже кілька днів за дві-три милі від острова Лінкольна плавав велетенський кит. Важко навіть уявити тварину більших розмірів, очевидно, то був південний, або канський, кит.

– От було б щастя, якби ми загарпунили його! – вигукнув моряк. – Був би у нас добрий корабель та гарпун, я перший крикнув би: «Вперед! Здобич тяжка, та варта ризику!»

– Хотів би я побачити, Пенкрофе, як ви орудуєте гарпуном, – сказав Гедеон Спілет. – Цікаве, певно, то було б видовище!

– Цікаве й небезпечне, – мовив інженер. – Та оскільки ми не маємо можливості почати полювання на цю тварину, нічого про це й думати.

– Мене дивує одне: як міг кит запливти у такі далекі широти? – вів далі журналіст.

– Чому ж, пане Спілете? – заперечив Герберт. – Ми перебуваємо саме в тій частині Тихого океану, яку англійські й американські моряки накивають «Whale-Fieid»[16], і саме тут, між Новою Зеландією та Америкою у Південній півкулі трапляється найбільше китів.

– Цілковита правда, – відповів Пенкроф. – І найбільше мене дивує те, що ми й досі їх не бачили. Та зрештою, раз ми не можемо до них підпливти, то який з того толк?

І Пенкроф знову взявся до роботи, прикро зітхаючи, бо кожен моряк у глибині душі ще й рибалка, і якщо задоволення від риболовлі залежить від величини рибини, то можете уявити почуття китолова, коли він бачить кита.

Якби ж то йшлося тільки про задоволення! Ніхто з колоністів не міг не усвідомлювати, якою корисною була б для них така здобич, як знадобилися б їм для всіляких потреб і ворвань, і сало, й китовий вус!

Та сталося так, що кит ніби й не думав покидати води поблизу острова. І в години, вільні від полювання, Герберт, Гедеон Спілет та Наб, що часом відходив од плити, раз у раз брали далекоглядну трубу й то з вікон Гранітного Палацу, то з вишини плоскогір’я Широкий Обрій спостерігали, як кит плаває туди й сюди.

Він забрався у широку бухту Єднання і стрімко борознив її води від мису Щелепи до мису Кіготь, рухаючись ніби стрибками за допомогою неймовірно могутнього хвостового плавця і розвиваючи швидкість, що часом сягала дванадцяти миль на годину. Іноді він підпливав так близько до острівця, що його можна було роздивитися від голови до хвоста. То справді був типовий південний кит – увесь чорний і з головою, далеко більше сплюснутою, ніж у північних китів.

Було видно, як він викидає з ніздрів на велику висоту фонтан пари… чи води, адже, хоч як це дивно, природознавці й китобої досі не дійшли згоди, що ж то таке: водяний фонтан чи тепле повітря, яке видихає кит і яке на холоді відразу стає парою, конденсується і випадає дощем.

Близька присутність величезного морського ссавця не давала спокою колоністам; найбільше про нього думав Пенкроф, який геть утратив спокій і не міг навіть працювати. Це для нього стало ніби насланням, і йому вже так кортіло добути кита, як дитині часом хочеться мати заборонену іграшку. Моряк ним марив, голосно розмовляв уві сні, і якби мав знаряддя для китобійного полювання та судно, що могло б триматися на воді, він, і хвилини не вагаючись, кинувся б у гонитву за здобиччю…