Передсмертні години капітана Немо. Остання воля вмирущого. Подарунок новим друзям. Труна капітана Немо. Кілька порад колоністам. Останні хвилини. У морських глибинах.

Настав ранок. Жоден промінчик денного світла не проникав у глибокий грот. Високий приплив цілком закрив прохід до печери з боку моря. Але штучне світло, що виривалося довгими пучками проміння зі скляних фар, не згасало, і водна гладінь так само виблискувала навколо плавучого апарата.

Капітана Немо опанувала глибока втома, і він одкинувся на подушки дивана. Нічого було й думати про те, щоб перенести його до Гранітного Палацу, – він виявив бажання залишитися на Hayтілусі серед безцінних скарбів, яких не купити і за мільйони, й чекати там недалекої смерті.

Капітан Немо, мабуть, знепритомнів, і поки він лежав нерухомо, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет уважно оглянули його. Було очевидно, що життя капітана Немо згасає. Сила покидала колись могутнє тіло, яке стало тепер лише крихкою оболонкою невидимої душі, що ось-ось мала залишити земний світ. Усе його життя зосередилося тепер у серці і в голові.

Інженер і журналіст тихо радилися. Чи можна було якось полегшити стан умирущого? Чи можна було якщо не врятувати йому життя, то хоча б продовжити на кілька днів?

Сам капітан Немо доводив, що ніяких ліків від його хвороби немає, і без страху чекав смерті.

– Ми нічим не можемо допомогти йому, – сказав Гедеон Спілет.

– Але від чого він помирає? – запитав Пенкроф.

– Згасли сили, – відповів журналіст.

– Може, вони з’явилися б, якби його перенести на свіже повітря й сонце? – не поступався моряк.

– Ні Пенкрофе, це не поможе, – відповів інженер. – Та й сам капітан Немо ні за що не погодиться розлучитися зі своїм судном. Він тридцять років прожив на «Hayтілусі» й хоче померти на ньому.

Мабуть, капітан Немо почув інженерову відповідь, бо ледь підвівся на дивані й слабким, але виразним голосом зауважив:

– Ваша правда, пане. Я повинен і хочу померти тут. І я маю до вас прохання…

Сайрес Сміт і решта колоністів знову підійшли до дивана і поправили подушки, щоб умирущому було зручніше лежати. Капітан Немо обвів поглядом усілякі дива, зібрані в цьому салоні, освітленому прихованими в оздобленій арабесками стелі електричними лампами. Він по черзі подивився на свої картини, що висіли на стінах, задрапованих чудовими гобеленами (а то були шедеври мистецтва, що належали пензлю італійських, фламандських, французьких та іспанських художників); на скульптури – зменшені бронзові й мармурові копії прославлених статуй, що здіймалися на п’єдесталах; на величний орган, який займав цілу стіну; на вітрини з рідкісними дарами морів, що оточували влаштований посеред зали басейн, – там виднілись морські рослини й тварини, перламутрові мушлі, низки безцінних перлів небаченої краси, і нарешті його очі зупинилися на девізі «Наутілуса», накресленому над дверима цього своєрідного музею:

Здавалося, капітан Немо хотів востаннє помилуватися скарбами мистецтва й природи, які оточували його понад тридцять років у морських глибинах.

Сайрес Сміт шанобливо чекав, поки вмирущий заговорить знову.

Минуло кілька хвилин, під час яких перед капітаном Немо, напевне, промайнуло все його довге життя; нарешті він обернувся до колоністів і мовив:

– Чи не здається вам, панове, що я заслуговую на деяку вдячність із вашого боку?

– Капітане, ми залюбки віддали б власне життя, аби ви жили якнайдовше, – відповіли колоністи.

– Добре, – сказав капітан Немо. – Добре!.. Обіцяйте мені, що виконаєте мою останню волю, і ви віддячите мені за все, що я для вас зробив.

– Клянемося! – відповів за всіх Сайрес Сміт, даючи обіцянку за себе особисто і за своїх друзів.

– Панове, – почав капітан Немо, – завтра я помру.

Герберт хотів заперечити, але хворий знаком зупинив його.

– Завтра я помру, – повторив він, – і не хочу мати іншої труни, крім «Наутілуса». Іншої труни мені не треба. Всі мої друзі спочивають на морському дні, і я хочу бути разом із ними.

Слова капітана Немо колоністи зустріли глибоким мовчанням.

– Слухайте мене уважно, – вів далі капітан Немо. – «Наутілус» ув’язнений в печері базальтовою скелею, що піднялася з дна моря. Але якщо він не може випливти зі своєї в’язниці, то принаймні може зануритися на дно безодні під склепінням цієї печери і поховати мій прах.

Колоністи з побожною шанобливістю слухали капітана:

– Завтра, пане Сміт, ви і ваші друзі покинете «Наутілус», і всі скарби, зібрані в ньому, повинні навіки зникнути разом зі мною. На згадку про принца Дакара, історію життя якого ви тепер знаєте, вам залишиться тільки одне – ось ця скринька… В ній лежать діаманти на кілька мільйонів; з ними переважно пов’язані спогади про ту пору мого життя, коли я був чоловіком і батьком, коли я майже вірив у щастя… Крім того, ви знайдете в ній перли, які я зі своїми друзями зібрав на дні морів. Завдяки цим коштовностям ви зможете коли-небудь зробити багато добра. В руках таких людей, як ви і ваші товариші, пане Сміте, гроші не стануть знаряддям зла. Перебуваючи там, на Небі, моя душа буде співучасницею ваших справ, і це не лякає мене.

Хвильку помовчавши, украй виснажений капітан Немо знову зібрався на силі й повів далі:

– Завтра ви заберете цю скриньку і, вийшовши із салону, зачините за собою двері. Піднявшись на місток «Наутілуса», ви задраїте люк і добре прикрутите болтами його заслінку.

– Гаразд, ми зробимо так, як ви хочете, капітане! – відповів Сайрес Сміт.

– Добре. Потім ви сядете у той самий човен, на якому сюди припливли. Тільки, перш ніж відчалити від «Наутілуса», підпливіть до корми і відкрийте два великі крани, розміщені на ватерлінії. Вода потече в резервуари, і «Наутілус» поступово зануриться, щоб знайти вічний спокій аж на дні моря.

Помітивши заперечний жест Сайреса Сміта, капітан Немо додав:

– Нічого не бійтеся! Ви поховаєте небіжчика!

Ні Сайрес Сміт, ні його друзі не почували за собою права будь-що заперечувати капітану Немо. То була остання воля вмирущого, і її належало виконати.

– Можу я покластися на ваше слово, панове? – запитав капітан Немо.

– Можете, капітане! – відповів за всіх інженер. Умирущий кивнув головою на знак подяки і попросив залишити його самого на кілька годин. Гедеон Спілет наполегливо пропонував зостатися з ним на випадок, якщо йому стане погано, але капітан рішуче відмовився:

– До завтра я житиму, пане.

Колоністи вийшли з салону, пройшли через бібліотеку, їдальню і потрапили в машинний зал у носовій частині підводного човна. Там стояли електричні апарати, які давали «Наутілусу» світло, тепло і були його двигунами.

«Наутілус» був справжнім технічним дивом, наповненим безліччю інших див, тож інженер, розглядаючи його, не переставав захоплюватися.

Потім колоністи вийшли на платформу, що здіймалася на десять-дванадцять футів над водою, і лягли там поблизу опуклої лінзи з грубого скла, з якої струмувало потужне електричне світло. За нею виднілася порожня кабіна із стерном та іншими навігаційними приладами. Колись там стояв стерновий, який вів «Наутілуса» крізь товщу морських вод, і електричне світло осявало шлях на досить велику відстань.

Спочатку колоністи, схвильовані зустріччю з капітаном Немо, мовчали; у них стискалося серце на думку, що людина, яка стільки разів подавала їм руку допомоги, повинна вмерти… А вони ж познайомилися з капітаном лише кілька годин тому!..

Хоч би який вирок винесли майбутні покоління справам і вчинкам, здійсненим у його незбагненному житті поза суспільством, принц Дакар все одно залишиться одним із тих незвичайних образів, спогади про яких ніколи не зітруться в людській пам’яті.