– Хай йому чорт! – крикнув Пенкроф. – Боюсь, що цього корабля важко буде полагодити!

– Не тільки важко, а й неможливо, – зауважив Айртон.

– У всякому разі, – додав Гедеон Спілет, – якщо тут і був вибух, то досить дивний: замість того, щоб розлетілася палуба і надводна частина судна, чомусь постраждало днище! Ні, ці пробоїни скоріше свідчать про зіткнення з рифом, ніж про вибух порохового погреба!

– Та немає в протоці ніяких рифів! – уперто заперечив моряк. – Я ладен припустити все, що завгодно, тільки не зіткнення з рифом!

– Спробуймо пробратися всередину брига, – запропонував інженер. – Може, там знайдемо пояснення причин катастрофи?

Це було найрозумніше, не кажучи вже про те, що їм належало ознайомитися з уцілілим на борту корабля майном і спробувати врятувати його.

На той час пробратися всередину брига було неважко. Вода відступила, і нижня палуба, яка стала верхньою після того, як бриг перекинувся, була цілком доступною для огляду. Баласт iз важких чавунних зливків пробив її у кількох місцях. Чулося дзюркотіння води, що витікала крізь тріщини в обшивці.

Сайрес Сміт і його друзі, озброївшись сокирами, пішли по скаліченій палубі. Вся вона була захаращена різноманітними ящиками, а оскільки ті пробули у воді недовго, їхній вміст, можливо, й не постраждав.

Насамперед колоністи відтягли весь вантаж у надійне місце. До початку припливу залишалося ще кілька годин, і вони вирішили якнайкраще використати цей час. Айртон і Пенкроф установили над пробоїною талі й застосували їх, щоб перевантажити в пірогу ящики та бочки. Їх вантажили на пірогу і відразу ж відвозили на піщаний берег. Колоністи забирали все, що траплялося під руку, нічого не сортуючи й не відбираючи, – це вони мали намір зробити пізніше.

Тим часом колоністи з великим задоволенням відзначили, що вантаж брига був найрізноманітніший: кухонне начиння, мануфактура, інструменти і таке інше, тобто все те, що необхідне для далекого плавання по Полінезійському архіпелагу. Очевидно, тут було потроху всього, про що могли тільки мріяти жителі острова Лінкольна.

Проте Сайрес Сміт, лише мовчки дивуючись, переконався, що від удару, який призвів до катастрофи, надзвичайно постраждав не тільки корпус брига, як ми вже казали, а й його нутрощі, особливо в носовій частині судна. Перебірки й пілерси було знесено, ніби в трюмі вибухнув надпотужний снаряд. У міру того, як із брига витягалися різні ящики, колоністи щораз вільніше могли ходити від носа до корми судна. Тут були не великі паки, які важко було б пересовувати, а дрібні, нічим не закріплені, безладно розкидані по підлозі пакунки.

Потім колоністи пройшли до корми, де раніше здіймався ют. За словами Айртона, саме там належало шукати пороховий погріб. Сайрес Сміт не думав, що його було висаджено в повітря, і сподівався знайти в ньому кілька барилець пороху, а оскільки його, як правило, запаковують у металеві посудини, інженер розраховував, що він не встиг відсиріти від перебування у воді.

Так воно й сталося. Знайшовши пороховий погріб, серед безлічі снарядів колоністи виявили десятків два барилець із порохом, оббитих із середини мідною бляхою, і відразу обережно витягли їх. Отже, Пенкроф міг на власні очі побачити, що не вибух порохового погреба став причиною корабельної катастрофи на борту «Швидкого» – його кормова частина, де був пороховий погріб, постраждала найменше.

– Можливо, – сказав упертий моряк, – але все ж таки я повторюю, що бриг не міг наштовхнутися на риф, бо в протоці немає ніяких рифів!

– Що ж тоді сталося? – запитав Герберт.

– Не знаю, – відповів Пенкроф. – І пан Сміт не знає, і ніхто не знає й ніколи не знатиме!

Роботи всередині затонулого корабля забрали кілька годин; непомітно знову почався приплив. Рятувальні операції довелося припинити. А втім, не було ніякої небезпеки, що хвилі віднесуть корпус брига у відкрите море, бо корабель глибоко загруз у піску і тримався в ньому міцніше, ніж на всіх своїх якорях.

Отож можна було спокійно відкласти почату роботу до наступного відпливу. Однак сам корабель був приречений – сипучі піски на дні протоки неминуче мали засмоктати його, і треба було якнайшвидше зняти з нього все цінне.

Була п’ята вечора. Цей день був дуже важким для колоністів. Вони добре поїли, а після обіду, хоча й були стомлені, аж палали з цікавості й заходилися оглядати ящики, вивезені із «Швидкого». У більшості ящиків зберігалися готовий одяг та взуття – їх вистачило б, щоб одягти з ніг до голови цілу колонію.

– Оце розбагатіли! – вигукнув Пенкроф. – Але що ми з усім цим скарбом робитимемо?

Такими самими веселими вигуками та криками «Ура!» звеселілий моряк зустрічав кожне барильце горілки із цукрової тростини, кожен ящик з тютюном, вогнепальною чи холодною зброєю, сільськогосподарським реманентом, слюсарними, ковальськими й теслярськими інструментами, різноманітним збіжжям та паки з бавовною, що зовсім не попсувалися від недовгого перебування у воді. О, як їм потрібне було все це два роки тому! Проте й тепер, коли кмітливі колоністи самі забезпечили себе всім необхідним, ці скарби не були зайві.

У великих коморах Гранітного Палацу було вдосталь місця, але того дня бракувало часу, аби все туди перенести. Проте не можна було й забувати, що на острові висадилося шестеро розбійників із «Швидкого» – напевне, знавіснілих головорізів – і треба було вжити якихось заходів перестороги. Хоча міст через річку Вдячності й усі місточки було піднято, ніхто з колоністів не сумнівався, що вузенька смужка води не зупинить піратів, якщо ті захочуть перебратися через річку, а доведе до відчаю, вони страшніші за звірів.

Колоністи домовилися пізніше обміркувати питання про стосунки з тими людьми, але поки що належало вберегти від них складені поблизу Комина ящики та пакети, й цілу ніч по черзі один із колоністів стояв на чатах.

Проте тієї ночі каторжани не робили спроб напасти на колоністів. Дядечко Юп і Топ, поставлені на сторожі під Гранітним Палацом, відразу повідомили б колоністів, якби розбійники з’явилися поблизу.

Три наступні дні – 19, 20 і 21 жовтня – були присвячені порятунку всього, що мало хоч якусь цінність для колоністів чи то з вантажів «Швидкого», чи з його оснащення. Під час відпливу вони розвантажували корабельний трюм, а під час припливу перетягували добуте добро до комор Гранітного Палацу. Від корпусу судна, яке дедалі глибше осідало в пісок, вони віддерли значну частину його мідної обшивки. Перш ніж пісок остаточно засмоктав бриг, Айртон і Пенкроф устигли, пірнаючи на дно протоки, витягти якорі, якірні ланцюги, металеві зливки баласту і навіть чотири гармати, які вони підняли на поверхню води за допомогою герметично закупорених бочок і благополучно переправили на берег.

Як бачите, арсенал Гранітного Палацу виграв від вибуху на борту брига не менше, ніж його комори й склади. Мрійник Пенкроф уже намалював собі в уяві батарею, що стерегла б прохід до протоки та гирла річки Вдячності. Маючи чотири гармати, він брався не пропустити в острівні води й «наймогутніший флот»!

Коли від брига зостався лише ні на що не придатний каркас, почалася негода, яка й довершила його руйнування. Сайрес Сміт мав намір висадити корабельний корпус у повітря й потім витягти його рештки на сушу, але сильний норд-ост і шторм дали колоністам змогу заощадити порох.

І справді, в ніч із 23 на 24 жовтня хвилі остаточно розбили каркас «Швидкого» і самі викинули частину уламків на берег.

Попри найстаранніші пошуки, Сайрес Сміт не виявив ні в капітанській каюті, ні в інших приміщеннях жодних слідів суднових документів. Очевидно, пірати свідомо знищили всі папери, за якими можна було встановити особу капітана або власника корабля, а оскільки на кормовій дошці не значилося назви порту, до якого був приписаний бриг, то виявилося неможливим визначити і його національність. Проте Айртон і Пенкроф, судячи з деяких особливостей носової частини брига, упізнали в ньому судно, збудоване на англійських корабельнях.