Та лише 3 квітня 1851 року Гаргревс відкрив надзвичайно багаті родовища руди. Так виникло місто Офір, яке швидко розросталося.

Доти нікого не цікавила провінція Вікторія, а тим часом саме їй судилося перевершити за багатством своїх родовищ інші провінції.

Через кілька місяців, у серпні 1851 року, в провінції Вікторія були знайдені перші самородки, і незабаром у її чотирьох округах – Балларат, Овенс, Бендіго і горі Александр – виникли великі копальні. Тут усюди була руда, але на річці Овенс добуванню перешкоджали ґрунтові води, у Баллараті підприємці часто помилялись із розрахунками через нестабільність покладів золота; у Бендіго роботу ускладнював кам’янистий ґрунт, і лише на горі Александр усі умови сприяли видобутку золота. Його оцінювали по 1441 франку за фунт – найкраща ціна на всій земній кулі.

Саме сюди привела тридцять сьома паралель гурт людей, що шукали капітана Гранта.

Весь день 31 грудня мандрівники їхали дуже нерівною дорогою, що вкрай змучила коней і биків. Нарешті надвечір вони побачили округлі вершини гори Александр. Але це ще не був район золотих копалень. Лише наступного дня, в перший день 1865 року, важкі колеса фургона заскрипіли по дорогах золотоносного краю.

Жак Паганель і його супутники були в захваті від знаменитої гори. Сюди стікалися орди авантюристів, злодіїв і чесних людей. Золота лихоманка набула форми епідемії, стала такою ж заразною, як чума. Скільки людей полягло тоді від неї!

Ремесло дигера, копача, стало найпопулярнішим. Дехто з трудяг гинув од неймовірно виснажливої праці, але були й такі, хто збагачувався при першому ж ударі заступа. Про невдах мовчали, про щасливців чутки ширилися світом.

Незабаром потоки авантюристів заполонили береги Австралії. Лише за останні чотири місяці 1852 року до Мельбурна прибули 54 тисячі емігрантів – армія. Та армія без вождя недисциплінована. Армія без перемог прирівнюється до мародерів.

У перші роки цього божевільного сп’яніння навколо панував неймовірний безлад; проте англійці, з властивою їм заповзятливістю, зайняли панівну позицію. Тубільна поліція і жандармерія перестали захищати інтереси грабіжників і стали на бік чесних людей. У 1852 році відбувся переворот. Відтоді спливло тринадцять років, і нині видобування золота здійснювали за суворим регламентом. Подекуди копальні були вичерпані до дна, адже з 1852 по 1858 рік золотошукачі видобули з глибин вікторіанських копалень золота більш ніж на 63 мільйони фунтів стерлінгів. У зв’язку зі скороченням видобування золота значно зменшився потік емігрантів.

Об одинадцятій мандрівники вже були в самому серці копалень. Тут виросло справжнє місто із заводами, банками, церквами, казармами, котеджами і редакціями газет. У цьому місті навіть був театр, де місця коштували по десять шилінгів, і на ці місця завжди були охочі. У театрі йшла п’єса «Франциск Обадіа, або Щасливий копач». Розв’язка її така: герой, що вже втратив надію знайти золото, при останньому ударі заступа натрапляє на небувалої величини самородок.

Щоб оглянути золоті копальні гори Александр, Гленарван відправив фургон уперед. Це вельми сподобалося Паганелеві, і він за своїм звичаєм узявся бути перекладачем і провідником своїх супутників.

За його порадою насамперед попрямували до банку. Вимощені широкі вулиці ретельно поливалися. Увагу привертали гігантські реклами різних золотопромислових компаній. Долинав шум машин, що промивали пісок і подрібнювали дорогоцінний кварц.

За міськими спорудами простягалися золоті розсипи – величезні пустелі, на яких велися розробки. Тут гарували наймані золотопромисловими компаніями рудокопи.

Годі було охопити зором усі ями, що виднілися навколо. Залізо заступів спалахувало на сонці, як блискавки. Серед рудокопів були люди різних національностей – усі найманці працювали пліч-о-пліч.

– А втім, не варто думати, – сказав Паганель, – що на австралійській землі перевелися азартні шукачі золота. Звичайно, більшість наймається на роботу до різних компаній… А що їм лишається робити, коли держава продала або здала в оренду всі золотоносні землі компаніям? А тому, хто не спроможний копати, купити чи орендувати золотоносну землю, залишається ще один шанс розбагатіти.

– Який? – запитала леді Гелена.

– Джемпінг, – відповів Паганель. – Навіть ми маємо шанс розбагатіти, якщо доля буде до нас ласкавою.

– Але в який спосіб? – поцікавився Мак-Наббс.

– Знов-таки завдяки джемпінгу.

– То що ж таке джемпінг? – запитав майор.

– Це угода, що ходить серед рудокопів. Щоправда, інколи вона призводить до безладів і навіть насильства, але влада не в силах від мінити її.

– Розповідайте, Паганелю, – дратувався Мак-Наббс, – не товчіть воду в ступі.

– Так от. Є правило, за яким будь-яка ділянка копалень, де протягом доби не проводилася робота (за винятком великих свят), стає суспільним надбанням. Перший, хто захопив таку ділянку, має право розробляти її. То ж, Роберте, постарайся знайти одну з таких покинутих ям, і вона стане твоєю!

– Пане Паганелю, будь ласка, не навіюйте моєму братові таких думок, – благала Мері Грант.

– Я жартую, люба міс, і Роберт розуміє мій жарт. Який із нього рудокоп? Копати землю, перевертати її, обробляти засівати, а потім збирати плоди своєї праці – оце діло! А от рити її, наче сліпий кріт, лише задля декількох крупинок золота – жалюгідне ремесло, і той, хто займається цим, гідний співчуття…

Мандрівники підійшли до банку.

Це була велика будівля, на фронтоні якої майорів англійський прапор. Гленарван звернувся до головного інспектора банку, і той люб’язно погодився показати свою установу. У банку компанії зберігають золото, добуте з надр землі.

Минули ті часи, коли рудокопа експлуатував колоніст-торговець. Останній сплачував йому на золотих розсипах п’ятдесят три шилінги за унцію і продавав унцію в Мельбурні за шістдесят п’ять. Щоправда, під час транспортування золота торговець ризикував наразитися на банду грабіжників, тоді вантаж не доходив до місця призначення.

Інспектор продемонстрував відвідувачам цікаві зразки золотоносних порід і поділився низкою цікавих подробиць про різні способи видобування золота.

Оглянувши зразки золота, відвідувачі пройшлися мінералогічним музеєм банку. Тут розміщувалися всі зразки порід, з яких складається ґрунт Австралії; до кожного з них був прикріплений ярличок.

Та золото – не єдине багатство цієї країни. Австралію можна назвати величезною скринею, в якій природа зберігає свої коштовності. За склом вітрин виблискували білі топази, гранати, рубіни, сапфіри і навіть крихітний алмаз, знайдений на берегах Терону. Це була повна колекція коштовних каменів. Золота ж для оправи не бракувало, тут його і справді було вдосталь.

Гленарван подякував інспекторові за люб’язність, попрощався з ним і продовжив зі своїми супутниками огляд золотих копалень.

Хоча Паганелеві й байдуже було до благ цього світу, а проте він раз у раз кидав погляд на землю. Це було понад його сили. Попри кпини супутників, він час от часу нахилявся і піднімав то камінчик, то шматок породи, то уламок кварцу і, уважно оглянувши, зневажливо відкидав.

– Ви щось втратили, Паганелю? – запитав майор.

– Атож, втратив, – відповів учений, – якщо ви не знайшли в цій країні коштовностей, то, певна річ, втратили. Не знаю чому, але мені дуже приємно було б відвезти звідси самородок вагою кілька унцій.

– А що б ви з ним зробили, мій поважний друже? – поцікавився Гленарван.

– О, я розумно ним розпорядився б – віддав би його на збереження державному банку Франції.

– І його прийняли б?

– Певна річ, як залізничні облігації.

Леді Гелена побажала йому знайти найбільший самородок у світі, решта ж привітала Паганеля схвальними вигуками.

Так за веселими розмовами мандрівники обійшли багато копалень.

Після двогодинної прогулянки Паганель побачив пристойний трактир і запропонував супутникам завітати туди і почекати фургон. Леді Гелена погодилася, а оскільки сидіти в харчевні, нічого не замовляючи, було незручно, то Паганель замовив шинкареві якийсь місцевий напій.