Сім тижнів стояв мій обоз під Білою Церквою. Козацькі посли не поверталися з Варшави, і вже тривожний гомін пішов поміж військом, що їх там страченої що панство збирає силу, щоб посунути і вдарити зненацька. На місце взятих у неволю гетьманів Потоцького й Калиновського сейм визначив регіментарями воєводу сандомирського, череватого князя Домініка Заславського, коронного підчашого Миколая Остророга, що похвалявся вченістю латинською, і коронного хорунжого, заклятого мого ворога, недорослого Олександра Конецпольського. Перина, Латина й Дитина, — так прозвав я тих недолугих регіментарів на посміх козацтву. Може, був би нам супротивником Вишневецький, однак панство не хотіло давати йому регіментарсгва, згадуючи, що всі найбільші повстання козацькі починалися в землях Вишневецьких: і Наливайко, і Павлюк, і Остряниця. Виходило, що найжорстокіші гнобителі народу українського — українські ж магнати Вишневецькі, тож панство не хотіло тепер зайвий раз дратувати народ наш Яремою, який знай твердив, що бунт треба гасити тільки кров’ю.
Сейм у Варшаві засідав безперервно. Ім’я Хмельницького не сходило з уст. Біскуп Вроцлавський Миколай Гнєвош нагадував слова пророка: «Виведу з них могутнього мужа войовничого, судцю й пророка, віщого й древнього, князя й дорадника, умного штукаря й проречистого словом».
Колись старожитні, бажаючи представити, зобразити Річ — смутну й тяжку до направи, малювали дерева, обвішані пледами, а над ними горошину, що, падаючи, оббиває всі ті плоди безжально. І підпис: «Сталося». В горошині тій Неймовірне ущільнення матерії, тяжкість усіх світів. Я мав стати тепер такою загрозливою горошиною над пишним деревом шляхетським. Мене звали нечестивим Тамерланом, зрадником, відступником, ненавиділи мене, боялися, заламували у відчаї руки. Мовляв, вітчизна їхня, що славилася непереможністю навіть перед могуттям султанів турецьких і багатьох інших монархів, тепер звитяжена простим козаком. Кисіль склав од сейму лист до козаків, оминаючи мене, не називаючи ні мого імені, ні чину гетьманського, так ніби вже вмер я від самої ненависті панської. В тому листі писалося, що козаки тяжко образили Річ Посполиту, з’єднавши свою зброю з поганськими татарами, допустилися стількох мордувань, стільки землі понищили, такі тлуми бранців християнських упровадили, зламали узи присяги тому, що серед них з’явилися призвідці, які, підбуривши до ребелії плебс, спустошили кілька воєводств, зневажали в деяких місцевостях святині і євхаристію, а також — перед чим здригається розум — пили горілку з чаш для святого причастя! Та все ж коли виявлять каяття і відшкодують усі втрати Речі Посполитої, коли покірливо попросять ласки, може, все те їм забудуть і дарують. Тому нехай спокійно очікують королівських комісарів, погамують бунти, видадуть справців до рук комісарів, повернуть бранців з розбитого війська, а в інших справах очікують вирішень комісії.
Вже визначено слідом за регіментарями, які мали приборкати мене силою воєнною, і комісарів, що, за звичаєм, завжди йшли слідом за військом, щоб затягнута на козацькій шиї зашморг ординацій, угод і субмісій. Комісарами були: наш родак єдинокровний Адам Кисіль, підкоморій пшемиський Францішек Дубравський, підкоморій мозирський Теодор Міхал Обухович і підстолій познанський Олександр Сільський. Початок комісії визначено на 23 серпня в Києві, а три регіментарі мали скупчити всю військову силу під Старокостянтиновом, мовляв, для враження. Для враження чи для помсти? Переговорів хотіли про людське око, а поки що кожен пхав Річ Посполиту на Марсову дорогу. Панство вважало чудом, що я не йшов у їхню землю після розгрому шляхетського війська, полонення гетьманів і смерті короля. Мовляв, зупинився, стриманий рукою Всевишнього. Згодом знайдуться ще й тай дієписці, які докорятимуть мені за те, що війни вів тільки в своїй землі, викликавши в ній страшну руїну. Але як же можна визволятися, ведучи війни в землі чужій?
Справді, міг би я з — під Корсуня йти хоч і до самої Варшави, та не хотів ставати вульгарним загарбником, стояв під Білою Церквою і ждав, якої ж заспіває панство. Коли долинули чутки з сеймових обрад, коли, окрім крутійства Киселевого, нічого ми не почули, я, маючи таку змножену військову силу під рукою, поволі рушив ко Паволочі, взміряючи75 на поле з найменням Гончариха, і став там обозом сьомого липня. Прикликав до себе своїх полковників, радився з ними, допитувався: як, де, коли? Сяйливе товариство оточувало мене, а Самійло докоряв, що оточив себе не здібними, а тільки слухняними. А де ж ті слухняні? Може, Кривоніс? Чи Нечай з негнучкою своєю шиєю? Чи хитромудрий Богун, або неструджений самоборець Ганжа? І в кожному ж розум так і горить, і той їхній непослух хоч і гнівив мене попервах, та згодом примушував іти за ними, вони були іскрою, від якої спалахувала чиста висока пожежа, а я ж без горіння не був би ні гетьманом, ні Богданом!
Та все ж я знову став обозом і стояв цілих шість тижнів непорушно, приглядаючись неоспалим своїм серцем до лядської поведінки та до їхніх переміщень, та до всього, що діялося в світі. Хоч і з деяким запізненням (а може, саме вчасно!), відкрив я, що володію даром бачити людей і події такими, якими вони є насправді. Дар не вельми приємний, коли ти живеш у країні рабства, де немає ні свободи, ні справедливості, де людьми торгують, як скотиною, де права людські потоптані, а земля сплюндрована і загарбана чужинцями.
Та цей же дар тепер робив мені прислугу неоціненну, бо міг я прозирати у всі таємниці світу, сам для світу лишаючись таємничим і загадковим, мовби цілковито відданий на волю випадкам. Але сказано вже, що випадки слугують тим, хто готов до них і вміє ними покористатися!
Всі великі полководці сміялися б з того способу війни, який я обрав. Розбити вороже військо і стати на місці? Мати під рукою многі тисячі і розпустити їх по всіх усюдах летючими загонами? Брати городи й кріпості, щоб назавтра віддавати їх ворогові? Спостерігати, як збирається поволі вороже військо, і не пітй проти нього, не вдарити, поки не готове? Вагатися й очікувати ще чогось тоді, як довкола все до останку скозачіло, і ти з цим народом міг би виступати хоч проти цілого світу? Тупцювати на місці без наміру, без мислі, без потреби, тоді як ворог уже заносить руку для тяжкого удару?
Неприязний автор напише згодом про мене: «Для чого на світі жив і чого хотів, куди прямував, кому служив — сам не відав. Служив степам, бурям, війні, любові і власній фантазії».
Що ж, панове, коли настав час степів, то можна послужити й степам!
Про всіх же крикунів можна б сказати: «Гортань їх — гроб отвєрст». Покричать та й перестануть. Бо тільки я знаю те, чого вони не знають. Як визволитися від усіх пут. Якою дорогою вознестися до свободи, нічим не обмеженої, до вольності, нічим не зіпсутої.
Я розсилав своїх полковників розбивати ворогів менших, легших, сам стояв, очікуючи собі ворога найтруднішого. Страшно не тоді, коли є ворог, а коли його немає, коли не знаєш, звідки він з’явиться, як ударить, хто він і що. Коли Сціпіону після завоювання Карфагена в сенаті мовили: «Тепер Римська республіка в безпеці», він вигукнув: «Навпаки, ми нині в більшій небезпеці, бо не маємо ворога!» Sine adversario marcet virtos — без ворога в’яне і гнусніє мужність.
Як тоді малювали війни? Міста суворі, грізні, багаті (а в нас — сільські, ординарні, справжні хлопські діри, де босі хлопці пасуть кози попід валами, що вже давно зрівнялися із землею), оточені високими мурами — і ось облога. Бомбарди ригають потужними снопами полум’я, по сірих осінніх полях тягнуться безкінечні вервечки війська, мушкети випльовують клуби диму, вдалині табір ворожий, ройовйсько пишних наметів, возів, стародавніх гармат з левиними пащами, кінні вістуни мчать туди й назад. Іржання коней, відрубані голови, поранені, що корчаться в багнюці й кричать: «Добий! Добий!» Хвала і слава дмуть у сурми…
Шкода говорити! Від мене годі було сподіватися такої мальовничої війни.
