Вчора ще був ніким. Втікач без надії повернутися, гетьман без перемоги, вождь без народу, володар без держави. Шабля в руках та кінь під тобою — цього досить і не досить, коли вознесений на височінь звитяг і влади. Влада вимагає обладания. Мав тепер жінку — і в ній усе.

Біля моєї шорсткості — те шовковисте тіло, біля моєї загрубілої, порубцьованої, пошрамленої душі — це чисте серце, біля моїх утомлених важких рамен — ця летюча істота, біля моїх насуплених густих брів — цей небесний усміх, здатний воскрешати мертвих, розтоплювати холодні сніги, примушувати ріки текти навспак і навіть — о чудо! — повертати втрачений час!

— Ждала мене? — спитав у темряві.

— А хто б же тебе ждав? — І голос вразив мене холодом неочікуваним.

Закричав би їй: «Як хто? Народ увесь! Україна! Будущина і надія ждали мене!»

Та хто ж викрикується перед жінкою? Змовчав, лиш засопів ображено, а вона миттю вловила мій настрій і пригорнулася ясочкою.

— А хто б же тебе не ждав? — перевернула свої ж слова так спритно, що розтануло моє серце, моє довірливе, зболене серце — полікуй його, моя мила, ой полікуй!

Дарувала себе, як проскуру в причасті, з урочистою ощадливістю, саму крихітку, а в мене ж наставлені були широченні долоні — пожадливі, невситимі. Та мав удовольнятися й тим, що ущедрювала.

Священні крихти.

Тоді знов це гнучке, замашне тіло скувала крижана хвиля, і Мотронка застогнала — заплакала:

— Я мужня жона. Чом приїхав? Нащо?

— Як без тебе жити?

— Гріх перед Богом!

— Відпустять нам цей гріх. Всі ієрархи церковні відпускатимуть.

Вона тільки й знала своє: «Ні! Ні! Ні!» Хто б не хотів зламати цей крик? Тіло було вже моє, душа була моєю і серце, а тепер? Лише тому, що став між нами ксьондз, у чорній сутані, і пісним голосом промимрив «домінус вобіскум», — ми не можемо мати свого щастя? І вже й не любов між нами, а неряд і неситство? Та неправда ж!

Ця ніч мала бути для нас, і вона була, але якою ж ціною? Невже за неї треба платити Жовтими Водами? А може, то ніч ця — плата за Жовті Води? Хто ж то знає?

Я заснув і не чув, як вислизнула з постелі Мотронка і зникла вже до ранку. Лежав і слухав тишу. Юрко й Катря сплять собі, пані Раїна, випровадивши гостей, мабуть, никає по дому, як привид, Мотронка щезла так, що ніхто вже не знайде її до сонця, козаки палять вогнище посеред двору, смокчуть люльки, задумливо дивляться у вогонь, я в покинугості, в якійсь багряній пітьмі, ехожій на те моє нетерпіння застільне, лежу без руху, хочу думати про Мотронку, але не можу, бо ота багряність зачаровує мене й обезвладнює, вона згускає довкола мене, темніє, тоді зроджується в серці тої тьми світлість, і з неї випливає Самійло. Такий, як поїхав тоді від мене до Княжих Байраків, вилицюватий, вузькоокий, розумний і стриманий.

— Чолом, пане гетьмане, — каже він стиха.

— Чи то ти, Самійле?

— Так, батьку.

— Звідки ж?

— З Орка.

— Де той Орк? Щось не знаю.

— Хіба забув уже? Римляни колись так звали позасвіття: орк. Звідти й прибув. Тепер — Самійло з Орка.

— То тебе вбито? Ой горе! І лишився непохований?

— Не переймайся, Богдане. Хоч би й похований був, дух мій вільно блукав би над землею, бо він переважував у мені все, животворив і животворить навіть по смерті. І до тебе прийшов, бо теж маєш сильний дух. Безліч вад у тобі й пороків, багато в чому винен і грішний є та й ще будеш, але всі твої вади переважає вічно рухоме начало, що лежить у глибині твого духу. Не згуби його, не змарнуй. І не спокушайся занадто владою, яка тепер у тебе безмежна, та тільки не над тобою самим. Вже почав оточувати себе слухняними, а треба — здібними. Тільки здібні рухають життя, і тільки ними значаться часи і те, що зветься пам’яттю. Людину можна вбити, але вона після цього може стати вічною. З цим не впорається ніякий тиран. Згадай великомучеників. Бо вбити — не означає усунути з людської пам’яті. Пам’ять не належить ні королям, ні гетьманам, ні державі, ні церкві — це єдине, чого не може відібрати в людей ніяка сила.

— Докоряєш мені і маєш слушність. Визначив полковниками слухняних. Двоє виявилися здібними. — із ними найбільший клопіт. Здібні — незалежні. А воля не визнає рівності, хоч рівність теж не буває без волі.

— Помічай усіх. Не тільки полковників своїх.

— Теж гріх мій. Не сидів я коло узголів’я вмираючих, не сподівався на їхній рятунок, не йшов за їхніми трунами. Навіть тебе не шукав у Княжих Байраках, а звелів те робити іншим. А треба було б самому, і самому лікувати твої рани приправами з трав і каменю, з місячного сяйва й золотого павутиння, зміїної отрути й бджолиного меду.

— Я не був поранений, Богдане. Вбитий одразу.

— Тебе треба було воскресити живою і мертвою водою, бо що я тепер без тебе? З ким радитимусь, сперечатимусь, обмірковуватиму? В мені вельми мало схожого з справжніми полководцями. Я не люблю гриміння битви, а тільки приготування до неї, лихоманку очікування, безсонних ночей, суперечок, сутичок словесних, домовлянь і перемовлянь, незгод і захватів. Готування до свят завжди привабливіші, ніж самі свята.

— Тепер не маєш часу роздумувати — мусиш битися.

— Так. У цьому істина мого життя. Народ уже підіймає голову і лічить своїх ворогів. Я маю вести народ, стати на боці голодного, а не того, хто в нього, віднімає хліб.

— Це буде для тебе найтяжче. Кінчиться тим, що ти сам відбиратимеш хліб у людей.

— Ніколи! Хіба сам я не зазнав і принижень, і переслідувань, і каторги турецької, хіба не був вигнаний з власного дому і не пущений жебраком? Немає братства міцнішого, ніж братство голодних і переслідуваних. Я зберу їх усіх і об’єднаю, хай навіть поведу не тим шляхом іноді, та роз’єднаність — шлях ще гірший. Коли ми навіть попадемо в пекло, але триматимемось один одного, ми переможемо пекельні сили і повернемося звитяжцями.

— В тебе вже повірив народ, Богдане. Може, ця віра принесла й мій дух до тебе. Бо я ж тепер не владен над своїм духом.

— Тяжко буде мені без тебе.

— Присутній буду, в твоїх ділах і вестиму їм лік. Для справ земних уже знайшов ти собі помічника.

— Кого ж? Чи не Виговського? Вже зродилася в мені лиха підозра, чи то не він згладив тебе зі світу, мостячись На твоє місце?

— Задрібний для дрібних злочинів.

— Застерігаєш, що вчинить злочини великі?

— Не знаю, гетьмане. Мені не дано прозирати в будущину. Маю відзначати те, що діється нині.

— Для мене ж нинішнє все — найобридливіше. Вже зараз з жахом бачу, що розтрачу все своє життя на дріб’язок щоденності.

— І великі собори вимуровуються з тонкої плинфи.

— Так. Але де взяти сил? Треба відвоювати свободу, захистити, навести лад, установити справедливість, нагодувати й напоїти — на це потрібні роки й роки. А хіба для цього очолюєш народ? Забезпечити майбуття — ось мета! Будущина велика є в кожного народу, треба тільки вміти її побачити, а тоді змагатися за неї, віддати все, битися: Ми склали з тобою перші мої універсали. Там ще не все сказано. Та й не знаю, коли воно скажеться, коли…

Рипнули нечутно двері, і світлиста хмарка щезла, а з нею й Самійло. Наді мною схилилося Мотрончине личко, злякано забіліло, затривожилося.

— З ким ти говорив?

— З тобою, моя мила.

— Ні, ні! Ти когось бачив. У тебе такі очі… А — а, я знаю. Це з нею…

— З ким же?

— З небіжчицею. Пані Ганною.

— Господь з тобою, моя дитино.

Вона відскочила від постелі, з темряви тихо промовила:

— Я не хотіла їй зла. Ніколи не хотіла.

— Вона вмерла, царство їй небесне. Чи ж ти винна?

— І ти невинний! Ні в чому! Хай хоч що там кажуть!

— Мої провини не тут і ще не всі. Позаду — дрібка, а попереду — цілі гори. Порятуєш мене від них?

— Порятую… гетьмане.

— Йди до мене, гетьманшо моя!

Вже забув про Самійла, та й про все на світі забував, коли бачив її. Марнота заволоділа мною і пуста пиха. Почувався тим давнім царем, що все перетворював на золото, лиш доторкувався рукою. Я доторкнувся до Мотронки — і вже дав їй усе. Гетьманша. Вся в золоті. Золота жінка. Згадати б, якою страшною смертю загинув той цар, що й шматок найнужденнішого хліба, коли підносив його до рота, ставав золотом. Хліба не заміниш золотом. І в жінки не можна відбирати жіночність, промінюючи її на марне золото. Не знав я тоді сього, та коли б і знав, то чи стримав би своє серце? Підложницею ніколи б не схотів цю жінку, а тільки Хмельницькою, тільки гетьманшею. Вже відчув силу своєї влади у всьому, не відав тільки, що часто сила та буває злою і те, до чого доторкуєшся, гине. Ох, Мотронко, Мотронко, дитино моя нещасна! Що тільки не казатимуть про тебе? Порівнюватимуть аж з Геленою, Троянською, через яку зчинилася колись страшна війна багатолітня. Ім’я твоє забудуть і називатимуть хто як захоче. Звинуватять у злочинному намірі отруїти мене. У змові з королем, з панством, єзуїтами. Стверджуватимуть, ніби й підсунули тебе мені єзуїти підступні, щоб звести з світу! («Єзуїти забралися в хату гетьмана і кілька років тримали біля нього жінку з трьома найменнями: Юльця, Анельця, Гелена — як вдалося пізніше встановити Лаврінові Капусті, чигиринському городовому отаманові та старості гетьманської розвідки»). Шкода говорити! Можна справді підсунути чоловікові гарну жінку на ніч і на дві, але підсунути любов — чи ж можливо? Тільки люди з холодними серцями можуть таке твердити, та ще й вірити. Однак ніколи не бракувало охочих зганьбити перед нащадками цю нещасну жінку і мою велику любов до неї. Мовляв, любові ніякої не було, а тримав її коло себе як приспанку. Не кожен може здобути барв од зорі або райдуги, зате кожен має слину, щоб обплювати найсвятіше. Ще древні казали: «Calumniare audaciter aliquid semper» — «сміливе очернительство завжди дає наслідки». Тільки звірі не мовлять і не пишуть — отож і не клевещуть! Хіба й мене самого не пробували очорнити? Оточували легендами, але я волів жити поза ними, гаразд відаючи, що в легендах зникає жива особистість і лишається тільки безплотний символ, яким кожен зможе скористатися для своїх цілей, часом і злочинних. Мене віддавали тільки історії, відбираючи все земне й людське, але ніяка душа не здатна охопити й підкорити історію з її неосяжністю й невловимістю, — душі треба простого щастя. Влада змінює людей. Забуваєш навіть про давню любов, але нової прагнеш так само гаряче, як усі смертні. Але ти принесений у жертву, і нікому немає діла до твоєї душі, до сердечної скрухи, ти тільки гетьман, а людське тобі не належить. Жорстокість, а не справедливість, страх, а не повага, ненависть, а не співчуття, холод душі, а не любов — таким бачать володаря. А я хотів усе це перевернути і починав з любові. Чи не з того почав? Однаково ж був упертий навіть у своїй заблудах. Упертість ради тих, кого захищав. Хотів передати її і нащадкам. Гей, не. можна всього до кінця продумати, зате все можна витримати. Я мав витримати.