— Скаржився на убогість, — мовив я Тимкові півголосом, — а тут, бач, які розкоші.

— Та де! Килими ж прямо на землю кидають!

— Хотів, щоб тут була хата на помості?

— Хоч би долівку глиняну зробили. Глини он скільки довкруж!

Чоловік теж з глини. І Тугай — бей з глини. Сидів навпроти мене, на подушках, зжовклий, жилавий, вив’ялений вітрами й сонцем, слухав мою мову, не перебивав, тільки коли я вмовкав, тоді кидав два — три слова і знов примружено слухав, думаючи свою думу, і тоді був мов його кріпость, мов отой вал і рів — неприступний і незбагненний, таємничий, як весь їхній Крим. Залиш очі й вуха по цей бік Ор — копу, вступаючи в межі канства.

— Я поведу тебе до хана, хоробрий муже Хмельницький, — врешті сказав мурза. — Коли приходить до нас такий блискучий вождь дніпровського козацтва, великий хан має його бачити.

— Будемо вважати мене послом, — сказав я.

— Ні, ти — великий вождь і лев, славний добрим іменем своїм! — уперто повторив Тугай — бей.

Але я теж не хотів поступатися і твердив, що тільки посол, аж Кривоніс розреготався на ту нашу суперечку:

— Ніхто й не збагне ніколи: чи посли від Хмельницького, чи Хмельницький послом!

І знов перемірювали ми понуру рівнину під понурим небом, і знов довкола нас була чи то зима, чи то весна, нічого визначеного, як і наша доля і наші надії, свист вітру, виття вовче чи то собаче.

— Далеко ще? — допитувалися в мене козаки, а я й сам не знав, бо видавалося іноді, що їхатимемо отак до кінця свого життя, спинатимемось на пагорби, перебрідатимемо річки, минатимемо татарські ватаги, одиноких верхівців, двоколісні повози, запряжені верблюдами, а тоді знов пустеля й пустеля, від якої заходиться серце. Далеко заховався хан татарський! Далеко й глибоко!

Бахчисарай і не з’явився, і не виникнув, а просто опинився під копитами наших коней, бо рівнина скінчилася, провалилася глибокою й вузькою ущелиною, а в тій ущелині притулилася ханська столиця, палац серед садів, як читалося татарське слово «Бахчисарай».

Над долиною стирчали гостряки мінаретів, головна вулиця столиці тягнулася вздовж ущелини понад берегом брудного ручая — Чуруксу, на всій тій вулиці, здається, єдиним тихим місцем був ханський палац, а так усе гриміло й дзвеніло, гамір людський, іржання коней, гавкання собак, брязкіт мідників, крики торгівців, пахощі вареної баранини, солодощів, теплий дим з бузень і кав’ярень, — не було тут нічого від голодного й дикого духу орди в поході, скорше схоже було на маленький Стамбул, принаймні на одну з його дільниць, бо для Стамбула тут не стачало величі, моря і вічності.

Таку велику купу гяурів у столиці ніхто не хотів тримати, тому нам довелося шукати пристанище в передмісті Салачик, де нас прийняв купець — вірменин. Тугай — бей порадив мені терпляче ждати, обіцяючи своє заступництво перед ханом і сприяння в усьому.

Тяжке сидіння біля підніжжя чужого трону. Я привіз з собою заздалегідь складені листи до хана Іслам — Гірея і до його великого візира Сефер — аги, тепер передав ті листи з належними подарунками. З ханського двору йшли до нас вервечкою улани і капихалки43, мовби для знайомства або просто поглянути на козаків, але кожен домагався дарунків, і наші юки охлявали загрозливо, і Демко тільки руками об поли бив, стрічаючи та проводжаючи ненажерливу ханську сарану придворну.

— Батьку! — гукав обурено. — Ну, чи бачено ж таке! Вчора приїздять одразу аж два мурзи. Один у вивернутім кожусі, другий в мусульбасі, баранами підшитім. Таки ж мурзи, бо замурзані, мовби й не вмивалися ніколи, а домагаються соболиних ферязів і коней з рондами44! Я їм кажу: нема. А вони мені: як нема дарунків, то ми послів замикаємо на Мангупській горі і б’ємо, як собак! Можемо, кажуть, далеко й не везти, бо ось тут, у Чуфут — кале, є в нас печера Чаушин — кобаси, куди теж кидаємо гяурів, поки не пришлють за них викупу. Нема соболів, чого їхали до Бахчисарая? Ну ж тіатарва! Я вже тут розпитую, які ж їм «упоминки» найбільше до смаку. То й що ж? Кажуть так. Для хана золоті або бурштинові шкатули з самоцвітами, міхи з червінцями, соболі й куниці, кольорові шуби з інших хутр, дорогі кафтани, шапки й чоботи, шиті золотом сідла, шовк, оксамит, золоті дзиґарі, зброя в золоті й самоцвітах. І це так: для хана, його братів і синів, для його жінок і дочок, а тоді для візира, для мурз, беїв, чортів — бісів, а тоді для отої всієї сарани. Та звідки ж воно в нас?

— Держись, Демку, — вспокоїв я його. — Роздавай, та не все, бо й ще пригодиться.

— Та вже бачу. Одна орда до нас на Вкраїну бігає, а друга, ще більша, засіла тут у палаці ханському і чи то благоденствує, чи то рота роззявляє — і не збагнеш!

Був мій Демко нетерплячий, як усі молоді козаки, та й сам я тоді був, може, ще нетерплячіший, а що мав удіяти? Переговори — річ завше марудна, тепер же йшлося про переговори, яких ніхто ніколи не чув, не бачив. Споконвічні вороги мали поєднатися мало не по — братськи! Чи ж треба було дивуватися тій настороженій неквапливості, з якою ханські придворні придивлялися й, сказати б, принюхувалися до нас. І це ж при тому, що десь мій незрадливий (бо так праглося думати!) побратим Тугай — бей воював за мене перед усіма, аж до самого хана доходячи.

Немає ліпшого способу вскочити в довір’я до чужинців, аніж виявити свої знайомства давні й недавні, відшукати всіх тих, з ким ти рубався запекло, а тоді, може, й ділився здобиччю, поневірявся разом або ж геройствував, жував сухаря черствого чи в’ялену конину з жовтим тлущем, пив нашу оковиту, яка збиває з ніг не те що чоловіка, а й бика, або ж ріденьку бузу просяну, що шумить тільки в роті, а не в голові.

Побратими мої знайшли за ці дні давніх своїх татарських знайомців, я міг вдовольнитися вже тим, що мав собі сприязненого Тугай — бея, але згадалося забуте, спливли в пам’яті кляті роки неволі стамбульської, тож і спитав я ханського дворака впливового, коли прибув той на обід до мене, чи не чував він про того капудан — пашу, в якого був я, вважай, чоловіком довіреним в часи хоч і відлеглі, та ще, бач, пам’ятні. Той довго перебирав мені імена султанських адміралів за останні тридцять років, і виходило, що змінювалися вони іноді так само часто, як пори року, бо змінюються ж навіть султани, окрім того, немає на світі менш тривкої речі, ніж султанська милість. Ще на суходолі люди сяк — так утримуються, і, скажімо, великих візирів за цей час було в Стамбулі не більше десятка, що ж до капудан — паші, то тут ліку простежити просто незмога.

— Ага, — сказав я. — Справді, на вершинах дмуть вітри найгостріші, і втриматися там найтяжче. Щоправда, внизу так само косить безжальний серп долі, та все ж часом люди живуть там трохи довше. Ось у мене в ті дні був побратим з яничарів Бекташ. Ім’я й не власне, а якесь прозивне, святий їхній яничарський, як мені відомо, та все ж чи не чувано чогось тут про яничара стамбульського Бекташа?

І тут мені сказано було, що Бекташ став чоловіком відомим, дослужився до яничарського аги, а тепер став аталиком, себто вихователем спадкоємця султанського трону шах — заде Мехмеда.

Я терпляче розпитував далі. Той це Бекташ чи не той, хто ж те знав, та вже моя ймовірна дружба давня з ним одразу надала мені ваги в очах ханських прислужників, до того ж виявилося, що й молода султанша, яка подарувала хтивому султану Ібрагіму спадкоємця трону, була нібито українка, звалася Турхан — ханум, себто «вельможна жінка», і татари джеркотіли поміж собою: «Козачка! Козачка!..» Може, й справді якась козацька донька, забрана в ясир, стала знов, султаншею, як то було сто літ тому з славною Роксоланою при Сулеймані Пишнім?

Як то сказано: догнав чи ні, а погнатися можна. Я спорудив невеличке послання до Бекташ — аги, питав, чи се він, якого я колись знав, розповів про себе, приклав до рукописання свого дарунки наші козацькі і попросив ханську службу при нагоді все те передати в Стамбулі. Знав, що все буде передано, бо чесність серед цих людей цінувалася над усе, однак не вельми й вірив, що всемогутній Бекташ — ага при султанському дворі той самий молодий яничар, з яким я заприязнився колись у капудан — паші.