Власне, те саме сказав мені й полковник чигиринський Станіслав Михал Кричевський, хрещеник мого батька переяславський, мій кум, що теж виявився безсилий проти Конецпольського й Чаплинського і тільки й поміг мені, що дав притулок моїм дітям, поки був я у Варшаві. Кричевський походив з шляхти ходачкової, що має тільки ноги, якими може йти куди схоче, та руки, якими може тримати зброю й дослужитися до такого — сякого становиСька, ллючи кров свою за панів вельможних.
— Гей, Зиновію, — почувши про намір мій їхати на сейм, став відраювати мене Станіслав. — Чи ж ти не відаєш, що на сеймах наших без золотої швайки нічого не зшиєш? А було б у тебе золото, то купив би собі хутір ще кращий за Суботів — і кланятися ні перед ким не треба.
Я вперся: поїду та й поїду! Вже коли й виїхав з вірними своїми Демком та Іванцем, мав перед Білою Церквою пересторогу, але не зважив і на неї.
Стрілися нам на розбагненім осіннім шляху цигани з ведмедем на ретязі муштрованим.
Забачивши козаків двох молодих, а з ним сотника товстого, нашорошеного, може, й від багатства, цигани зупинили свою валку, вивели наперед ведмедя і примусили його танцювати перед нами. Я махнув їм рукою, щоб вони не дуріли й дали нам дорогу, але цигани не повели й вухом, бігали довкола ведмедя, галасували, примовляли своїх примовлянь крутійських: «Шурхай, бурхай, кичкарай, сирже, мирже, дрик…» Ведмідь ставав на задні лапи, трусив передніми, вигинався й вихилявся, як п’яний козак, знай витанцьовував переді мною в багнюці, в непрохідді, в понищенні, а я мав дивитися на це блюзнірство, бо обминути незмога, бо обабіч бездонність чорнозему, осінні розтопи, я гнівно кричав щось циганам, вони блискали зубами, метушилися, мовби звільняючи дорогу сердитому сотникові, а насправді ще тісніше її загачували своєю метушнявою й тупотнявою свого ведмедя. І я з особливою гостротою збагнув там свою малість, своє безсилля, свою безсенсовість. Що чоловік? Очеретина під вітром. Що я роблю і навіщо? І чи те роблю, що мав би робити?
Все ж добирався далі, до Варшави, де ніхто не ждав мене і нікому не було діла ні до моїх кривд, ні до болю сердечного, ні до справедливості для когось там, бо кожен дбав лиш про справедливість для себе самого.
Панство прибуло на сейм у пишноті й силі, кожен посол тягнув за собою цілу вервечку служок, часто озброєних так, ніби мали йти проти орди. Дехто приводив загони досить значні, а великі магнати обставлялися й справжнім військом своїм надворним, бо той же Вишневецький, для прикладу, міг виставити війська набагато більше, ніж Річ Посполиґа своїх кварцяних жовнірів.
Тому до Варшави не було чого й потикатися, не було там місця ні в домах міщанських, ні в заїздах, вже не кажучи про палаци, та ще уяздовські, де я розкошував перед цим. Довелося зупинитися за Віслою, надто що переправлятися у Варшаву мені не треба було щодня, а тільки в дні, призначені на справи судові, хоч і тяжко було сказати, коли ж настануть ті дні.
Сейм почався, як казано, щасливо 25 жовтня. Після меси, згідно зі звичаєм, зійшлися посли сеймові в невеликім числі на місці звичнім. Торішній маршалок сейму Гієроним Радзієвський, який приїздив торік до Києва кликати нашу козацьку депутацію для перемов з королем, урочисто зложив тростину і без супротиву переказав її як знак влади новому маршалкові, писареві землі Жмудської Яну Миколаю Станкевичу і повідомив про це короля. Король мило прийняв посольство сейму й призначив наступний день для цілування монаршої руки. Ще один день пішов на мови канцлера коронного і примаса Мацея Любенського, слабкого старечого голосу якого ніхто не wir як слід почути. Далі була неділя, день святковий. Вже з самого початку сейм заповідався затяжливий і марудний, так воно, власне, й вийшло.
На сеймі відсунули всі пункти, які запропонував за звичаєм від себе король, і вчепилися тільки в одне: війна з турком. Попервах посли розмірковували спокійно. Мовляв, Річ Посполита відчуває цілком слушно неспокій, викликають побоювання приповідні листи, видавані жовнірам під мирною печаттю королівською, ще більший неспокій пов’язаний з упровадженням до країни німецьких найманців і призначенні по добрах шляхетських лежі27 для цих військ. Зроблено це теж без згоди Речі Посполитої, вже навіть ідуть поголоски, ніби ці чужинці мають нас поекромити і дивною алхемією змінити хлопа в шляхтича і шляхтича в хлопа. З тривогою говорено про те, що предки завжди утримувалися від війни з Туреччиною, бо хоч з іншими неприятелями щастило їм, з тим потвором завжди зазнавали труднощів. Далі мови стали гостріші, голоси лунали крикливіші, сейм рвався до короля, щоб висловити йому своє невдоволення й жадання розпустити навербованих німецьких Найманців, скоротити королівську гвардію, видати універсали про відмову від самої думки про війну. Король не приймав нікого, бо хворів, тоді хтось запропонував, щоб сейм вів свої обради разом з сенатом без королівської присутності (яка була обов’язковою), але король не погоджувався й на це. Він допускав до себе лиш канцлера коронного Оссолінського та маршалка сейму і через них передавав свою волю й свої прохання, хотів, щоб сейм виніс ухвали щодо кордону з Москвою, про забезпечення маєтностями королеви і королевича Яна Казимира, який після своїх багатолітніх мандрів повернувся на батьківщину, склавши з себе сан кардинальський, що був наданий йому папою на прохання Владислава, і вийшовши з товариства єзуїтського, в яке був кинувся після своєї поразки на елекції тридцять другого року. Однак сейм не хотів нічого слухати, поки розв’яжеться питання з війною і найманим військом, яке об’їдало й плюндрувало шляхетські добра, чого жоден шляхтич не міг допустити навіть з найбільшої любові до свого короля.
Довго йшла суперечка за уряд гетьмана польного. Замість вмерлого Конецпольського Владислав нарешті номінував гетьманом коронним Миколая Потоцького, хоч великої булави домагався найдужче Єремія Вишневецький, але гетьмана польного король призначати не хотів, що викликало новий галас серед послів, мовляв, од такого поводження королівського маліє повага не тільки стану шляхетського, але й сенату, і коли така небезпека нависла над Річчю Посполитою, то обидва найвищі військові уряди мають бути забезпечені негайно так само, як негайно розпущений німецький жовнір і заборонено козакам виходити на море. Врешті канцлер з доручення короля оголосив гетьманом польним воєводу чернігівського Марціна Калиновського, сказав також, що розіслано листи до найманців, щоб вони, склавши бубни й хоругви, розходилися по домах, що лічба гвардії королівської залежить од потреби й не може бути встановлена точно, про козаків він поговорить з новими гетьманами.
Але це було вже через місяць після початку роботи сейму. До того ж часу ні про що, крім війни, мови не велося, і я з своєю дрібного образою приватною не міг сподіватися навіть на те, щоб мене вислухали. До того ж король вніс на сейм ще й суперечку між воєводою руським Вишневецьким і хорунжим коронним Конецпольським, де йшлося про величезні добра, а не про якийсь хуторець мал взнаного сотника реєстрового козацького війська.
Я знайшов великого нашого прихильника, як сам він себе називав, пана Киселя, щоб порадитися з ним і поспитати, чи не допоможе мені в моїй тяжкій справі. Кисіль замахав на мене руками.
— Нащо панові дратувати таке поважне зібрання малою справою своєю? Сейм відклав аж на лютий наступного року навіть слухання справи воєводи руського й хорунжого коронного. Посли нині вельми роздратовані, і коли з’явиться їм перед очі козак, то й не знаю, що буде.
— Коли то бувало, щоб сама згадка про козаків не дратувала панство? — похмуро кинув я. — То що ж мені — порадить пан сенатор? Що маю діяти? Відібрано мені землю, позбавлено притулку, згладжено Дружину, забрано сироту, яку викохав…
— Тут ідуть поголоски, ніби то була панська коханка? — прискалив прозоре своє око пан Адам. — Чи ж варто побиватися за якоюсь там кобіткою? Скільки красунь залюбки віддадуть панові свою прихильність, а коли треба, то й серце.
