Над кожним навйсає загроза так само, як смерть шумить косою для всіх однаково.

Прошуміла вона й для мене на тій пасіці тихій, вриваючись крізь спів вивільги і прийгру бджіл, розлякуючи мої думки тяжкі й повільні дикою тупітнявою, криками, стріляниною, а тоді останньою засторогою одного з моїх козаків:

— Гетьмане, спасайся! Погибель! Геть…

І нічого, все вмерло, все вбите, чарівність світу сього зеленого впала в чорну сіть — дурна і страшна пригода гетьманська. З смертю, як і з душею, не іраються. Як сидів, у одязі, з шаблею нерозлучною, з люлькою і капшуком для табаки, скочив я на рівні, метнувся в зарості, зірвав очеретину, обкусав її від колінців, затиснув у зубах і, коли тупотнява покотилася від пасіки до води, забрів у зелені нетрі якнайдалі й підтопився тихо за козацьким звичаєм. Міг тепер пересидіти хоч і цілу орду, хоч, може, й справді орда якась налетіла на пасіку, вистежуючи мене пильно і терпляче.

Я відтопився у воді, мов посполитий безрадний.

Коли стемніло, вичалапкав на берег і, як був, у куширі, в жабуринні, мокрий і знікчемнілий, побабілий, холодний, як мрець, посунув берегом, беручи подалі від Яременкової пасіки, де могла чигати засідка. Та хоч як тихо й покрадьки ступав по м’якій траві, хтось мене почув, вистежив, ставна моїй путі, тихо кашлянув. Я вхопився за шаблю:

— То я, сину, — почувся голос пасічника.

— Яка то лиха година була: чамбул заблуканий, чи що? — спокійно поспитав я.

— Якби ж то! Наші людці! Кров наша і мова наша. Вхопили твоїх козаків, тебе шукали, та дарма…

— Як же то? — не збагнув я.

— А отак, сину. Одної матері діти, та не одної віри і мислі, аби ти знав.

— Чи ж не знаю!

— Тоді чом же не бережешся?

— В самому серці землі козацької та берегтися!

— Берегтися треба й од самого себе, — сказав пасічник. — Та вже тепер що? Коня твого я приховав. Он пасеться. Тепер бери й скачи. А пасіки обминай.

Я став простим козаком, якому степу — куди досвисне, якому воля неміряна та смерть так само неміряна і жде за кожним пагорбом, в кожній діброві і в кождім байраку. Мій кінь летів у вільному просторі й не дотикався землі. Все довкола цвіло й золотилося, але не для мене, не для мене. Не кували зозулі, звільна літаючи поміж деревами, не заливалася зеленою пристрастю вивільга в гущавинах, не дзвеніли бджоли ласкаві, — все корчилося й судомилося, перевертні кричали в гаях, сови літали за дня, зловорожістю пойнялася вся моя земля. Як се і чому се?

Сміх і гріх: гетьман великий у темному степу бездорожнім, покинутість і безсилля, що межують з небуттям. Невже мені судилося кінчати тим самим, з чого починав колись?

Так приблукав до якогось вогню в плавнях, забувши про небезпеку, спрямував коня туди, до світла, до тепла й людських голосів.

Були то діти. Пасли коней і палили сухі кінські балабушки. Вогник ледь жеврів, повивався солодкавим димком, босоногі хлопчаки сиділи довкола, про щось говорили, коли ж я під’їхав, замовкли, неналякано повернули до мене голови.

— Добривечір, хлопці, — привітався я до них. — Самі й пасете? Без козаків?

— Хіба ми не козаки? — відмовив старший з хлопців.

— Татари можуть же набігти, або циган заблукає, — пробував я налякати пастушків.

— Ти ж не татарин і не циган? — одповір ще хтось з хлопців.

— Та ні.

— Отож. А козаки сьогодні всі в селі. Гетьмана обирають.

Мені видалося, що не розчув.

— Гетьмана? Якого ж?

— Великого.

— Хіба в вас немає гетьмана? А Хмель?.

— Вже немає. Хмеля вбито, і хто почув про се, той і обирає гетьмана. Наші, може, найперше се зроблять.

Я мовчки вдарив коня. Гнав до вогнів за горбами, влетів у сільську вуличку, далі, до середини села, до майдану, де палахкотіли дві смоляні бочки, юрмився люд, гукали, кипіли, клекотіли. Я зіскочив з коня, тримаючи його за повіддя, став, слухав.

— Люди! Людоньки, як же тепер?

— Ось, браття — товариство, немає вже з нами нашого батька Хмеля і не буде. А що козаки без гетьмана? Діти без батька — бджоли без матки.

— Без гетьмана тепер несила.

— Треба нового.

— Хто ж його обере?

— Та ми й оберемо! Перші прознали, то перші й оберемо.

— А кого?

— Кого — кого! Хіба мало в нас добрих козаків?

— Илю Слишенка можна б…

— І Василя Лукіїного.

— А то й Гриця Безкишкого.

Я не стерпів. Ступив у світляне коло, прокашлявся, гукнув різко:

— Що ж се ви тут гетьмана обираєте при гетьманові живому? Я — гетьман!

— Ти — и? Та хто ти такий?

— Звідки тут у нас?

— Я — гетьман Богдан Хмельницький!

— Гетьман, та ще й Хмельницький!

— Тю на тебе!

— В куширі весь, як водяник!

— Почув, та й прибіг!

Не було тут суперників, бо добрі не знають заздрощів. Однак і спокуси силою та славою теж не було тут, панувала вічна байдужість або й зневага до сих двох спокус, що стоять між істиною і душею людською.

— Гетьман, кажеш?

— Та тобі ж до гетьмана — як нам до Бога!

— Чи хоч знаєш, що то: гетьман?

— Вмієш що?

— Може, скажеш людям?

Я задумався. Справді: що ж умію?

— Шаблею рубаюся вельми, — сказав їм.

— Шаблею? Та в нас он Иля Слишенко волові голову відрубує за одним замахом. Ти б зміг?

— Не знаю.

— Чого ж тоді пхаєшся не в своє діло? Ще щось умієш?

— Грамоти навчений.

— На грамоті панотець у нас знається і всіх сиріт уже навчив. А ти навчив хоч когось?

Я мовчав. Кого навчив? Народ увесь? Та кому про це скажеш і як?

— Поставою хіба не вийшов у гетьмани? — розправляючи плечі, спитав їх гордо!

— Поставою? Тю на тебе!

— Старий і горбатий!

— Як віл у ярмі.

— В нас он Василь Лукіїн — ото постава! Хоч і в королі! Василю, ну ж бо покажися отсьому приблуді!

— Був я справедливий до всіх, — не хотів відступати я.

— Справедливий? А що то таке?

— Це коли само їсть, а другому не дає.

— Або ж як його хата горить, то воно твою підпалить!

— Го — го — го!

— А ще Бога молить: дай Боже, щоб і в мого сусіда корова здохла!

— Ото ж смішний чоловік: справедливий, каже!

— Ох — хо — хо!

Я перечекав сміхи й глузи, знов мовив їм:

— Милосердним теж був у всьому.

— Не туди вцілив, чоловіче!

— Ох, не туди!

— Милосердя вмерло в нашій землі ще й не народившись.

— Де вже його й шукати!

— І не тобі, старому та зужитому.

— Глянь на себе: три чисниці до віку!

— Я дав волю народові — хіба сього не досить? — гукнув я, втрачаючи терпець.

— Волю? Перехрестись, чоловіче!

— Сам Бог святий не може сього дати, а ти замахуєшся!

— Та й нащо людям та воля?

— їм аби їсти, та пити, та хороше походити!

— Голодному ж воля однаково, що собаці бездомному: біжи світ за очі, а повсюди гаплик!

— Я підняв народ на Січі, і ми змогли те, чого не зміг і сам Господь Бог! — знову гукнув я.

— На Січі? Де дід — пасічник Арсентій?

— Покличте діда Арсентія!

— Діду, бачили ви сього чоловіка на Січі?

— Та, може, й бачив, а може, й ні. Хіба тепер згадаєш? Багато там люду було, пребуло й перебуло. Та й ще, мать, перебуде.

Я відступив поконаний. Чим перевершиш сих людей? Ні розумом, ні силою, ні красою чоловічою, ні гідностями високими не зможеш, бо мають усього з достатком.

А вони вже й забули про мене, знову взялися за своє, думали — гадали, кого б то висунути з — поміж себе на гетьмана, бо ж і шана неабияка для них, і слава, та й прибуток сякий — такий.

І тут уже з другого боку підлетіли до майдану темні вершники, зіскакували з коней, дзвеніла збруя і зброя, залунали голоси стривожені, і серед них — голос Демка мого.

Я знов ступив у коло освітлене, і хоч не схожий був на самого себе, Демко вмить упізнав мене, сплеснув руками, розштовхав людей, упав на коліна переді мною:

— Гетьмане! Батьку!

Темні крикуни, які ще мить тому здіймали мене на глузи, дивилися мовчки, мовби їм позаціплювало, тоді у всіх зняло полуду з очей, потовпилися один поперед одного, лукаво вклонялися, ще лукавіше гукали: