— Можемо бути неслухняними, та чи ж продавали кого! — кричали козаки.
— Відплатимо за таку зневагу!
— Потоптом підемо по шляхті!
Удар по. королівському війську був такий страшний, що шляхта кинулася втікати. Сам Ян Казимир, загубивши шапку, метався серед втікачів на коні, кричав: «Панове! Не покидайте мене! Не губіть вітчизни!» Його ніхто не слухав. Він хапав за вуздечки коней, піднімав кинуті на землю знамена й пробував давати до рук то тому, то другому, грозився заколоти першого, хто покаже спину ворогові, — його ніхто не лякався. Хмари стріл літали довкола короля, але жодна його не зачіпала, тільки це справило враження, та не на шляхту, а на німецьких найманців, які вийшли наперед і трохи затримали наш наступ, так що до смерку королеві вдалося втриматися і, скувавши ланцюгами вози, влаштувати сякий — такий табір. Тоді я не надав ваги отим стрілам, що літали довкола королевої голови, не зачіпаючи його, коли ж схаменувся, то вже було запізно.
Та й чом би мав я надавати ваги якимось там прикметам злим чи загадковим? Ян Казимир був у моїх руках, шуплі залишки його війська оточено ще щільніше, ніж полки регіментарів під Збаражем, його величність мав пережити останню ніч свого володарювання над козацтвом і, пересвідчившись, що рятунку немає, завтра на ранок здатися на ласку простому козакові Хмельницькому і визнати перед усім світом народження нової сили — незламної, могутньої, невпокореної — сили козацької. Видавався тепер Ян Казимир мені й не королем, а таким собі короликом, пиха переповнювала мене, пиха й згубила мене під Зборовом, власне ще під Збаражем, коли я нерозумно розділив своє військо і рушив сюди тільки з добірною кіннотою, тоді як хан повів за мною усю свою орду. Чи знав про це Оссолінський, який уночі, в королівськім наметі, серед розпачу й зневіри, коли вже всім магнатам здавалося, що немає ніякого рятунку, подав думку, що слід спробувати відлучити татар від козаків. Ніхто в те не повірив, не повірив і король, однак ухопився за спасенну мисль свого хитрого канцлера і в дикому поспіху, бризкаючи чорнилом, перекреслюючи слова, не дописуючи речень, став складати листи до хана й до мене. До хана писав — який глум! — під диктандо Оссолінського:
«Ян Казимир бажає здоров’я кримському ханові. Твоя ханська величність вельми зобов’язаний братові моєму, найяснішому й наймогутнішому, колишньому королеві польському, який благосклонно поводився з тобою, невредимо зберіг і дарував свободу; завдяки йому отримав ти царство своє. А тому ми дивуємося, що, прийшовши для приборкання неладу в державі нашій, застаємо тебе підручним нашого м’ятежника, з піднятою на військо наше зброєю. Сподіваємося, що Бог не благословить такого діла. Та все ж, нагадуючи тобі ласку брата нашого Владислава IV, предкладаємо тобі дружбу нашу і бажаємо, щоб вона процвітала обопільно. Козаки завжди були тобі ворогами і хоча тепер видаються друзями, та, здобувшись на силі, на вас же, своїх побратимів, повернуть зброю, як вовчата, дійшовши зросту, з’їдають козу, яка їх вигодувала».
Ще писав король, що вельми жалує за несплату ханові упоминків і обіцяє сплатити все залегле за роки минулі й наперед бути щедрим до кримського володаря.
В коронних книгах, куди заносилися всі королівські листи, про упоминки не буде й згадки. В цих вписано лист зовсім інший, рукою самого Оссолінського виправлений, щоб поменшити королівську ганьбу. В коронних книгах лист більше докоряє, ніж заохочує, насправді ж — більше заохочував, ніж докоряв.
До мене теж послано листа, навіть перш ніж до хана, бо мого удару лякалися найдужче. До актів королівської канцелярії цей лист не вписано зовсім. Король називав мене: «Уродзоний, нам милий». Спершу написав «Уродзоний у вірності, нам милий», але тоді «у вірності» закреслив, бо справді, який же я вірний! Так з отою перекресленою королівською рукою вірністю й прийшла до мене цидула, принесена якимсь священиком. Ян Казимир ласку королівську обіцяв, якщо відступлю на десять миль від його війська, пославши тим часом до нього послів своїх, що сказали б, чого хочу від нього і від Речі Посполитої. Він же обіцяє все, що належить до свобод і вольностей Запорозького Війська апробувати, заспокоїти й уконтентувати у всім.
Тим часом у шляхетському таборі хтось пустив поголоску, ніби король уже втік, кинувши своє військо за намовою вельможних панів. Чорна ніч, гудіння дощу безугавного, червоні вогні довкола в козацькому й татарському таборах і ця несподівана вість про покинутість і зраду — все це сколотило шляхту і її слуг; хто копав шапці — кидав лопату, хто не мав свого коня — хапав чужого, хто тягнув воза з припасами, а хто готувався до втечі, навіть кидаючи зброю, щоб було легше. «Нас покидають на заріз! — галасували шляхтичі. — Переловлять нас тут, як мишей! Поріжуть або поморять голодом!»
Заносилося на пилявцівську іграшку.
Король молився в своєму наметі, обіцяючи, коли даровано буде йому перемогу, відправитися на моління до чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської. В цей час придворний ксьондз Тетищевський приніс вість про паніку в таборі.
Ян Казимир скочив на коня і без шапки, показуючи воїнам своє грубе, некрасиве обличчя, освітлюване з двох боків смолоскипами прибічних гвардійців, кричав: «Ось я! Ось я! Я король ваш! Не втікайте від мене, діти мої! Не полишайте, благородні шляхтичі, свого государя! Не покидайте, воїни, свого командира! Богу було вгодно послати на нас. таку біду, але Бог милосердний. Завтра з його поміччю я надіюся перемогти неприятеля. Я не покину вас і, коли буде вгодно Богу, накладу головою разом з вами».
Дощові патьоки спливали по щоках короля, а може, то були й сльози — хто ж то міг би розрізняти в ті хвилини найбільшої королівської ганьби, що її самої вже було б досить для мене, коли б хотів потішити своє гетьманське марнослав’я. Та йшлося не про мене, не про гетьмана Хмельницького, а про весь народ мій, про його велич і будущину, яка так тяжко й криваво здобувалася вже віки цілі, а тепер прийшла на цей темний і грузький луг Стрипи, щоб або ж лягти тут навіки в безнадії, або гордо піднести голову для великих сподівань.
Я знав, що вранці буде справа і розправа, і готувався до ранку. Доволі вже вмилостивлював розпутних і жорстоких ідолів шляхетських кров’ю ліпших і найодважніших синів наших, тепер хай приплатять своєю кров’ю і ганьбою і свого цвіту нації. Все ліпше, що було в мого народу, прийшло сюди, під Зборів, так само як король привів усіх найзнатніших своїх вельмож і магнатів. Сила на силу. Одна впаде, друга зостанеться. Яка впаде, вже тепер було видно всім. Впаде те, що похилилося. Досить підставити плече й підштовхнути. Взавтра я підставлю своє плече, вже й не гетьманське, а козацьке, круте плече у валах м’язів, що наростали роки цілі від махання шаблею. Відчуєш, королю, плече Богдана!
І тоді мені було завдано удару, звідки й не сподівався. Удару в спину, жорстоко й підступно.
Все було як під Збаражем, коли я пізньої ночі прискорив до хана в його розкішне шатро й пригрозив понищенням орди, як не буде шануватися в моїй землі. Все було так і не так. І ніч, і шатро, і я та хан, тільки шатро тепер не ханське і Не з парчі султанської, а моє, гетьманське, простеньке, хоч і просторе, і світилися тут не каганці стамбульські, а прості свічки, хоч і ясніше і затишніше. Так само гудів надворі дощ і хан мерзлякувато кутався в царські соболі даровані, але тоді я кричав на хана, тепер кричав на мене він. Щоправда, попервах Іслам — Гірей говорив речі навіть приємні. Хвалив козаків, хвалив мене, радів, що так швидко й уміло оточили королівську силу, запевняв, що буде зі мною до кінця і не дасть зобидити моїх козаків, випросивши в короля якнайсприятливішої угоди зі мною.
— Випросити? — подивувався я. — Що мовиш, хане? Чи ж нам просити, коли король у жмені! То він має взавтра випрошувати нашої ласки!
Ось тут хан і закричав. Він кричав, що я не знаю своєї міри, бо й хто я? Простий козак без роду й племені, який не знає, що таке велич природна, а не здобута випадком і тимчасово. Він, хан, монарх природжений, узнав міру свою, з братом своїм королем польським порозумівся на добру згоду, бо вже панство його і так досить зруйноване, і тепер не допустить, щоб королеві було завдано шкоди.
