І там, на валах збаразьких, коли рвався я наперед з своїми козаками найодважнішими, стояв мені в очах той темний крик Мотрончин, і страх обіймав мене й не за себе, а чомусь за неї, все за неї.

Козаки заступали мене від шляхетських куль, кричали стурбовано:

— Батьку! Поберігся б!

— Самі впораємось!

— Допали ланів, то вже не виприснуть!

— Тут їм і смик, тут їм і гак!

А я вспокоював їх, як міг, і не відступав:

— Дітки! Гетьмани в битвах не гинуть! Гетьманів убиває не куля й меч, а хіба що злоба. З вами ж хочу бути, аби захистити всіх вас, поконавши панів малою кров’ю. Не рад, аби яка душа людська згинула, але й одне стебло трави. Шкода говорити!

Вояк у шляхетському таборі цього разу скупчився твердий, бився мужньо й запекло, я збагнув уже першого дня, що іграшки будуть затяжливі, а збагнувши, вспокоївся. Нічим не нагадував того описаного злою рукою гетьмана, який, нібито допавши до свого намету, ричав, як дикий звір поранений, дер жупан на грудях, калічив собі лице, губи мав посинілі, підборами бив у землю, обома руками шарпав чуприну, кричав: «Горілки!»

Яка марнота вимислу!

Коли ллється обфіто людська кров, втихає й щонайбільший гнів. Лютитися можна на зрадників, ми ж не мали їх поміж себе, бо вже всі вони опинилися по той бік валів з Семком Забудським, що втік ще перед Пилявцями з ланцюгом на шиї, як пес. Один невдалий штурм, як і одна невдала битва ще не означають програної війни, а я мав намір вигравати не битви, а війну велику, тож зготовився до цього передовсім витривалістю й камінним терпінням і менш за все нагадував козачка, метаного фурією. Хотілося б панству бачити мене таким, та дарма!

Той вечір у крові весь і в тяжкому, ніби камінному, дощі не видавався нам ні легким, ні обнадійливим надто. І коли зібралися в моїм простім, але просторім наметі і старшина й полковники, то справді крикнув я джурам: «Горілки!», хоч муркнув мені над вухом Виговський, щоб я не пив, бо хан може прислати за мною, а він, мовляв, не любить горілчаного духу.

— І ти з нами вип’єш, пане писарю! — гукнув я. — А як хан захоче нас бачити, то і його почастуємо! Обставилися ми тут аж он яким вишуканим товариством! За валами сам князь Ярема Вишневецький з панством вельможним. Біля нас великий хан Іслам — Гірей. Від Любліна поспішає його величність король Ян Казимир. З Литви міриться вдарити в гніздо козацьке, в Київ, гетьман литовський Януш Радзівілл. Як то казали древні: conditio sine qua non. Або ж по — нашому: отже, тут сук, та й годі! Скликав вас для ради й поради, бо стояння може бути тяжке й затяжливе. Що б сказав нам, отче Федоре?

Мій сповідник, який тепер нечасто й приступити міг до мене, зітхнув:

— Рабів Божих не губи, гетьмане.

— І до штурму марного не пхай! — докинув Матвій Гладкий, полковник миргородський.

— Валами панів треба обставити, — спокійно мовив Богун. — І докучати підкопами та ріжними фортелями.

— Та які вали, які вали! — зірвався з місця Нечай. — Вдарити на них завтра вдосвіта — і побрати, як мокрих курей!

— Як мокрих мишей! — зареготав Чарнота.

Джелалій темнолицьо позирав то на мене, то на полковників.

— Стиснути їх треба так, щоб у жмені вмістилися і щоб сироватка потекла, — сказав він з спокійною злістю. — А вже коли і як, хай рішає гетьман.

Ще лежали непоховані Морозенко й Бурляй, а мої полковники рвалися до нової битви, що принесе нові смерті, може й полковницькі. Діти нерозумні, а я, їхній батько, так само нерозумний! Привів сюди мало не всю Україну, щоб спливала вона кров’ю на цих високих валах під шляхетськими кулями й гарматами? Проти Януша Радзівілла, який спускався по Дніпру з верхів’їв, щоб добратися, може, й до Києва, послав свого давнього рятівника Кричевського та Іллю Голоту, але не порятували вони ні Києва, ні самих себе. Голота загинув лід Загалем коло Мозира в битві з корогвами Вінцента Госевського, а Кричевський нефортунно сточив битву з самим Радзівіллом під Лоєвом на Дніпрі, козакам довелося відступати, вони кинулися вплав через річку, було їх так багато, що за головами не видно було й води, і великий канцлер литовський, родич Янушів Альбрихт Радзівілл, сидячи далеко від полів битовних, напише, смакуючи, про той страшний відступ: «Ті голови брали за ціль наші піхури, стоячи на березі так, що ледве триста з трьох тисяч їх вирятувалося з того погрому. Приємне то було видовисько оглядати стільки плаваючих, а водночас тонучих».

Тяжко поранений Кричевський дістався до рук самого Януша Радзівілла. Той спитав, чи не хоче пан Станіслав Міхал для сповіді руського попа. Кричевський відповів по — козацьки: «Сорока не стачить!» Тоді спитали його про католицького, та він тільки простогнав: «Бардзей зичив би собі кубок води». І вмер не так од ран, як од прикрості, що не Радзівілл попав йому до рук, а він сам у неволі, та ще й занапастивши військо.

Мені ще стояв перед очима страшний день нинішній. Коли гармати рикали, мов дикі звірі ненажерні. Коли гук голосів людських пересилював гриміння мушкетів і пищалей затинних. Коли навіть дерева вили, ніби з них здирали шкуру. Коли тільки смерть володарювала над величезним простором. Коли люди падали на землю, як вода небесна, якої вже ніхто не візьме назад. Коли козаки виливали з взувачки піт і кров, кров і піт. Коли навіть одвага заламувала руки в розпачі. Коли трупи стелилися, моя трава потоптана.

І ніякі покаянні ридання не поможуть.

Діти мої!

Вони ляжуть у братських могилах під великими дубовими хрестами, і на тих хрестах розпеченим залізом козацькі писарі—самоуки виведуть, звертаючись чи до гетьмана, чи й до самого Бога: «Ми жили, бо ти хотів. Ми вмерли, бо ти звелів. Тепер спаси нас, бо ти можеш».

Чи ж я міг?

Далі слухав своїх полковників, які змагалися в хоробрості тепер уже на словах, бо вдень мали змогу показати це на ділі. Були справді мужні й дико відважні, належали до вельми міцної породи людей, з якої дивувалася вся Європа, про що писав колись Рейнгольд Гейденштейн, що був поперемінно секретарем особистим у Яна Замойського, а тоді й у королів польських Стефана Баторія і Зигмунда Третього, Вже ніхто тепер не мав сумнівів у нашій міцності, і відав я вельми гаразд, що й тут, під Збаражем, доведеться виказати її повною мірою, та чи ж досить самої міцності?

— Де моя люлька? — спитав я не знати й кого, може згадавши з болем, що немає коло мене Мотрони, яка так любила натоптувати мені люльку тютюном і обдаровувала щоразу щедрим усміхом своїх сірих очей, які ставали ще глибшими в сяянні коштовностей, якими обнизана була гетьманша.

Хтось подав мені люльку натоптану й запалену, я окутався цілою хмарою диму, заховався від своїх полковників, які домагалися моїх слів і моїх велінь ддя нових смертей, для нової мужності й твердості.

Було превелике здивування, коли я пообіцяв не вікторію, якої від мене всі ждали, мов благословення Господнього, а вимовив черстві слова погрози:

— Кожен з полковників заплатить мені головою, — сказав я з своєї димової хмари, — горлом мені приплачуватиме кожен, хто пустить бодай одного чоловіка з свого полку на грабунки або насильства. Стояти на сім полі доведеться не день і не два, шляхта від нас тепер не втече, миша звідтам не проскочить і птах не вилетить, дійдемо панів і додавимо, та не за одним нападом. Треба терпіння, а не сліпої відваги, та треба нам і гідності належної. Стиснути й затиснути Вишневецького з регіментарями— се вже ми доконали. Не можемо занадто довго тут стояти, бо король, хоч і поволі, але йде сюди, збираючи військо, яке дарують йому магнати. Звідусіль шле універсали до шляхти, щоб ставилася на війну. Всюди йдуть до нього війська. Буде він колись і тут, тож маємо використати свій час.

— То кого ж в облозі маємо тримати — панів чи своє козацтво? — невдоволено муркнув Нечай.

— І панів, і козацтво, коли хочеш, Нечаю, — спокійно відмовив йому я.

— Може, ти й орду втримаєш, гетьмане? — посміявся мій непокірливий брацлавський полковник.

— І орду втримаю.