— Мене орда знає! — безжурно відповів Тимко.
Але за два дні Мотрона не захотіла більше їхати в степ і поскаржилася мені, що Тимко змушував її до давньої, ще дитячої їхньої забавки з ворітьми. Під’їхавши на коні під ворота, вхопитися за верхню болону руками і так зависнути, а коня тим часом джури проведуть назад у двір і поженуть крізь ворота, так щоб вона скочила в сідло, коли кінь опиниться під нею. Мотрона призналася, що примушував її до цього Тимко ще в Чигирині, коди приїхав торік з — під Львова, тепер знов узявся за своє вже тут, в Суботові, пані Раїна спробувала йому вимовляти, то він розреготався:
— Може, ви, пані Раїно, хочете зі мною побавитися?
Так і зродилася поголоска, ніби Тимко був безецний до пані Раїни.
Я мав би нагримати на сина, та щось мені заважало, мовби несміливість чи сором. Сказав тільки Тимкові:
— Ти вже вчив би того зегармістра свого.
— Навчу! — зухвало скинув головою Тимко. — Вже я його навчу, — ноги кроковкою! Дибун нікчемний, душа дерев’яна!
Міг я тільки позаздрити такій силі ненависті. Гетьман не може давати волю своїм почуттям. З найзапеклішим ворогом вимушений обійматися, коли того вимагає держава. Так було в мене з паном Киселем, що переслідував мене упродовж життя всього, невідчепний, як чорна тінь. Тому якийсь зегармістр мав видаватися вже й не зловісним, а хіба що смішним, а то й жалю гідним. Коли б же відав я, що чоловік цей спричиниться до найбільшого нещастя в моїм житті!
Увага моя роздвоювалася між справами гетьманськими, якими задавлював мене Виговський, і Мотронкою, тож на зегармістра, властиво, не лишалося ні часу, ні сили, та цього чоловіка наділено властивістю пхатися в очі щокроку, і вже починав я розуміти дратівливість свого сина.
Пан Ціпріан нагадував павука. Обплутає будь — яку муху. Хоч як вона борсається, дзижчить, і просить, і плаче, він собі знай плете й плете павутину, мотає нестомно, вперто, з катівською байдужістю, не зупиниться, не перепочине, не знає втоми, чужий співчутливості, безтривожний, часом і безінтересовний, бо й не голодний, і лишить муху в павутині, так і не доторкнувшись до неї, забуде геть, хай висохне на порох, але так треба, бо для цього він пущений на світ і має сповнити своє призначення.
Я не знав, чи він їсть, чи спить коли — небудь, чи справляє людські природні потреби. Міг зустріти його о будь — якій порі. Тинявся по дому й по двору, як і я в моїм безсонні, стежив за зорями, укладав гороскопи, перечитував календарі і знай мовив про Фуггерів. Коли б був нашої віри, то замінити міг би своєю нестомністю, певно, й самого Виговського. Та на письмі знався не вельми, наша ж мова в його устах була й геть скалічена, тому, як вже казав, послуговувався латиною, теж не вельми добірною.
— Пан гетьман теж якось не спить? — стрічав він мене своїм дивним белькотом. — Розумію, розумію. Клопоти державні, а в мене десь небесні. Доля й недоля людини, смерть і життя взнаються залежно від бігу зірок. В зірках записано, врешті, все. Добрі й злі часи, сприятлива пора на те й на се, десь на сівбу й прищепи, а десь на пускання крові виборне, добрий час на ліки через конфакти, добрий час на ліки через трунок. Врешті, Сатурн і Марс так посилилися нині, що ледь завдяки Юпітеру їхня злість може бути стримана. Чи ж я сподівався опинитися в гнізді самого Юпітера якось? Пан гетьман цікавився календарями польськими? Вони навіть ліпші за європейські. Десь маю вже календарі Адама Рузги, Матеуша Орлінського, Дам’яна Паєцького, Себастяна Стриєвича і Миколая Журавського, астролога самого його королівської мосці Яна Казимира. Чи чув коли — небудь пан гетьман, як висміювано професора астрономії академії замойської Станіслава Невєського? Казано десь так: «Не вгадає пан Невєський, що сподіє пан небеський!» Якось смішно, правда? Маю презент для ясновельможного пана гетьмана. Календар краківський настінний Міколая з Шадка. З гравюрами. Друк десь дивовижний. Смак і вишуканість.
І дивився на мене лагідними очима безумного ангела, аж мені ставало страшно. Я мурмотів щось нерозбірливе і не вельми ґречно повертався спиною до зегармістра, та це його не ображало й не бентежило.
— Ну, так, — мовив він навздогін, — десь воно все так якось. Зрештою…
Від цього чоловіка віяло якимсь мовби неземним холодом. Він міг жахати так само, як байдужі зорі в нічному небі. Чужий усім і всьому, не знати де народжений, вічний вигнанець, вічний туляч. Навіть коли б зберіг мову рідну, то не стала б вона йому домом рідним, а тільки непевним прихистком, тож і мову він свою втратив найперше, перейшовши на нерозбірливу латину.
Може, цей зегармістр один з підступів Адама Киселя?
Я майже втікав з Суботова.
В Чигирин в’їздив увечері, щоб не робити великого гуку, та однаково стрічали мене старе й мале, дітлашня бігла поперед гетьманського походу з пустощами й сміхом, козацтво кричало вівати, бабусі; закутані в товсті хустки, вклонялися й хрестили мене, Мотронку, Тимка, а вже перед самим моїм двором одна старенька простягнула мені червонобоке гранчасте яблуко, і я передав його Мотроні, мов той старогрецький пастух своїй богині краси. Мотрона засміялася, тримаючи яблуко перед обличчям, в’їхала в двір, її кінь спіткнувся, і яблуко випало їй з рук. Так і запам’яталося назавжди й залишилося в згадці: Чигирин, мовби зітканий з сизого диму й снігів, покошлані дими, і сніги до самих стріх, і тепле світло з маленьких віконечок, і червонобоке яблуко в снігу перед ґанком, що випало з рук Мотрончиних.
Може, то був злий знак? Та я не вчитувався в знаки.
Ждав, що привезе мені посол московський, дворянин царський Унковський Григорій, якого від Переяслава проводжав аж під Чигирин Филон Джелалій з козаками.
За версту від Чигирина в чистім полі зустріли Унковського Тиміш з Чарнотою, з Виговським і Тетерею, що був мовби другим писарем у пана Йвана, осавулом Демком, війтом Павловичем, сотниками і отаманами, заквартирували посла з його людьми в домі чигиринського отамана Лавріна Капусти, привезено одразу туди м’яса різного, хліба й сиру, вина всякого — мальвазії, угорського, двійного і простого пива, меду, а що б знадобилося кому з пиття чи пряного зілля, то я сказав посилати на мій двір і там все видавати.
Другого дня Виговський з Тетерею, з осавулом Демком, з війтом і отаманом привезли послу мої запросини, послав я під нього і своїх коней найліпших. Піддячий Козлов, який прибув у посольстві, напереді віз царську грамоту, за ним їхав Унковський, а Виговський з старшинами супроводжували їх для більшої шаноби пішо аж до ґанку мого дому. Там Виговський просив послів увійти до світлиці, де біля дверей зустрів уже їх я сам з обома синами, генеральними старшинами й полковниками.
Унковський був чоловік у силі віку мовби й мойого, лице мав одкрите, очі розумні й уважні, в дебелій шубі, покритій парчею в зелених травах, та ще у височенній шапці соболиній видавався вищим за всіх нас, але не пригнічував собою, а вівся лагідно й тихо. Сподобався вельми мені сей чоловік, і, мабуть, я так само йому сподобався, бо ще не раз і не двічі правитиме він до мене посольство, беручи з собою й сина свого, чимось ніби схожого на Тимоша, так дивно поєднуються люди на сім світі.
Виступивши на середину світлиці, Унковський передав мені царську грамоту з червоною печаттю. По ліву руку від мене стояли сини Тиміш і Юрко, Чарнота й Виговський, старшини й полковники. Я прийняв грамоту, до печаті приложився й поцілував, тоді дав поцілувати Чарноті.
Після того посол сказав мені і війську царське милостиве слово, себто спитав про здоров’я моє, полковників і всього Війська Запорозького православної християнської віри. За те царське милостиве слово всі ми кланялися, і я так само спитав од себе, від старшини й од усього війська про здоров’я царське. По тім посол подав царські дарунки: мені три сороки соболів, один сорок за сто рублів і два по п’ятдесят, гетьманші дві пари кращих соболів по тридцять рублів, синам і ближнім людям, старшинам і полковникам по парі соболів ціною по десять рублів — усього тридцять пар.
