Регіт покрив мої слова.

— Таж пан Чарнота в сідло сісти не здатен! — крикнув Головацький. — Хіба стоятиме в стременах, як останній пахолок.

— І постою для нашого гетьмана! — огризнувся Чарнота, який після свого дурного поранення досі не міг присісти. — Чого б я ото реготав? Я хоч крикливий, та зате вірний. Хочу бути другим чоловіком після гетьмана — так і кажу, бо про більше й у гадці не маю. Ти ж, гетьмане, бійся отих потайних, що низько згинаються, а голосами грають так тихо, що й павутина не зворухнеться. Нутрячки! Гнуться перед тобою в три погибелі, а очима, як татарин на здобич, — так і ріжуть! І все на булаву гетьманську! А Чарнота крикнув раз та двічі — ото й уся його вздрячка102.

— Он булава на столі, — сказав я спокійно. — Хоче хто — лиш простягни руку. Взяти — не штука. Утримати — ось клопіт.

— Гей, пане гетьмане, — махнув рукою Чарнота. — Добре твоє серце, коли такої гадки про людей. Хто б же там думав, як утримати? Думка одна: як ухопити! А вже там — що Бог дасть.

Я припинив ту розмову, нагадавши про посла, та, власне, й не маючи охоти вести її далі, бо й навіщо?

Не було для мене таємницею, що старшини гризлися між собою, готові мене в ложці води втопити, і кожному лиш булава сяяла, а що за булавою — ніхто не вмів бачити, ніхто не знав, яка вона тяжка, скільки за нею праці, дум, напруження, вичерпаності серця й мук душевних. Скупий свічки в церкві не поставить. О душі рогаті, о персть земна!

Сиділи, мовчали, пили, аж чуби їм диміли, і ніхто й не здогадувався, що бачу їх усіх наскрізь. Шкода говорити!

Смяровський прибув у супроводі сотні вершників з королівської гвардії, я вислав йому навстріч шість тисяч кінних козаків. Під звуки сурм і бубнів його провели мимо стін Замостя, і обложені, гадаючи, що принесено вість про обрання короля, висипали на стіни і стрічали пана Смяровського віватами. Перед Лабунками виїхав зустрічати посла генеральний обозний Чарнота, і він, і його почт на пишно вбраних конях, всі в дорогій зброї, в хутрах, з хоругвами, в золотім шитті й з бунчуками.

Я вітав посла у дворі своєї хати, так що міг він згодом похвалитися, мовляв, бачився з гетьманом in solemni forma103. Стріляно з гармат густо, бито в бубни, кричано вівати й славу.

— З милістю і миром приїхав я сюди, — сказав Смяровський.

Я повів його до хати. Був я тоді в скарлатнім жупані з срібними петлицями, в ферезії, підшитій найкращими соболями, із золотою шаблею при боці, — не для величання пустого все те, а для маєстату належного. Булава гетьманська лежала край столу, я скинув її на підлогу.

— Не тримаюся за сю булаву, пане Смяровський, — мовив до посла. — На першу вість про вибір Казимира відпояшу шаблю, і лук відложу, і належну покору йому віддам. Якби ж королем став не Казимир, якому я хочу служити і кров за гідність його проливати, то пішов би просто на Краків і, взявши в скарбниці корону, дав би тому, кому б знав.

Стали входити мої генеральні старшини Виговський, Чарнота, Зарудний, осавули Демко й Іванець, я називав кожного, Смяровський приглядався до них уважно, мовби шукав когось, аж я не стримався, спитав:

— Маєш когось знайомого в нас, пане Якубе?

— Ліпше й не мав би! Праву руку твою — Кривоноса. Мова у нас про нього, що він гетьман неназваний. Не дай мені його бачити, бо, хоч би мали мене на шматки розрубати, я в нього шаблю свою встромлю!

— Щось там між вас було, і він, як чоловік гречний, усунувся, — мовив я заспокійливо.

— Кажеш «щось», гетьмане? — спалахнув Смяровський. — У Полоннім жону мою й дітей Кривоніс побив, сина восьмилітнього орді продав, побрав майна мого на сорок тисяч!

— Не він же сам — то його хлопці, мабуть. Ти ж, пане Якубе, де тоді був? До Варшави від козаків утік? Сам утік, а жону з дітками покинув? Що ж то за шляхетство таке? Таж не для того ти прибув, аби ми дорікали один одному.

Смяровський передав мені лист од Яна Казимира з королівськими печатями, я звелів Виговському читати той лист, зламавши печаті власноручно.

Казимир повідомляв про запевнене своє обрання, радив козакам уступати «на звичайні місця», просив мене не йти на Варшаву і не перешкоджати елекції, обіцяв на випадок обрання повну амністію козакам і примноження вольностей.

Смяровський од себе додав, що Кароль Фердінанд зрікається боротьби за престол, вже є домовленість між братами про це, Казимир відступив братові біскупства Опольське і Раціборське і обіцяв отримати від Речі Посполитої згоду на два абатства. Отож, обрання Яна Казимира — справа вирішена. Тепер ждуть дня, коли архібіскуп Любенський проспіває «Veni, Creator» і приступлять до складання голосів.

Я став вітати обрання Яна Казимира, Чарнота дав знак — і пущено таку густу стрільбу, аж земля гриміла, Тут я запросив пана посла на обід козацький, а тим часом полковники, старшини, козаки просили королівський лист і читали, розбираючи кожне слово. Коли ж дочиталися, що підпис не короля польського, а тільки шведського, і печаті теж шведського королівства, то здійнялася буча неймовірна.

— Чуєш, пане Смяровський? — сказав я послові. — Обдурити себе не дамо нікому. Поки не стане Казимир королем польським і поки не одержу запевнень від нього, не відступлю нікуди. Треба мені переполоскати всі волості до Вісли. Готов і зимувати тут. Палити й убивати забороняю, гумна охороняємо самі, аби не допустити голоду. Скажи, що бачив. У Замості пани мруть з голоду, а козаки мої коли й мруть, то від об’їдання надмірного. За мене хан і султан, Москва, Волощина, Ракоці. Всі за мене, отож, коли признаю своє підданство перед королем і втихну та вернуся в Україну, щоб чекати комісарів, то Не від слабості те вчиню, а з доброї волі й синівських почуттів До корони.

Смяровський і не знав, дякувати за таку мову чи ображатися. Та для образ не було часу, бо обід вівся козацьким способом — на шість перемін і вина доброго в достатку, говорив тільки я, а пив щоразу здоров’я його королівської милості, і завсігди при тому бито з гармат страшенно.

Коли по обіді зосталися з послом у чотири ока, пан Смяровський уже мовби від себе в дишкреції сказав:

— Хочу тебе остерегти, гетьмане, коли хочеш при життю і славі своїй зістатися! Є в тебе ворог запеклий, який міриться позбавити тебе слави, регіменту твого і самого життя. І ворог сей — Кривоніс. Бережися його!

— Мене оберігає народ, пане Смяровський.

— Як то? — подивувався посол.

— Тобі не збагнути того. Були ми з тобою колись мало не приятелями, вигодувані тим самим хлібом, і кров і віра в нас спільні, а думаємо не однаково. Чом би воно так?

Тоді повезено пана посла під Замостя, показано йому перекоп, яким відвернуто воду від міста, показувано драбини для приступу: з цілих деревин на 20 ліктів довжини, а ширини на три хлопи; бачив він сотні гармат наших, гуляй — городини непробивні, вражався незліченності війська козацького і порядку в нім. З тим і від’їхав до столиці, маючи лист од мене до короля і страх у серці від нашої сили.

Ось тоді одправив я козацьке посольство до сейму з вимогою обрати конче Яна Казимира і з умовами замирення такими: нагана для Вишневецького і Конецпольського, амністія всьому козацькому війську, привернення давніх вольностей, щоб Військо Запорозьке було з своїм гетьманом під владой тільки короля одного і нікого іншого над собою не мало; скасувати унію, козакам вільна дорога на Запоріжжя й на море, коронні війська щоб не вступали в українські землі, старостам ніякого права над козаками, реєстр козацький побільшити до 12 тисяч, гетьманові приділити староство і 20 миль ґрунту.

В сенаті все це відклали, а мені прислано листа з «антедатою», себто числом заднім, від короля про амністію, королівську ласку і вдоволення всіх умов козацьких. Що ж до установлення висоти козацького реєстру і території козацького осідку, то для того виділено комісарів, яких я мав ждати, відійшовши в свою землю. Комісарами сейм призначив Киселя, київського каштеляна Бжозовського, Киселевого брата — новгород — сіверського хорунжого Миколая, підкоморія львівського Московського, брацлавського підчашого Зелінського, королівських секретарів Лентовського і Смяровського та князя Захарія Четвертинського.