Генріх плечем підсунув солому, вмостився на ній і за якісь десять хвилин заснув спокійним сном.
Надвечір всіх знову поодинці покликали на допит. Пфайфера і шофера швидко відпустили, допит же Гольдрінга затримався значно довше. Він тривав рівно стільки, скільки потрібно було, щоб остаточно уточнити деталі наміченого плану.
Після допиту всім полоненим зав'язали очі, посадили в машину і кудись повезли.
Їхали довго, годин, мабуть, з дві. Нарешті машина зупинилася біля якоїсь будівлі. У темряві вимальовувалися лише невиразні її контури. Усіх ввели в приміщення і не знати для чого розв'язали очі, — полонені зараз побачили не більше, ніж тоді, коли на очах у них були пов'язки.
— Шофер, ви тут? А ви, гер Пфайфер?.. А де ж Бертіна Граузамель? Щось мене непокоїть те, що її відділили від нас! Може, випустили?
— Якраз, випустять! На ній формений есесівський одяг, а вони його так само не люблять, як коричневих костюмів цивільних націонал-соціалістів, — похмуро сказав шофер.
Пфайфер не то зітхнув, не то простогнав.
— Майн гер! — тихо прошепотів Генріх. — Коли нас везли сюди, мені пощастило розв'язати руки. Зараз я розв'яжу їх і вам. Очевидно, це остання зупинка на нашому шляху до… смерті. І я спробую їх одурити. Через деякий час я попрошуся в інтимних справах на подвір'я, а коли мене виведуть, спробую втекти. Коли пощастить, зроблю все можливе, щоб врятувати вас.
Генріх розв'язав руки шоферові, потім Пфайферу. Той тремтів усім тілом.
— Якщо ви втечете, вони нас повбивають без суду! — зойкнув він і схопив Генріха за рукав. — Я не пущу вас, я не дозволю рискувати нашим життям!
— Та годі-бо вам скиглити! — втрутився шофер. Тепер, коли йшлося про життя і смерть, він не добирав виразів і зовсім непоштиво схопив Пфайфера за плечі. — Ми втрачаємо єдину надію на порятунок, а ви заважаєте!
Він відтяг пропагандиста подалі від дверей і затулив йому рота рукою. Генріх, як і вдень, у сараї, грюкнув у двері ногою.
— Чого тобі? — почувся голос Мельникова.
— Після вашого частування у мене болить живіт, чорт вас усіх забери! — крикнув він.
Мельников вилаявся, але двері відчинив. Почулася команда тримати автомати напоготові. Хтось зайшов у приміщення і, підштовхуючи полоненого в спину, вивів його на подвір'я. Потім двері зачинилися і клацнув замок.
Пфайфер і шофер, затамувавши подих, прислухалися. Але навкруги все було тихо — ні звуку, ні шелесту.
І лише хвилин за п'ять почулися тупотіння ніг і вигуки:
— Стій! Лови!
Один постріл, другий, кулеметна черга. І все віддалилося, стихло.
… Коли за годину начальник шостого штуцпункту лейтенант Швайцер побачив знайомого йому Гольдрінга, він жахнувся: з підбитим оком, з закривавленими руками, Генріх мало нагадував того офіцера для доручень, якого не раз доводилося бачити лейтенантові в штабі.
— Зв'яжіть мене з штабом дивізії! Негайно! — наказав Гольдрінг.
Лейтенант викликав штаб.
— Говорить обер-лейтенант фон Гольдрінг… Так, так, про це потім… Не переривайте мене і слухайте, дорога кожна хвилина! Передайте генералові, що всіх нас захопили вчора макі. Я щойно втік з полону. Гер Пфайфер і шофер знаходяться в кількох кілометрах від шостого штуцпункту. Ранком їх мають розстріляти. Я прошу негайно прислати роту єгерів. Дорогу я знаю, проведу сам. Але, ради бога, не гайтесь, дорога кожна секунда!
Генріх поклав трубку і впав на стілець:
— Сигару! Швидше сигару! Від учорашнього вечора я не палив!
Але у лейтенанта Швайцера сигар не було. Довелося задовольнитися дешевою сигареткою.
— А на ваші розшуки кинуто кілька загонів, — сповістив лейтенант, побачивши, що його несподіваний гість трохи відійшов.
— У штабі дивізії вже все відомо?
— Лише те, що на машину наскочили макі. Але труп лейтенанта Заугеля навів усіх на думку, що й з рештою трапилось велике нещастя. Адже розшуки, що тривали цілий день, нічого не дали…
Рота єгерів прибула, як показав годинник, за сорок п'ять хвилин. Разом-з нею на машині Генріха, яку вів Курт, приїхав і Лютц.
— Ось до чого призвела твоя безтурботність! — ще з порога накинувся він на приятеля.
— А причому тут моя безтурботність?
— Треба було взяти більшу охорону і не виїздити ввечері.
— Карл, ти забув, що про охорону мусив потурбуватися Заугель, покійний Заугель, а я був лише пасажиром. А на від'їзді ввечері наполягав сам Пфайфер. Але про це все потім. Скільки прибуло солдатів?
— Сто шістдесят чоловік при десяти ручних кулеметах! — відрапортував командир роти.
— Карту!
Розстеливши карту, точнісінько таку, яку він вчора уважно вивчав з Андре Ренаром і Мельниковим, Генріх віддавав розпорядження:
— Ви, гер обер-лейтенант Краузе, берете взвод і наступаєте по цій дорозі, як головна похідна застава. Якщо вашу колону не обстріляють, що мало ймовірно, ви завертаєте від села ліворуч, щоб відрізати макі шлях відступу в гори. Я приймаю команду над двома взводами і наступатиму слідом за вами. Сам я буду на правому фланзі. А тепер дійте!
Звиклі до операцій в горах, єгері йшли швидко, майже нечутно. Коли до села лишилося метрів п'ятсот, взвод під командою обер-лейтенанта Краузе повернув ліворуч, Генріх подав команду, і два його взводи тихо розсипалися цепом. В цей час застрочили партизанські кулемети. Генріх заліг поруч Лютца.
— Зліва, перебіжками вперед! — віддав він команду.
Не зменшуючи вогню на правому фланзі, партизани з несподіваною силою натиснули на лівий фланг.
«Це вже проти плану! Мельников дограється, поки його оточать!» — нервував Генріх і почав перебіжками просуватися вперед.
Та партизани припинили вогонь так само раптово, як і почали. Коли хвилин за десять рота єгерів з криком ввірвалася в невеличке село, що складалося всього з кількох будиночків, там не було жодної душі.
Генріх і Лютц підбігли до кам'яного сарая, збили замок.
— Гер Пфайфер, ви живі? — гукнув Генріх.
Лютц присвітив ліхтарем. Притиснувшись один до одного, в кутку сиділи шофер і майже непритомний від страху пропагандист.
— О гер обер-лейтенант! — нарешті отямився Пфайфер і з схожим на ревіння риданням упав на груди Генріха.
Лютц і Гольдрінг вивели Пфайфера на повітря, тримаючи його, мов хворого, під пахви. Поруч великих дверей, з яких вони щойно вийшли, були менші, відкриті навстіж. Лютц заглянув всередину, присвітив ліхтарем і скрикнув. Генріх підбіг до нього. Близько порога лежала Бертіна Граузамель.
— Мертва! — констатував Лютц, що нахилився над вбитою.
— Можливо, наша куля її і вбила! — кинув Генріх.
— Принаймні вона померла достойно! — почувся з-за спини густий бас Пфайфера. Відчувши, що знаходиться в безпеці, він швидко прийшов до пам'яті і тепер тримав себе самовпевнено, як завжди.
Генріх глянув на нього і не повірив своїм очам — постать пропагандиста була набундючена, весь вигляд його був такий, ніби людство мало дякувати йому лише за одне те, що він завдав собі клопоту народитися на світ…
До Сан-Ремі врятовані полонені прибули вдосвіта. Перев'язавши в госпіталі руки, Генріх пішов до готелю і відразу заснув. Спав він довго, міцно і спокійно. Він не чув, як до нього заходив Міллер, як намагався розбудити його Лютц, коли прийшов час іти в казино обідати. І, можливо, що так вийшло на краще. Бо навіть витримки Генріха не вистачило б, щоб спокійно вислухати розповідь Пфайфера про їх героїчну поведінку в полоні у макі. Однак треба бути справедливим: Пфайфер на перше місце висував обер-лейтенанта фон Гольдрінга. В розповіді геббельсівського пропагандиста Генріх змальовувався як казковий богатир, що, лежачи зв'язаним, збив з ніг кількох макі, голими руками передушив сторожу і взагалі поводив себе, як стопроцентний арієць, справжній офіцер непереможної армії фюрера.
У казино в цей день було випито багато тостів за здоров'я Пфайфера і безстрашного фон Гольдрінга. Заупокійні тости Заугелю і Граузамель об'єднали в один. У всіх був надто піднесений настрій, щоб говорити про покійників. Особливо радів Міллер. Адже не лежи він в госпіталі, йому б довелося їхати зустрічати знатного гостя, отже і лежати зараз замість Заугеля у могилі на центральному майдані Сан-Ремі…