— Негайно прибрати! Живо!

Денщик почав збирати пляшки, що валялися на підлозі. Одна з них була ще повна, і Лютц, перехилившись, взяв її і сховав під подушку.

— А це для чого, Карл?

— Пити буду! Сьогодні, завтра, позавтра! Щодня!

— Та що з тобою? — стурбувався Генріх. Він знав, що Лютц ніколи не пив на самоті, та ще так багато. Занепокоєння викликав і хворий вигляд Карла, його надто блискучі очі. — Ти хворий?

— Хворий? Ні, я здоровіший, ніж будь-коли. І саме тому, що я поздоровішав, мені не можна залишатися тверезим!

Лютц схопив з столика недопиту пляшку і нахильці почав з неї пити. Генріх відібрав пляшку і поставив її на столик.

— Ну, Карл?

Лютц мовчки напівпідвівся.

— От скажи: якби до тебе в кімнату вдерся, скажімо, Міллер? П'яний і нахабний. Поклався у чоботях на твоє ліжко, а тобі запропонував або забиратися з номера, або спати на підлозі. Що б ти зробив?

— Я викинув би його геть, спустив би зі сходів.

— А чого ж, чорт забери, ми вимагаємо від французів? — люто вигукнув гауптман і, стиснувши кулак, рвучко відкинув руку. Недопита пляшка, що стояла на столику, відлетіла в куток кімнати і з брязкотом розбилася.

Переляканий денщик зазирнув у двері.

— Приберіть і йдіть додому, ви нам сьогодні не потрібні, — наказав Генріх. Йому не хотілося, щоб слова хворобливо збудженого гауптмана чув хтось сторонній.

— Карл, тобі треба заспокоїтись, ти зовсім не в собі, ти хворий!

— А я тобі доведу, що я абсолютно здоровий! Хочеш, доведу? Ну, кажи, хочеш?

— Я слухаю.

— Тобі не доводилось бувати в герцогстві Люксембурзькому?

— Якось проїздив його.

— Правда, воно зовсім маленьке, крихітне? Адже так?

— Ну?

— Так от, я підрахував: коли все населення всієї земної кулі зібрати докупи і вишикувати його колонами, то воно вміститься на половині території герцогства Люксембурзького, а друга половина її лишиться вільною. Чуєш, все населення всієї земної кулі! Ти уявляєш, як мало людей на цьому богом проклятому світі? Всіх їх можна зібрати на половині території Люксембургу, і земна куля вільна! Всі багатства, всі моря, лани, підземні скарби — все до послуг цієї пригорщі людей, зібраних на оцій цяточці землі!

Лютц схопив карту земної кулі, яка лежала в нього на ліжку, і підніс її Генріху до очей.

— Бачиш! Ось тут може вміститися все людство! А оце все до послуг людей. Весь світ! Яке прекрасне життя могло б бути на нашій планеті, Генріх!

Генріх пройшов до другої кімнати, де стояв умивальник, намочив рушника і приклав його Лютцу до лоба, силоміць примусивши його лежати.

— Та я не хворий, зрозумій!

Не слухаючи заперечень Лютца, Генріх витяг з кишені порошок і простягнув його гауптману.

— Це що?

— Снотворне.

— А ти дай мені краще чогось такого, щоб я заснув навічно! Адже страшно власною рукою послати собі кулю в лоб!

— Ти що, збожеволів?

— А ти б не втратив розуму, коли б на твоїх очах Міллер п'ять чоловік… з кручі… а жінці — дві кулі в живіт… Розумієш, вагітній жінці! О, я не можу, не можу… я не можу цього забути! — вигукував Лютц у нестямі. Його всього трусило, слова переривалися риданнями.

Генріх знав, що в таких випадках треба мовчати, і тому ні про що не розпитував. Він примусив Лютца випити порошок, вкрив його ковдрою аж до підборіддя, дав допити грапа, щоб хворий швидше зігрівся.

— Лежи спокійно і спробуй заснути.

— Заснути… я так хочу заснути… я вже три ночі не можу заснути! З того часу, як Міллер…

— Мовчи! Чуєш, ні про що не говори! Я однаково заткну вуха і не буду слухати.

Поволі збудження почало спадати, і за півгодини снотворне перемогло. Лютц заснув.

Генріх не наважився лишити його самого, хоч був дуже стомлений після дороги. Підклавши під голову стару шинелю Лютца, він поклався спати на дивані, але заснув не відразу.

Ніч минула спокійно, хворий не прокидався. Вранці з'явився денщик, і Генріх, наказавши йому не будити гауптмана, скільки б той не спав, пішов до штабу

Генерал зустрів свого офіцера для особливих доручень привітно, але цього разу був небалакучий. На лівому рукаві його мундира все ще чорніла траурна пов'язка, хоч офіціально оголошений триденний траур уже скінчився.

— За всі мої шістдесят п'ять років життя, обер-лейтенант, ці дні найчорніші. Історія воєнних перемог Німеччини досі вихвалялася Седаном, як найблискучішою операцією дев'ятнадцятого сторіччя. Яскравість нашої перемоги під Седаном померхла перед ганьбою поразки на берегах Волги!

— Я чув від свого батька, що в генштабі зараз розробляють плани якихось нових операцій, які допоможуть не тільки виправити становище, а й…

Генерал безнадійно махнув рукою:

— Хочу вірити, але… Втім, майбутнє покаже! А тепер, гер обер-лейтенант, ідіть, відпочивайте з дороги. Коли будуть якісь доручення, я вас покличу.

По обіді Генріх зайшов до Лютца, але той, змучений триденним безсонням, не прокидався. Піти хіба до Міллера і обережно розпитати в нього, що саме так вплинуло на Карла? Генріх подзвонив начальнику служби СД. Але до телефону підійшов Заугель. Він повідомив, що Міллер ще вчора ввечері кудись поїхав і, можливо, повернеться сьогодні надвечір.

Довелося залишитись у себе в номері.

Ввечері подзвонив Лютц.

Карл зустрів Генріха ніяковою посмішкою. Він уже зовсім заспокоївся, але був вкрай знесилений. Очевидно, збудження попередніх днів виснажило організм хворого.

Тепер Лютц міг спокійно розповісти, що спричинилося до його хвороби. Виявилося, що Міллер вирішив розважити Лютца і, не попередивши, в чому річ, повіз його на розстріл п'яти французів, серед яких була вагітна жінка. Сцена ця так вплинула на гауптмана, що, повернувшись додому, він зліг.

— Ти розумієш, Генріх, мені соромно носити після цього мундир офіцера. А найбільше гнітить, доводить до нестями те, що я маю мовчати, приховувати свої думки, бо скажи я щось, і той-таки Міллер зіпхне мене з кручі, як тих французів.

— Так, Міллер на це здатний…

— Я бився під Дюнкерком, мені ніхто не може закинути, що я боягуз. Але я хочу воювати, а не катувати вагітних!

Задзвонив телефон. Генріх підняв трубку:

— Це Гольдрінг і є. Що?.. Зараз буду!

— Мабуть, бог почув твої молитви, Карл, Міллера поранили макі, він просить мене і Заугеля приїхати до нього.

— Виявляється, на світі ще лишилося трохи справедливості! А де ж він зараз, вдома?

— Ні, Заугель каже, що в госпіталі. Якщо рано повернуся, зайду до тебе і все розкажу.

По дорозі до госпіталю Заугель розповів Генріху, що Міллера, виявляється, привезли годин зо дві тому і що йому вже встигли зробити операцію. Яке саме поранення дістав Міллер, Заугель не знав, але сподівався, що не тяжке, інакше б пораненого відправили в Шамбері, а не залишили тут, в Сан-Ремі, де госпіталь був невеличкий і погано обладнаний.

Для Міллера відвели окрему кімнату на другому поверсі. Головний лікар провів обер-лейтенанта і лейтенанта до самих її дверей і попередив:

— Після операції йому потрібен спокій. Дуже прошу довго не затримуватись!

Це попередження зроблено було швидше для проформи, бо поранений почував себе непогано, хоч, звичайно, ослаб і зблід. Він коротко розповів Генріху і Заугелю про обставини, за яких все сталося. Виявляється, вчора ранком велика група макі атакувала єгерську роту, що охороняла один з найбільших перевалів, розметала її і прорвалася з гір. Міллер опинився на перевалі випадково, але йому не лишалося нічого іншого, як теж вступити в бій, під час якого осколок партизанської гранати влучив йому в ліву лопатку.

— Ще півсантиметра — і він був би у мене в легенях! — не без гордощів заявив Міллер. Тепер, коли все минулося благополучно, він і справді пишався, що йому довелося побувати в бою — медаль за поранення забезпечена, а це ще одна ознака його заслуг перед фатерландом!

— Даремно, Ганс, ви втрутилися в цю історію, адже для вас все це могло скінчитися далеко гірше, — докірливо зауважив Генріх. — А куди ж поділися охоронці перевалу?