Отже, переддень великого сімейного свята в родині Бертгольдів ніяк не можна було назвати веселим.

Генріх прибув о пів на п'яту ранку. Його чекали, бо не встиг вартовий подзвонити біля парадних дверей, як у вестибюль, слідом за покоївкою, вийшов сам Бертгольд, а згодом випливла і фрау Ельза. Генріха трохи здивувало, що він не бачить Лори, і Бертгольду, не вдаючись у зайві подробиці, довелось пояснити: Лорхен трохи нездужає і зараз спить.

— Ну, про все поговоримо потім! А тепер з дороги помийся, переодягнись, трохи спочинь. Снідати я звик по-солдатському, рано. Якщо не заперечуєш, зустрінемось години за дві в їдальні, — запропонував Бертгольд.

Генріх з радістю прийняв цю пропозицію, бо після безсонної ночі в переповненому офіцерами вагоні почував себе стомленим.

Ванна його трохи відсвіжила, але одночасно й прогнала сон. З годину полежавши, він почав одягатися і рівно о сьомій вийшов до їдальні. Сніданок уже був на столі. На своїх звичайних місцях сиділи Бертгольд і фрау Ельза. Біля місця Лори стояв порожній стілець.

— Як, Лорхен ще спить? — здивувався Генріх.

— Я не хотів тебе приголомшувати неприємною новиною відразу. Лора хвора і дуже тяжко.

— Ви мене перелякали. Невже щось серйозне? — Голос Генріха затремтів, бо щира радість, що заручини можуть бути відкладені, стиснула йому горло. Фрау Ельза і Бертгольд зрозуміли це по-своєму.

— Не хвилюйся, не хвилюйся! Нічого загрозливого для життя, — заспокоїв Бертгольд. — Хоча мушу сказати, що лише щасливий збіг обставин врятував Лорхен. Розумієш, два дні тому вона поїхала на ферму, яку ми з Ельзі вирішили вам подарувати. Одна з робітниць припустила якесь недбальство. Як дівчина, що любить ідеальний порядок, Лора замахнулася на неї чимсь, здається, нагаєм, що випадково потрапив їй до рук. І тоді — уявляєш цей жах? — одна з цих дикунок кинулася на Лорхен, збила її з ніг, а потім вилила на неї мало не виварку окропу. Ти не можеш собі навіть уявити, в якому стані я знайшов свою бідолашну дівчинку!

Можливо, спогад про те, як цьвохкав у руках Лори нагай, можливо, безсонна ніч спричинилися до того, що Генріх не витримав. Він схопився з стільця, якимсь дивним поглядом глянув на подружжя Бертгольдів, ногою відштовхнув стілець, на якому мала сидіти його наречена, і раптом, несподівано для всіх, несподівано для самого себе, вибіг у сусідню кімнату і впав у крісло.

Вперше за весь час його роботи в тилу у ворога він зірвався! Так по-дурному зірвався! Витримати нелюдське напруження нервів у ресторані в Бонвілі, коли хвилини, секунди відділяли його від смерті, нічим не виказати себе під час допиту в гестапо, стільки сил покласти на викриття підземного заводу і раптом впійматися на дурниці! І саме тепер, коли кожне виконане ним доручення має особливу вагу! Ні, припущену помилку треба виправити, треба пояснити свій несподіваний вибух люті якоюсь природною причиною. Ну, хоча б послатися на те, що після нападу макі, під час якого він вдарився головою об скелю, у нього час від часу бувають припадки… особливо, коли він починає хвилюватися… а звістка про замах на Лору так схвилювала…

Генріх підвівся з крісла і рішуче попрямував до дверей. Але фраза, що долинула з їдальні, примусила його спинитись.

— Як він любить Лорхен! Ти тільки подумай, як його схвилювала сама звістка про її хворобу! — розчулено говорила фрау Ельза.

— Так, він, очевидно, по-справжньому її любить, — підтримав її Бертгольд. — Але мені не подобається, що він такий запальний. Звичайно, молодість, кохання — я це все розумію…

Тихенько, навшпиньках, Генріх одійшов від дверей і знову сів у крісло.

— Це тобі добра наука, — тихенько прошепотів він, — бо ти щойно мало не припустився другої помилки: зробив поспішний висновок!

А все-таки, як йому зараз важко, як неймовірно огидно грати цю комедію! Чи зрозуміє хто ті почуття, з якими він сидить отут у кімнаті? Закоханий жених, що ладен задушити свою садистку-наречену! Справжнім парадоксом здається сторонній людині те, що він зараз почуває. От йому за викриття таємниці підземного заводу присвоїли звання капітана Радянської Армії і нагородили орденом Червоного Прапора. Йому висловили подяку за те, що він відкрив призначення танків «Голіаф». І ніхто не повірить, що на виконання цих завдань він поклав незрівнянно менше духовних сил, ніж на оце женихання. Потрібне, навіть необхідне для кращої конспірації, але від цього не менш осоружне. І коли йому в майбутньому доведеться комусь розповідати про свої поїздки до Мюнхена, про це сватання, слухачі посміхатимуться, вважатимуть женихання з Лорою пікантною подробицею його біографії — і тільки. А ця «подробиця» чи не найбільше вимотує з нього нервів, забирає сил. Та він ладен витримати три таких допити, як вчинив йому Лемке, ніж провести один день у товаристві Лори!

Ні, досить думати про все це! Треба зараз же…

— Генріх, хлопчику мій! — Бертгольд тихенько прочинив двері і зайшов до кімнати. — Мені не менш тяжко, ніж тобі, але, бачиш, я тримаю себе в руках. Заспокойся, бо своїм хвилюванням ти погіршиш стан Лори. Вона, бідолашна, і так цілі дні плаче. І хай тебе потішить те, що за Лорхен я помстився. Ті, що звели на неї руку, заплатили за це своїм життям!

«Помстився за Лорхен! А хто ж помститься за тих білоруських дівчат?»

Поруч на столі задзвонив телефон і Бертгольд зняв трубку.

— Так, генерал-майор Бертгольд!.. Що?

Бертгольд кинув трубку, навіть не поклавши її на важелі, і підбіг до радіоприймача. Пальці його так тремтіли, що він не відразу зміг настроїти приймач на потрібну хвилю. А коли настроїв, до слуху долинув лише уривок фрази:

«… Оголошується триденний траур по всій Німеччині на знак вшанування пам'яті оточених і загиблих під Сталінградом наших військ».

Генріх сидів, мов закам'янілий. Йому здавалося: зроби він зараз найменший рух, і, як над отвором у греблі, відкриється та заслона, яка стримує буйну повінь радості, що рветься назовні, щоб затопити усе навколо. Бертгольд слухав мовчки, похнюпивши голову.

Передача закінчилася. Полилися звуки траурного маршу. Генріх підвівся. Він виструнчився і схилив голову, як це зробив Бертгольд.

Ця траурна музика тривала довго, і Генріх встиг цілком опанувати себе. Армія Паулюса не існує! Перед цією радістю мерхнуть всі його труднощі, все особисте здається дріб'язковим.

Коли звуки траурного маршу замовкли, генерал-майор взяв Генріха під руку.

— Ходімо до мене, нам треба поговорити… — Не чекаючи на відповідь свого майбутнього зятя, Бертгольд попрямував до кабінету, великої наріжної кімнати, що виходила в садок і в бік вулиці.

Запаливши, обидва сіли біля стола і довго мовчки попихкували сигарами. Мовчанку перервав Бертгольд.

— Якої ти думки про все це, Генріх?

— Я розумію, майн фатер, вам цікаво перевірити, як швидко я можу орієнтуватися в подіях, але мене так схвилювала ця несподіванка, що я просто з думками не зберуся.

Бертгольд підвівся і заходив по кабінету з кутка в куток.

— Несподіванка? У тому-то й річ, що нічого несподіваного в цьому немає. Коли я четвертого дня виїздив сюди, в штаб-квартирі вже знали, що це станеться…

— І не вжили заходів, щоб…

— Із зведень ти мусиш знати, що заходів було вжито. Не одна дивізія наших добірних військ полягла біля Волги, силкуючись пробитися до оточених. У тому-то і річ, мій хлопчику, що війна вступила в фазу, коли вже не ми, а противник нав'язує нам бої, причому якраз тоді, коли йому це вигідно… А біда не тільки в цьому. В моїх руках вся агентура в армії, і я, може, більше, ніж будь-хто, знаю настрої солдатів, офіцерів і вищого командного складу. Найгірше те, що з кожним днем все більше поширюється зневіра у нашу перемогу.

— Невже є такі…

— І багато! Дуже багато. Особливо серед солдатів і старих генералів. О, ці старі генерали! Вони ще матимуть своє від нас… Дехто з них висловлює невдоволення, знаходить помилки у стратегічному ведінні війни фюрером.

— Навіть про це говорять?

— Звичайно, не відверто! Але такі розмови є…