— Якої ти думки, Германе, про події на Східному фронті? — запитав він руба.

Еверс не став ухилятись від прямої відповіді. Він надто довго був позбавлений товариства, в якому міг би вільно висловлювати свої думки, щоб мовчати тепер, коли випала така хороша нагода звіритися людині розумній і розсудливій.

Денус його не переривав. Примруживши очі, він дивився на вогонь і час від часу кивав головою на знак своєї згоди з словами генерала.

Єдиного не насмілився сказати Еверс прямо — своєї думки, що порятунок Німеччини можливий тільки за умови ліквідації фюрера.

— Так ти гадаєш, що вихід тільки в негайному примиренні з нашими противниками на Західному фронті і в Африці?

— Яв цьому твердо переконаний.

— Але Англія і США на це не підуть.

— Це ще невідомо.

— Аз якою метою, на твою думку, полетів Гесс у свій час до Англії?

Еверс мовчав, хоч відповідь і бриніла у нього на устах — чи не припуститься він знов непоправної помилки? Адже фельдмаршал ще не висловив свого ставлення до подій! Денус зрозумів його вагання і прийшов на допомогу.

— Єфрейтор надто скомпрометував себе перед усім світом, щоб уряди Англії і США погодились розпочати з ним будь-які серйозні переговори…

Запала мовчанка. Дуже коротка, бо Денус відразу її перервав:

— Потрібна інша людина, і я, власне, приїхав до тебе не для того, щоб відпочивати…

Дорого дав би Міллер, щоб почути бодай одну фразу з тої розмови, яка відбулася перед каміном на віллі генерала Еверса між господарем дому і його гостем, генерал-фельдмаршалом Денусом, одним з найстаріших генералів гітлерівської армії.

Але начальника служби СД у цей час не було навіть в Сан-Ремі. Він думав зараз не про порятунок Німеччини, а про порятунок власної персони. І, як це не дивно, шукав цього порятунку на дні гірської річки, яку ретельно обстежували під особистим його керівництвом.

Звістка, що Міллер підстрелив якогось невідомого у тюремному одязі, схвилювала всіх, хто брав участь у розшуках Поля Шеньє. Скидалося на те, що куля начальника СД влучила саме в цього небезпечного злочинця. За розповіддю самого Міллера сталося так: повертаючись учора надвечір з одного гірського селища, він трохи збочив з стежки і в чагарнику за однією з скель помітив чиюсь невиразну постать. Ще не певний того, що він натрапив на слід втікача, Міллер про всяк випадок вихопив пістолет, і тоді з-за скелі вискочила людина в тюремному одязі і кинулася до річки. Спіймати невідомого живим Міллер не міг, бо скеля була близько берега і втікач встиг стрибнути у воду. Лишалося одне — стріляти! Але в напівтемряві поцілити було важко, і Міллеру довелося розрядити весь свій автоматичний пістолет, поки йому пощастило поранити чи вбити злочинця. Так чи так, а він пірнув у воду і на поверхню більше не виплив.

На місце події негайно було викликано групу солдатів.

Метр за метром вони обмацували баграми дно річки, але тіла втікача не знайшли — швидка течія віднесла його, мабуть, значно далі від того місця, де невідомий пішов на дно. З настанням ранку розшуки довелося розпочати заново і в значно ширшому масштабі. Кілька спеціальних команд провадили їх одночасно в різних місцях, вниз по течії. Міллер сам керував роботою всіх груп, навіть спав у машині, незважаючи на негоду. Але бурхлива гірська річка ніби насміялася з нього, вирвавши здобич з-під самого носа.

Розшуки тіла тривали вже шостий день, і офіцери в інтимних розмовах все частіше висловлювали припущення, що Міллер «кинув кінці у воду». Як же були здивовані всі, коли на сьомий день стало відомо, що тіло знайдено.

До Сан-Ремі негайно прибув той самий есесівський офіцер в чині оберста, який виступав на нараді у генерала Еверса, а за ним ще якийсь чоловік у цивільному. Обидва відразу виїхали на місце, де було знайдено труп.

Попередній його огляд підтвердив припущення, що це Поль Шеньє. Правда, швидка течія бурхливої річки дуже побила тіло утопленика об кам'янисте дно, особливо незахищене одягом обличчя. Понівечене ударами важких валунів і розпухле від довгочасного перебування у воді, воно було настільки деформоване, що потреба у звірці його з фото Поля Шеньє відразу відпала. З цієї ж причини непридатними стали і дактилоскопічні знімки, привезені оберстом, — їх так само не можна було звірити з відбитками пальців утопленика. Але один незаперечний доказ все ж наводив на думку, що Міллер підстрелив саме втікача з підземного заводу — номер 2948 був добре помітний на руці трупа. Таким саме номером у свій час було затавровано в'язня підземного заводу — Поля Шеньє. А тюремний одяг, тотожний з тим, який носили полонені на заводі, тільки підтверджував думку, що злочинця, хоч і мертвого, а спіймано.

Деякий сумнів у цивільного викликало лише те, що одяг на утопленику був надто поношений — за даними заводу, Поля Шеньє, коли той взявся за вивчення креслень, переодягли в усе нове. Але Міллер нагадав, що втікачеві багато днів довелося лазити по горах і проваллях, і цивільний погодився — за таких обставин одяг міг не те що приноситися, а й подертися на клапті.

Все ж для остаточного впізнання особи забитого і складання про це офіціального протоколу вирішено було створити спеціальну комісію. До її складу, крім згаданих уже есесівського офіцера і людини в цивільному, ввійшли Міллер і представник штабу дивізії Генріх фон Гольдрінг.

У похмурому настрої виїхав Генріх на місце збору комісії. Всі дні, поки тривали розшуки тіла, він нервував не менше самого Міллера. А що, коли це справді Поль Шеньє, тобто Андре Ренар? Невже макі не зуміли провести його в гори? Дуже дивно! А особливо дивно те, що на втікачеві тюремний одяг. Це вже зовсім незрозуміло. Коли Генріх бачився з Ренаром в Ла-Травельса, на Андре була спідня сорочка і піжамні брюки. А може, це йому тільки так здалося? Може, оті смугасті штани були часткою тюремного одягу? Може, макі не встигли прийти вчасно, і Андре довелося рятуватися, не встигнувши навіть переодягнутися? Треба було ще раз поїхати в Ла-Травельса, щоб самому впевнитись, що Андре Ренар у безпеці. Генріх не зробив цього з обережності і, виходить, припустився помилки. А за це сплатив Андре Ренар, який так йому допоміг, чудесна, мужня людина.

Ще здалеку Генріх побачив купку людей на березі річки. Очевидно, члени комісії вже зібралися. Треба було б поспішити, а ноги немов налилися свинцем, та й серце шалено калатає. Ні, він ітиме поволі, аж поки його обличчя не набере звичайного безтурботного вигляду. До речі, барон фон Гольдрінг і не повинен дуже поспішати. Хай відчують члени комісії, що він не абихто, а син самого Бертгольда.

Члени комісії, справді, зустріли його поштиво — на таку поштивість аж ніяк не міг розраховувати звичайний обер-лейтенант! — і відразу приступили до огляду трупа. Разом з усіма схилився над утоплеником і Генріх. Зріст такий же, як у Андре, обличчя не впізнати, таке воно побите і пошматоване… номер на руці той же, що був і в Андре: 2948! Стривай, стривай, щось у цьому номері не так… Ну, звичайно ж! У Андре він був витатуйований ближче до зап'ястя, та й малюнок цифр виглядав інакше — не було тої маленької петельки на цифрі два!

Так виходить…

Генріх нахилився ще нижче, і його погляд упав на праву руку утопленика, випростану долонею вниз вздовж тіла. Чорний ніготь, під яким запеклася кров! Таким саме нігтем водив по списку підозрілих з його погляду осіб отой донощик з Ла-Травельса, якого він передав начальнику служби СД.

«Так ось чому Міллер не сповістив про наслідки допиту Базеля!»

Генріх глянув на Міллера і зустрівся з його настороженим поглядом. «Ні, треба не виказувати того, що я все зрозумів! Принаймні зараз, інакше члени комісії помітять занепокоєння начальника служби СД!» — промайнуло в голові Генріха, і він, привітно посміхаючись підійшов, до героя сьогоднішнього дня:

— Дозвольте вас щиро поздоровити, гер майор, з щасливим закінченням розшуків Шеньє!

Вираз тривоги зник з очей Міллера, на устах його заграла радісна посмішка.

Того ж таки дня, в казино, перед обідом, есесівець вручив начальнику служби СД п'ять тисяч марок за спійманого, хоч і неживого. Поля Шеньє. Пакет з офіціальним протоколом комісії ще перед цим був відправлений до Берліна, у штаб-квартиру.