Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Бо приїздив сюди без перепустки. На ґанку почулися кроки.

Генріх мало не штовхнув Ренара назад у шафу. Захлопнувши дверцята, він притиснув до них крісло і сів у нього, витягнувши вперед ноги і помахуючи стеком.

У двері постукали. Увійшов Базель.

— Месьє офіцер, я можу йти? — запитав він з порога.

— Гукніть мого денщика!

За мить Базель повернувся вже з Куртом.

— Курт, — промовив Генріх, натискаючи на кожне слово, — це людина з Понтею, і мені здається, що з месьє ми зустрічаємось не вперше. Ти мене зрозумів? А тепер відведи заарештованого в машину і пам'ятай — ти відповідаєш за нього головою.

— Месьє офіцер, тут якесь непорозуміння! — простогнав приголомшений несподіваним поворотом подій Базель. — Я… я…

Але Курт не дав йому скінчити — схопивши донощика за комір, він виволік його у передпокій, а звідти на ґанок.

— Замкніть двері! — наказав Генріх Луїзі.

Нічого не розуміючи, та машинально повернула ключ у замку. Тим часом Генріх знов відкрив дверцята шафи.

— Месьє Ренар, — сказав він владно. — У нас з вами дуже мало часу, а тому не будемо його гаяти. Прошу вас пройти в ту кімнату, а дами хай лишаються тут. Заспокойте їх і накажіть пильно стежити, щоб ніхто нам не завадив.

Андре Ренар хитнув головою у бік дружини і тещі і мовчки поплигав на одній нозі у суміжну кімнату.

Генріх пройшов слідом і щільно причинив двері.

— Я вас слухаю, месьє офіцер! — спокійно сказав він. Генріх мовчки витяг з кишені фотокартку Поля Шеньє.

— Пізнаєте?

Жоден м'яз на виснаженому обличчі Андре Ренара не здригнувся, лише очі, що горіли досі якоюсь гарячковою напругою, раптом пригасли, як у людини, яка відчула смертельну втому.

— Ви прийшли мене арештувати? Навіщо тоді вся ця комедія? Чи, може, ви ще не переконались остаточно, що перед вами Поль Шеньє? В'язень номер…

Андре Ренар закотив рукав сорочки і з викликом глянув на Генріха, простягнувши вперед ліву руку. На внутрішній стороні передпліччя, впродовж його чорніли наколоті цифри: 2948.

— Я рискую головою, граючи цю, як ви кажете, комедію! Сподіваюсь, ви розумієте, що цю фотокартку мені вручено не для того, щоб нею милуватися? До речі, застерігаю: такі фото мають всі офіцери, що командують загонами, кинутими на розшуки Поля Шеньє. Я, звичайно, маю цілковиту змогу його арештувати, але цього не зроблю. А щоб ви переконалися, що я прийшов до вас розмовляти, як рівний з рівним, — візьміть! — Генріх поклав перед співрозмовником свій пістолет. — Не бійтеся, беріть. Перевірте, чи заряджений. Ну, от так. Тепер ви озброєні і в разі чого можете захищатись. Адже я певен — ви скоріше згодитесь на негайну смерть на волі, ніж на конання під землею.

— Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах!

— Як сказала Долорес Ібаррурі?

На устах Андре Ренара вперше промайнула посмішка. Він зробив рух, немов хотів потиснути руку свого співрозмовника. Та раптом тінь недовіри знову промайнула в його очах.

— Я не знаю, хто ви, а на вас оцей мундир. І, признатися, не розумію, чого ви від мене хочете.

— Дізнатися про таємницю підземного заводу!

— Де в мене гарантія, що ці відомості підуть на добро, а не на зло мого народу?

— Гарантія — здоровий глузд! Не для німецького ж командування, краще нас з вами обізнаного, я хочу їх дістати.

— Тоді для кого ж?

— Вам не здається, що це запитання наївне? Що я не можу на нього відповісти, коли б навіть дуже хотів?

«Він має рацію, — подумав Андре Ренар. — Для німецького командування ці відомості, справді, ні до чого. Отже, коли вони не для ворога, виходить, для друга. Хай невідомого, але друга. Припустимо, я їх скажу йому. Вони обернуться проти німців, можливо, врятують і тих нещасних, що конають під землею. Змовчу… Мене можуть впіймати, і тоді жодна людина в світі не дізнається про те, про що знаю я!»

— Пам'ятайте: у нас мало часу. Вам треба подбати про свою безпеку, та я і не хочу накладати своєю головою — адже до села може завітати цілий загін, всі дільниці розподілено між окремими військовими частинами. Коли мене знайдуть за мирною розмовою з вами…

— Стривайте, у вас може бути ще один хід — дізнатися, хто допоміг мені організувати втечу!

— Я про це вас не запитую і слова!

— Гм… схоже, на те, що ви розбили всі мої аргументи проти. Ну, що ж, я готовий розповісти все, що знаю. Слухайте!

* * *

Обидві жінки разом зробили крок уперед, коли двері маленької кімнати розчинилися і на порозі з'явилися Андре Ренар і німецький офіцер. Жодна з них не сказала ні слова, тільки запитувала очима: як?

Андре Ренар весело посміхнувся. Так само весело посміхався і німецький офіцер. І лише тепер настав час розрядки страшної напруги чекання. Охопивши шию чоловіка руками, Луїза голосно розридалася. Стара безсило впала в крісло, її голова і руки дрібно тремтіли.

— Я мушу попросити пробачення у дам, — схвильовано сказав Генріх. — Єдине, моє виправдання в тому, що так вийшло не з моєї злої волі. І, як бачите, все склалося якнайкраще.

— О месьє! Ми поводимо себе з мамою зовсім непристойно, але радість, кажуть, не вбиває! Я зустріла вас, як ворога, посидьте з нами трохи, як друг!

— Я хотів би цього зараз найбільше, але і так затримався довше, ніж передбачав. До того ж не забувайте, у машині сидить ота мерзота — Базель! Я мушу його відвезти в Сан-Ремі і там затримати, поки месьє Андре не опиниться у цілком безпечному місці.

— Луїза вже налагодила зв'язки, і сьогодні вночі, найпізніше завтра, за мною приїдуть друзі.

— Пістолет, який я вам дав, залишіть у себе. Це мій запасний, а вам стане в пригоді. Про всяк випадок візьміть гроші.

— Не треба…

— Вони вам теж здадуться. Розглядайте їх як своєрідну зброю. А тепер останнє: жодна людина, навіть найближчі ваші друзі, не повинні знати про нашу зустріч і про нашу розмову!

— Можете покластися на моє слово. За дружину і нашу стареньку я теж ручуся!

— О месьє, невже ви не вип'єте з нами вина? — вигукнула мадам Матран. — Я розумію, що ви поспішаєте, але це не забере багато часу!

— Мені доведеться вести машину самому, бо мій денщик наглядатиме за арештованим. А поночі, та ще після вина…

— Тоді зачекайте лише одну хвилинку!

Стара жінка, з несподіваною для її років швидкістю, підбігла до комода і витягла з нього якусь скриньку. В ній вона, певно, зберігала свої сувеніри, бо тут лежали пачки пожовклих, дбайливо перев'язаних листів, засохла гілочка флердоранжу, білі, мабуть, ще вінчальні рукавички. З-під самого споду мадам Матран витягла стару, добре прокурену люльку. Хвилину вона тримала її в руках і ніби обмацувала пестливим дотиком тремтячих пальців. Потім легенько торкнулася устами прокуреного дерева і простягла люльку Генріху.

— Я хочу подарувати вам, месьє, найбільшу коштовність, яку маю. Це люлька мого батька. Він був благородною і мужньою людиною і помер, як людина мужня і благородна, захищаючи Комуну на барикадах. Не відмовте мені, месьє, я дарую від щирого серця, а такий дарунок завжди приносить щастя!

— Я зберігатиму її не лише як пам'ятку, а й як священну реліквію, — серйозно сказав Генріх. — І дозвольте мені поцілувати вас, мадам Матран. Без церемоній, як син цілує матір.

Генріх поцілував зморшкуваті щоки старенької жінки і відчув, як стислося його серце. Чи торкнеться він колись отак обличчя свого батька? І мадам Матран, мабуть, зрозуміла, що коїться в його серці.

— Ви колись розкажете про мене, стару французьку жінку, своїй матері, месьє, — сказала вона, витираючи сльози. — Скажіть їй, що я благословила вас, як сина.

— І про те, месьє, що ви мені повернули життя, — тихо додала Луїза.

— Ну, а тепер прощавайте ви, Андре! Напевне, ніколи ми з вами не побачимось!

— Так я і не дізнаюсь, хто ви?

— Друг!

— Тоді прощай, друже!

Андре і Генріх обнялись і поцілувалися.

На зворотному шляху до Сан-Ремі Генріх вів машину на великій швидкості. Тепер, коли в кишені лежали, нарешті, такі важливі дані про підземний завод, не можна було гаяти й хвилини.

53
{"b":"207181","o":1}