— Я?
— Саме ви! Сьогодні я одержав від генерала Бертгольда особисте попередження: коли за три дні я не знайду цього проклятого Шеньє, мене викличуть у Берлін для спеціальної розмови. Я знаю, що це означає.
— Здогадуюсь.
— Благаю вас, напишіть генералові, щоб мені хоча б тиждень ще дали на розшуки. Я ніколи не забуду вам цієї послуги! І можу теж колись вам стати в пригоді!
— І оце все? З-за цього ви прибігли вночі?
— Для вас, Генріх, це дріб'язок, а для мене вся кар'єра, а може, й життя!
— Завтра ранком я вам дам листа до батька, і ви самі його відправите.
Міллер довго тис руку Генріха.
Вночі пройшов дощ, і запланований звечора ранній виїзд довелося відкласти, поки земля трохи протряхне. Воно вийшло й доречно, бо Генріх мало не забув отієї обіцянки Міллеру написати листа в Берлін. Цього разу Генріх був небагатослівний. Коротко повідомивши про свою участь у розшуках, він попросив Бертгольда зважити на трудність обстановки і відсунути встановлений ним термін ще на тиждень.
Не запечатавши листа, Генріх вручив його Курту з наказом негайно віднести до Міллера.
— А коли повернешся, попроси мадам Тарваль або мадемуазель Моніку приготувати нам щось у дорогу
— Мадемуазель Моніка нездужає вже другий день…
— Дуже негарно, Курт, що ти мене не попередив ще вчора! Мадемуазель стільки клопоту мала зі мною під час моєї хвороби, а тепер, коли вона злягла, я її навіть не відвідав!
— Ми вчора приїхали дуже пізно, гер обер-лейтенант!
— Тоді зробимо так: я зараз зайду хвилин на п'ятнадцять до мадемуазель і перепрошуся за свою неувагу, а ти неси листа і зараз же починай ладнати все в дорогу.
— Я миттю віднесу листа! Поки ви повернетесь, гер обер-лейтенант, все буде готове.
Курт і не гадав, що йому доведеться затриматись значно довше, ніж він розраховував. І в справі не зовсім приємній.
Одержавши листа, Міллер не відпустив Курта відразу, як той сподівався, а зробив йому знак зачекати.
— Ваше прізвище Шмідт? Курт Шмідт? Так? — запитав Міллер, коли листа було прочитано, запечатано і вручено ад'ютантові для негайної відправки.
— Так точно!
— Ви раніше були в роті обер-лейтенанта Фельднера?
— Так точно!
— Ви знаєте, що ваш колишній командир зараз у госпіталі, тяжко поранений?
— Так точно!
— Звідки ви це знаєте?
— Мені сказав про це обер-лейтенант фон Гольдрінг.
— А коли ви останній раз бачили обер-лейтенанта Фельднера?
— У Бонвілі, в день від'їзду звідти, в номері обер-лейтенанта фон Гольдрінга.
— Обер-лейтенант Фельднер з вами розмовляв?
— Так. Він наказав передати обер-лейтенанту фон Гольдрінгу номер поїзда і час від'їзду
— Який саме номер і який час було названо?
— Не пам'ятаю.
— А коли ви повідомляли про це обер-лейтенанта Гольдрінга, сторонніх у кімнаті не було?
— Ні, — твердо відповів Курт, хоч добре пам'ятав, що в цей час у номері Генріха була Моніка.
— Гаразд, можете йти, я сам про це поговорю з обер-лейтенантом. Про нашу розмову не кажіть нікому. Зрозуміло?
— Так точно!
Повертаючись додому, Курт не йшов, а майже біг. І підганяла його не лише думка про спізнення, а й неспокій. Чому це Міллер взявся його розпитувати про Фельднера? І чому так допитувався, чи був хто сторонній у номері? Невже він має якісь підозри щодо мадемуазель Моніки? Мадемуазель Моніка і той поїзд? Які дурниці! Курт горів нетерпінням розповісти про все обер-лейтенантові і був дуже розчарований, побачивши, що того ще нема у номері. Минуло півгодини, година, а обер-лейтенант все не приходив.
Візит Генріха несподівано затягнувся.
Моніка застудилася, і мадам Тарваль заборонила їй підводитися з ліжка. Почувши голос Генріха за дверима, дівчина збентежилась мало не до сліз. Невже мама дозволить зайти йому до неї в кімнату? А яка підстава не дозволити? Те, що вона в ліжку? Але ж вона хвора, і так природно, що Генріх прийшов її провідати, особливо після того, як вона сама біля нього чергувала після цієї катастрофи з мотоциклом!
Генріх зробив вигляд, що не помітив ні збентеження, ні ніяковості дівчини. Він поводив себе просто, як звичайно, і Моніка відразу забула про всі свої сумніви. Вона почувала себе щасливою і від того, що він тут, і від того, що розмова їх точиться так вільно і невимушено, і від того, що він милується нею.
Монікою важко було не замилуватися. Її хвилясте волосся колом лягло навколо голови. На тлі білої наволочки воно скидалося на коштовну чорну раму, в яку було вправлено чудесну жіночу голівку.
— Ви сьогодні напрочуд красива, Моніко!
— Ви кажете це вже вдруге, Генріх.
— І, мабуть, скажу втретє. Коли глянути на вас отак здалеку, то здається, що дивишся на портрет якоїсь невідомої красуні.
— Мамо, з твоєї дочки кепкують! — гукнула Моніка до сусідньої кімнати, де поралась її мати.
— З тебе кепкують? Ніколи не повірю! — мадам Тарваль з'явилася на порозі з тарілкою винограду.
— Я лише сказав мадемуазель, що сьогодні вона особливо красива.
— О, біле їй до лиця! Якби ви бачили її під час конфірмації… стривайте, я зараз покажу її фото. Я просто закохана в нього!
— Мамо, баронові це нецікаво…
— Ви боїтесь, що і я закохаюся?
— Жодна жінка не покаже фото, на якому її сфотографовано молодшою.
— Ось, бароне! — мадам Тарваль простягнула Генріху великий сімейний альбом, розгорнутий на тій сторінці, де було вставлено фотокартку Моніки у день конфірмації.
Генріх глянув і мало не скрикнув. Мадам Тарваль задоволено посміхнулася — вона була певна, що то зображення її доньки справило таке враження, і, тріумфуючи, поглянула на Моніку, потім знову на Гольдрінга. Той не зводив очей з фотокартки. Те, що він побачив, вразило його до краю. Навіть він, добре вишколений, звиклий до всяких несподіванок, ледве стримав своє хвилювання. І не краса юної Моніки так його приголомшила, хоча дівчина, вся в білому, справді була дуже гарною. Вразило Генріха інше. Поруч Моніки стояв — хто б міг подумати! — Поль Шеньє. Помилитися було неможливо.
— За те, що ви досі не показали мені цього дива, Моніко, я вас штрафую, і штраф сплатите негайно.
— Це залежно від того, в чому він полягатиме!
— О, штраф буде суворий! Я примушу вас розказати про всіх, хто з вами фотографувався.
— Тоді сідайте ось тут на ослінчику, щоб і я бачила, — сміючись, погодилась Моніка.
Генріх почав перегортати альбом. Моніка давала то жартівливі, то серйозні пояснення до кожної фотокартки. Зацікавлена цією грою, мадам Тарваль теж присунула свій стілець поближче до ліжка хворої. Побачивши на одній з сторінок фото молодика у формі солдата французької армії, Генріх здивувався — це був один з тих двох макі, яких він у свій час відпустив на плато.
— Мій син Жан, пропав безвісти, — пояснила мадам Тарваль і посміхнулася. Генріх глянув їй в очі і зрозумів — жінка знає все. Так ось де причина її симпатії до нього!
Перегорнувши останню сторінку, Генріх переконався, що окремої фотокартки Поля Шеньє в альбомі нема. Правда, на деяких сторінках зяяли порожні місця — очевидно, альбом хтось переглядав і частину фото витяг.
Довелося знову повернутися до фотографії, зробленої в день конфірмації.
— От тепер, коли я познайомився з усіма вашими родичами і друзями, давайте я вгадаю, хто фотографувався з вами цього дня? І тепер ви штрафуватимете мене за кожну мою помилку. Починаємо?
— Стережіться, я не така милосердна, як ви думаєте, і вигадаю такий штраф! Ну, вгадайте, хто оце?
— Це ваша бабуся, мадемуазель! А це ви, мадам Тарваль. Поруч з вами — ваш брат Жан… Тепер хвилинку зачекайте… ах, так, ота молода красива жінка ваша сестра Луїза, мадам. Цього мужчину, що стоїть поруч з мадемуазель Монікою, я щось не пригадую. Дуже дивно! Такі обличчя звичайно запам'ятовуються… енергійне, вольове… Ні, йду в заклад, що його фото я в альбомі не бачив!
— І не дивно, що не бачили, — Моніка всі їх знищила! — сердито кинула мадам Тарваль.
