— Як бачите, гер Міллер, думка мого ад'ютанта цілком збігається з моєю, — промовив Еверс.

— Я теж, гер генерал, не мав сумнівів у благонадійності барона фон Гольдрінга, але є сигнал, — Міллер багатозначно підняв палець, — який сигнал, звісна річ, я вам сказати не можу. Крім того, наш обов'язок полягає в тому — ви це добре знаєте, — що ми повинні перевірити кожного нового офіцера, який має доступ до секретних документів. Саме тому я й звернувся до вас, гер генерал. Не маю сумніву, що ви допоможете зробити цю перевірку.

— Але ви зважте, гер Міллер, що йдеться не про якусь не відому нам людину, а про барона фон Гольдрінга, якого оберст Бертгольд знав дитиною! Про це він говорив мені особисто. А сам оберст Бертгольд — друг рейхсміністра Гіммлера, а по лінії дружини — родич обергрупенфюрера Кальтенбрунера. До того ж тепер оберст Бертгольд працює в Берліні, при штаб-квартирі Гіммлера! Уявіть собі, гер Міллер, що про цю перевірку дізнається Бертгольд?

— Але ми маємо вказівки перевірити абсолютно всіх! І вчора, на жаль, не знаючи подробиць біографії лейтенанта фон Гольдрінга, я дзвонив з приводу одержаного нами сигналу своєму шефові і одержав від нього якнайсуворішу вказівку провести перевірку негайно. Запевняю вас, що про неї Гольдрінг не дізнається.

— Але яке відношення маємо до цього ми? — трохи роздратовано запитав Еверс.

— Нам потрібна ваша допомога, — пояснив Міллер. — Треба, щоб ви послали барона у відрядження до Ліона. Це допоможе здійснити розроблений нами план Краще за все послати його з пакетом на адресу штабу корпусу. Решту ми беремо на себе. Про наслідки перевірки я сповіщу вас особисто. Сподіваюся, що ви допоможете нам, гер генерал, і запевняю вас, що ніхто про це знати не буде.

— Гаразд! — погодився генерал. — Але нічого більшого від нас не вимагайте. Коли саме треба послати Гольдрінга?

— Сьогодні. Поїзд відходить о шістнадцятій сорок.

— Сподіваюся, майоре, що ви більше не турбуватимете нас, принаймні щодо особи барона?

— Признатися, мене самого непокоїть ця історія, після того, що ви мені повідомили про взаємини фон Гольдрінга з Бертгольдом. Але не зробити перевірки я вже не можу, оскільки одержав найкатегоричніше розпорядження і навіть погодив з шефом план цієї маленької операції. Отже, відступу немає, і ми про все домовилися! Моє шанування!

Міллер вклонився і вийшов з кабінету.

— Не подобається мені ця витівка, гер гауптман, — сердито зауважив Еверс, коли за Міллером закрилися двері. — Але й відмовитися ми не маємо права. Так чи так, а треба, щоб Гольдрінг не дізнався про перевірку. Інакше він наробить нам через Бертгольда неприємностей і чималих. Мати справу з Гіммлером — це однаково, що сидіти на бочці з порохом і тримати в руках запалений гніт.

— Такий горішок, як Гольдрінг, явно не по зубах Міллеру.

— Але ми мусимо сьогодні послати барона у відрядження, гер гауптман.

— Він офіцер для особливих доручень, і коли послати його до штабу корпусу навіть з звичайною стройовою запискою, це не викличе в нього ніякої підозри. Адже він не знатиме, що в пакеті. А решта — то не наша справа.

— Тоді приготуйте пакет і від мого імені дайте лейтенантові наказ відвезти його до Ліона. Тільки не прохопіться й словом!

— Не турбуйтеся, гер генерал!

Біля входу до готелю «Темпль» Генріх зустрів стару селянку. Він би, напевне, не помітив її, коли б жінка не окинула його довгим ласкавим поглядом і перша не привіталася:

— Бонжур, месьє!

— Бонжур, мадам! — відповів вкрай здивований Генріх. З власного досвіду він вже пересвідчився, що французи уникали вітатися з німцями.

Увійшовши в готель, Генріх хотів піднятися сходами просто до себе, але по дорозі його спинила мадам Тарваль. Цього разу на її устах не сяяла звичайна посмішка господині готелю. Обличчя жінки було схвильоване, і губи тремтіли. Але очі дивилися з незвичною лагідністю і якось запитливо.

— Надворі так парко, бароне! — співчутливо сказала мадам Тарваль.

— Я не звик до такої погоди в цю пору року, — погодився Генріх.

— То, може, хочете випити чогось прохолодного?

— А що у вас є?

— О, для вас у мене знайдеться пляшка чудового старого шампанського!

Генріх зайшов у зал ресторану, а мадам Тарваль кудись побігла. За хвилину вона повернулася з фужером і пляшкою в руках.

— Справді чудесне вино, мадам! — похвалив Генріх, відпивши з фужера. — Тепер я розумію, чому так далеко сягає слава французького шампанського.

— На жаль, це у мене остання пляшка, — я її берегла для якоїсь виключної, особливої нагоди!

— Тоді її треба було розпити в родинному колі, і я не розумію…

— О бароне, сьогодні у мене такий щасливий день!

— Не хочу бути нескромним, але з радістю вип'ю за ваш день. Тільки чому ж ви не налили й собі? За щасливий день годиться чокнутись!

Мадам Тарваль принесла ще один фужер, і Генріх сам наповнив його. Золотисте вино заіскрилося і зашумувало…

— То за що ми вип'ємо, мадам?

— За ваше здоров'я, бароне! Бо саме через вас… бо саме ви… — голос мадам Тарваль затремтів, і вона чомусь озирнулась, хоч у залі нікого не було. — О бароне, ви мені зробили таку послугу!

Нічого не розуміючи, Генріх здивовано глянув на господарку готелю. Вона перехилилась через стіл, ближче до Генріха, і по-змовницькому прошепотіла, ніби їх хтось міг підслухати:

— Так, так, незабутню, незабутню послугу! На жаль, я не можу сказати про неї вголос! О, я розумію, месьє, у ці прокляті часи треба. мовчати! Але я прошу пам'ятати — мадам Тарваль уміє бути вдячною! Я завжди, завжди…

— Мені шкода вас розчаровувати, мадам, — у цілковитому замішанні перебив її Генріх, — але я, слово честі, навіть не здогадуюсь, про що йде мова!

— О, я розумію вас, бароне! І я мовчатиму… мовчатиму, поки не прийде час… щоб на весь голос…

— Ви дуже схвильовані, мадам Тарваль! Давайте відкладемо цю розмову, поки… не прийде час, про який ви говорите.

Генріх підвівся і хотів покласти на столик гроші.

— Сьогодні ви мій гість, бароне!

Здивований поведінкою мадам Тарваль, привітним «бон-жур, месьє» старенької селянки біля готелю, Генріх довго ходив по своїй кімнаті, роздумуючи, що б це все могло означати. Але жодне пояснення не приходило на думку. «Мабуть, у мене теж щасливий день!» — вирішив він, нарешті, і взявся за словник, згадавши, що вчора вони умовились з Монікою почати урок у першій половині дня.

Але Моніка у цей час була далеко від дому. Стоячи на подвір'ї електростанції, вона нетерпляче чекала на Франсуа і сердилася, що він так довго не йде.

— Я ж наказував без особливої потреби не приїздити, — почав було Франсуа, але, глянувши на схвильоване обличчя Моніки, стурбовано спитав: — Щось скоїлось?

— Сталося неймовірне!

— Та що саме? — нетерпляче вигукнув Франсуа.

— Півгодини тому прибігла мадам Дюрель і розказала, що на власні очі бачила, як у горах, біля її виноградника, німецький офіцер зустрів нашого Жана і П'єра Корвіля, забрав у них зброю…

— Боже мій! Жана і П'єра заарештовано!.. — простогнав Франсуа.

— Та зажди ж! Зовсім ні! Він відпустив їх обох і навіть зброю повернув… Ще й вилаяв на прощання за те, що вони так безтурботно ходять!

— Що-о-о? Ти з глузду з'їхала? Чи, може, збожеволіла ця мадам Дюрель?

— Мадам Дюрель при повному розумі, і вона заприсяглася, що все саме так і було! Вона навіть впізнала німецького офіцера!

— Хто він?

— Барон Гольдрінг! Вона його бачила у нашому ресторані — мама купує у неї вино, і вона часто в нас буває.

— Знову Гольдрінг?

Обоє перезирнулись.

Замислено потираючи свого довгого носа, Франсуа сів на лаву. Моніка напружено стежила за виразом його обличчя, але нічого, крім розгубленості, на ньому не побачила.

— Так чим же ти це все пояснюєш? — не витримала вона.

— Поки нічим. Сьогодні будь-що побачу Жана, розпитаю його, і коли це правда, тоді…