Того ж дня Бертгольд викликав Генріха, щоб повідомити його про цю подію.

— Нарешті наказ прийшов. Одверто кажучи, я вже думав, що нас залишать тут…

— Будуть якісь доручення в зв'язку з від'їздом, гер оберст?

— Тобі доведеться поїхати на станцію і простежити за вантаженням майна нашого відділу. Гадаю, що двох днів тобі для цього вистачить…

— Сподіваюсь…

— Але, я бачу, що тебе не дуже потішила звістка про від'їзд. Може, ти скажеш мені, чому останні дні ти такий похмурий?

— Мені не дуже хочеться залишати Східний фронт.

— Ну, знаєш, у тебе дуже дивні смаки!

— Я просто гадав, що завдяки своїм знанням російської мови, російських звичаїв і загальної обстановки в Росії, я буду більш корисним саме тут.

— Але треба подбати й про себе! Ти досить насидівся у цій глушині. А у Франції… о, у Франції! Навіть кілька днів там поживеш, і твій похмурий настрій мов рукою зніме… Ага, до речі: ти знаєш, що майора Шульца переведено до іншої частини?

— Он як? — Генріх багатозначно посміхнувся. — Виходить, він ще й боягуз?

— Я сподіваюсь, у тебе не було ніякої історії з ним?

— Ні, цілком приязна розмова… Він навіть зробив мені один невеличкий подарунок! Так би мовити, сувенір на добру пам'ять.

— Шульц сам подав рапорт про перевод, і його відкомандировано в розпорядження вищого начальства. Вчора він уже виїхав. Що ти на це скажеш?

— Скажу — чорт з ним! Мені зараз ніколи клопотатися долею майора Шульца. Коли накажете виїхати?

— Завтра ж з самого ранку. І пам'ятай, що я цілком покладаюсь на твою розпорядливість.

— Все буде зроблено.

— І вище, вище тримай голову! Пам'ятай, що на тебе чекають всі принади прекрасної Франції!

Проте настрій Гольдрінга не покращав після розмови з Бертгольдом. А другого дня ще погіршав. Завжди привітний і веселий, він гримав на солдатів, які вантажили майно відділу у вагони, і так допікав свого денщика, що той уникав потрапляти на очі своєму офіцерові. Завжди спокійного барона ніби хто підмінив.

Другого дня надвечір все майно відділу було вже в вагонах. Але вчасне виконання завдання не вплинуло на настрій лейтенанта фон Гольдрінга. Він зайшов до офіцерського ресторану похмурий і, незважаючи на те, що відвідувачів у ресторані майже не було, все ж пройшов до найвіддаленішого столика біля вікна.

Вже коли офіціантка прийняла замовлення, до столика, за яким сидів Генріх, підійшов високий худорлявий обер-лейтенант.

— Дозвольте сісти біля вас, гер лейтенант, — звернувся він до Гольдрінга.

— Будь ласка. Мені приємніше буде вечеряти в товаристві.

Обер-лейтенант, вклонившись, сів і заглибився у вивчення прейскуранта.

— Тут, у прейскуранті, не позначено, чи є у них пиво. Ви не знаєте? Я б залюбки зараз випив кухоль темного пива.

Генріх пильно глянув на офіцера.

— Гадаю, що є. А ви, очевидно, проїздом?

— Так, я тільки-но з фатерланду.

Розмову перервала офіціантка, яка принесла Генріху вечерю.

— А що подати вам? — запитала вона обер-лейтенанта.

— Лише чашку чорного кофе і кілька бісквітів, — навіть не запитавши про пиво, відповів обер-лейтенант.

Офіціантка побігла виконувати замовлення.

— Були у відпустці? — поцікавився Генріх.

— Деякий час був вдома, а це знову на фронт.

— А що нового у фатерланді?

— Все як і було! — мляво кинув обер-лейтенант. — До речі, у мене випадково збереглася дрезденська газета. З неї ви зможете дізнатись про всі новини.

Обер-лейтенант витяг згорнуту газету і простягнув її Генріху.

— Дуже вдячний! Залюбки почитаю на дозвіллі, — відповів Генріх, вийнявши з кишені якусь брошурку. — А я тільки сьогодні прочитав ось цю книжечку. Дуже цікава, якщо маєте бажання, можу вам подарувати.

Обер-лейтенант, не глянувши на назву книжки, сховав її. Він спокійно допив кофе, поклав гроші на стіл і, привітно кивнувши Гольдрінгу, повільно вийшов з ресторану.

За чверть години Гольдрінг був уже в купе вагона, яке ось уже два дні правило йому за тимчасову квартиру. Денщик, якого Генріх зарані попередив, що сьогодні ввечері вони повертаються назад до штабу, вже спакував речі лейтенанта. Але Генріх не поспішав виїжджати. Замкнувши двері і спустивши штору, він взявся за газету і, певно, знайшов в ній щось дуже цікаве, бо читав довго, правда, досить дивно: знизу вгору, увесь час зупиняючись на окремих словах, навіть літерах.

Вичитані новини, мабуть, були дуже приємними для лейтенанта, бо коли за півгодини він сів у машину, щоб їхати до штабу, денщик про себе відзначив, що настрій лейтенанта змінився на краще. Всю дорогу лейтенант наспівував якусь мелодію і навіть весело жартував, чого раніше ніколи не дозволяв собі з денщиком.

Поїзд повільно йшов на захід. Попереду, на віддалі кількохсот метрів, ще один паровоз тягнув платформи з баластом, і це гарантувало, що поїзд прийде за призначенням. Якщо партизани підклали десь під рейки міни, то насамперед злетять у повітря цей паровоз і платформи, а військовий ешелон лишиться неушкодженим.

Правда, всі, хто був у цьому ешелоні, плекали надію спокійно проїхати білоруську територію — адже партизани досі звертали увагу переважно на поїзди, що йшли з заходу на схід. Проте заходи перестороги ніколи не зайві. Тому-то й пустили попереду паровоз з добре навантаженими платформами, тому-то й стирчали з розкритих товарних вагонів дула кулеметів, а всі солдати тримали зброю при собі.

У класних вагонах, де їхали пани офіцери, звісно, про небезпеку думали найменше. І не тому, що офіцери були більш хоробрі, а просто у них не вистачало на це часу. Одні висиплялися після випитого, інші похмелялися чи грали в карти.

Генріх з оберстом їхали в одному з класних вагонів в середині поїзда. Крайнє купе було відведене для денщиків, а далі розмістилися офіцери, по двоє, а то й по троє в купе. Окремі купе мали оберст, Кокенмюллер і Генріх.

Молодий лейтенант був щиро вдячний Бертгольду за це розпорядження, бо це давало йому змогу побути на самоті з своїми думками.

А вони були не дуже веселі.

Перед вікном вагона повільно пропливали знайомі пейзажі. Коли Генріх побачить їх знову? Коли він матиме змогу скинути оцей чужий і такий огидний мундир, зодягнеться в звичайний свій одяг, піде в ліс і безтурботно блукатиме між засніженими деревами або влітку кинеться горілиць на порослу зеленою травою землю і спокійно дивитиметься в безкраю небесну синь? Коли він зможе, не криючись, а на повний голос, заспівати свою улюблену пісню, оту, що завжди просив його заспівати батько? Та й чи побачить він батька коли-небудь? Чи побачить він своїх друзів, знайомих? Чи буде у нього змога продовжити перерване війною навчання?

Для рідних він «пропав безвісти». Таке повідомлення одержить його батько. Скільки сліз принесе ця звістка в рідний дім! Але так треба. Треба! Для всіх рідних і знайомих його немає на світі. Він пропав безвісти: є лише кілька людей у Москві, які знають, де він, яким відомо, що вже встиг зробити той, кого називають зараз Генріхом фон Гольдрінгом. Лише ці люди знають, де він зараз, що має зробити завтра чи позавтра.

І він виконає те, що йому доручено. Виконає, хоча б для цього треба було накласти життям. Він зробить це заради Вітчизни, заради батька, який так побивається за ним зараз і побиватиметься ще довгі-довгі роки.

Що він пережив у той вечір, коли розглядав альбом Шульца! Була хвилина, коли йому здалося, що він себе зрадить і кинеться на майора. Ніхто ніколи не дізнається, скількох зусиль йому коштувало себе стримати. Але він себе стримав, бо так було треба.

Тепер йому буде ще важче. Віднині він житиме не тільки серед ворогів, а й на чужині. Поки корпус стояв у Білорусії, він міг, у разі свого провалу, втекти в ліс, до партизанів. Він, хоч і жив серед ворогів, але був у себе вдома, на Батьківщині, і завжди відчував десь поблизу величезну силу свого народу, його незриму підтримку, усю невичерпну могутність його духу. Так, він житиме на чужині. А як що станеться — у нього залишиться єдиний вихід — отой крихітний револьвер, з яким він не розлучається ні вдень ні вночі.