— Тим краще. Віднині ви повновладний його господар і цілком відповідаєте за порядок у ньому. Зважте: по території вашого району проходить дуже важлива для фронту залізниця і автострада. Крім того, у вашому районі розташований воєнний надзвичайно важливий об'єкт. І залізниця, і тим паче завод охороняються спеціальними загонами військ СС. Але вам доведеться тримати досить тісний контакт з командирами цих загонів. У вашому ж безпосередньому розпорядженні буде рота гірських єгерів, командир якої буде вашим заступником, рота чорносорочечників.
Генріх скривився.
— Ця рота складається з перевірених солдатів і на неї можна цілком покластися… Крім цього, даємо вам два взводи парашутистів. Знаю, — сили замалі для такого району, як ваш, але нічого не поробиш… У випадках крайньої скрути можете звертатися по допомогу до підрозділів дивізії, до майора Штенгеля. Але підкреслюю — це тільки в крайніх випадках. У вашому районі діє бригада гарібальдійців і кілька дрібніших загонів різних політичних напрямків. Головні зусилля спрямуйте проти гарібальдійців, як проти найбільшої для нас небезпеки. Боротьба з ними мусить бути повсякденною і нещадною… Сподіваюсь, що зможу допомогти вам порадами, вказівками, але на допомогу живою силою не розраховуйте. От, здається, і все! Ага, ще одне. Вам треба негайно підшукати хороше приміщення, добре його умеблювати. Не ставтесь до цього, як до другорядної справи. Ті, хто звертатимуться до вас, повинні відчути повагу до нової установи. Загалом я вважаю доцільним нагадати вам слова великого Гете — всіляка зовнішня пристойність має свої внутрішні виправдання. Штат ви мусите підібрати собі самі, але пильнуйте, щоб не проліз гарібальдійський агент. Вони напевне намагатимуться це зробити. Я незабаром приїду до Кастель ла Фонте і хотів би, щоб до цього часу всі організаційні справи було закінчено… У вас є запитання?
— Зараз немає, але вони безперечно виникнуть. Я просив би дозволу звертатися до вас в разі потреби.
— Робіть це коли завгодно, але уникайте телефонних розмов. Особистий контакт куди надійніший.
— На жаль, за даної ситуації це так…
Нове призначення приємно здивувало Генріха. Як комендант він відповідав тепер за стан всього району, в тому числі і за розташовані в ньому об'єкти, і це значно наближало його до охорони заводу, навколо якого снували всі його помисли і бажання. Генріх справедливо вважав, що це призначення не обійшлося без втручання його майбутнього тестя. Бертгольд і справді вважав за краще забрати Генріха з штабу дивізії, якою так довго командував крамольний генерал. Правда, він помер, але міг лишити після себе нездорове оточення.
Але найбільше зрадів із зміни, що сталася, Матіні.
— Це ж просто чудесно! — вигукнув він, коли Генріх розповів йому про наслідки своєї поїздки до штабу командування. — Тепер я певен, що в нашому районі не буде масових розправ над беззахисним населенням, що провадяться по всій північній Італії.
Але нове призначення викликало і нові ускладнення. Відповідати за спокій в районі, то означало боротися з тими, хто цей спокій порушує. А розуміння спокою з погляду окупантів означало беззастережну покору населення гітлерівцям, які розглядали кожного італійця як потенціального ворога. Розуміння спокою в італійського населення і в окупантів були надто різні, щоб їх безболісно можна було примирити.
Генріх розумів, що коли від самого початку він не встановить якогось, хай мовчазного контакту з місцевим населенням, це неодмінно приведе до великих ускладнень між ним і жителями підлеглого йому району.
Другого дня ранком, коли Лідія прийшла прибрати кімнати, Генріх звернувся до неї з несподіваним запитанням:
— Ви німецьку мову добре знаєте?
— Краще французьку.
— Але ви розумієте, коли я розмовляю з вами німецькою мовою.
— Все. Але говорити мені важкувато.
— Не велике лихо, навчитесь! А що б ви відповіли на мою пропозицію перейти на іншу роботу?
— Я не розумію… На яку саме?
В Кастель ла Фонте організується військова комендатура. Мене призначено комендантом. Я італійську мову знаю погано. Але в комендатурі є посада перекладача. Я хотів би. щоб ви згодились її посісти…
Пропозиція Генріха була надто несподіваною для дівчини. Вона завагалася.
— А не буде пізно, коли я відповім вам завтра? Так відразу я вирішити не можу. Подумаю…
Генріх на те й розраховував: Лідії не стільки треба подумати, скільки порадитись, — і через це охоче погодився почекати день-два і не квапити її з відповіддю.
* * *
Кубіс з головою поринув у влаштування свого добробуту. Його задовольняла квартира з шести кімнат, затишно умебльована і прикрашена, ті сніданки, обіди і вечері, якими частувала його молода дружина. Тим більше, що подружжю вони нічого не коштували — всі витрати по господарству Лерро взяв на себе, і Кубіс майже не витрачав своєї офіцерської платні. А проте Кубіс хвилювався і не бачив свого майбутнього в такому рожевому світлі, як раніш.
Генріх не помилився, коли оцінив посаг Софії у двісті п'ятдесят тисяч марок. Але Кубіс лише згодом збагнув, що ціни на вівці високі лише тому, що зараз війна, коли всі продукти харчування, а особливо м'ясо, коштують так багато. Він уже обізнався з довоєнними цінами на м'ясо і вовну і прийшов до висновку, що за нормальних, мирних умов посаг його дружини зменшиться мало не втроє. Це його так рознервувало і приголомшило, що він вирішив порадитися з Генріхом, чи не ліквідувати їм з Софією ферму зараз.
— Розумієте, Генріх, я просто хвилююся за майбутнє. Зараз, поки ще живий тесть, все йде гаразд. Він добре заробляє і не рахується з витратами на господарство. Але він уже немолодий, часто хворіє. Не виключена можливість, що я скоро стану повновладним господарем його спадщини, і це не тільки не покращить мій стан, а ще погіршить. — Кубіс змінив навіть манеру говорити, кожне його слово тепер дихало апломбом завбачливої людини.
— А знаєте, я вже сам про це думав, — признався Генріх.
— Дуже зворушливо з вашого боку!
— Адже я трохи винен у зміні вашого сімейного становища і почуваю перед вами… ну, як вам сказати… моральну відповідальність, чи що. Можливо, ви маєте підстави турбуватися за майбутнє…
— А коли продати зараз все нерухоме майно і вкласти гроші у якесь прибуткове підприємство? Або у якісь цінності?
— Як вам сказати? Треба бути великим знавцем таких справ, щоб не помилитися і не дати себе ошукати.
— Після закінчення війни ми могли б відкрити з Альфредо Лерро…
— Зачекайте хвилинку — я вас перерву. Мені хочеться задати вам одне запитання. І не як зятеві Альфредо Лерро, а як старому і кваліфікованому співробітникові гестапо. Як ви гадаєте, що станеться з вашим тестем напередодні закінчення війни, якщо Німеччина, боронь боже, її програє?
— Вона вже її програла! Але я не розумію запитання.
— Не треба бути дуже догадливою людиною, щоб зрозуміти — Альфредо Лерро працює не на заводі, що виготовляє жіночі парасольки чи дитячі іграшки.
— Він винайшов.
— Не треба, не треба! Не хочу знати таємниць, яких мені не положено знати!.. Але я певен: коли його особою так цікавляться і так його охороняють, то діяльність Альфредо Лерро має якесь відношення до тої нової зброї, про яку так багато пишуть…
— Ви вгадали.
— Слухайте, Пауль! Не ставте мене в дурне становище. Я волію триматися від державних таємниць подалі, і через це не чув, що ви мені сказали. Забув про це! Я висловлюю лише логічні припущення…
— Пробачте. Мовчу, як риба.
— Що б ви зробили, скажімо, як керівник гестапо, коли б ви знали, що Німеччина програла війну і до рук її ворогів, до рук переможців, потрапляють всі здобутки німецької воєнної технічної думки?
— Я? Я знищив би все найцінніше… ну, і загалом подбав би, щоб ніщо не потрапило до рук ворогів.
— Абсолютно логічно! Так зробив би кожен розумний працівник гестапо. А що б ви зробили з самим автором такого важливого винаходу? В галузі воєнної техніки?.. Адже сьогодні цей автор служить фюреру, а завтра може спокуситись на долари чи фунти стерлінгів, навіть на російські карбованці. Що б ви зробили з винахідником, як керівник гестапо?