Генріх день за днем пригадує події перших днів війни, своє прибуття в ворожий табір, все. за цей час зроблене. Навіть коли йому не пощастить дожити до кінця війни, він помиратиме з спокійною совістю… А все-таки образливо було б померти саме зараз, коли все наближається до розв'язки. І не побачити Батьківщини! Чи розуміють ті люди, які ступають зараз по рідній землі, як би тяжко їм не доводилось, яке то безмірне щастя бути серед своїх? Мабуть, не в повній мірі.

Пройшло вже мало не півроку, як звільнено від окупантів Київ. І там знову рання весна. Дзюрчать перші струмочки. Дніпро незабаром скресне. З Володимирської гірки і з наддніпрянських круч можна буде охопити зором всю його весняну широчінь. По радіо передавали, що Київ дуже зруйновано. Можливо, нема і невеличкого будиночка на Боричевому узвозі!

Непомітно для самого себе Генріх заснув. Йому снилося, що він перепливає Дніпро і швидка течія не дає йому допливти до берега. Борючись з нею. він напружує всі сили, і золота смужка прибережного піску все наближається і наближається.

Він і прокинувся, засліплений цим золотистим сяйвом. Сонячне проміння широкою смугою перетинало кімнату і падало йому просто на обличчя. У сусідній кімнаті готував сніданок Курт. Почувши, що Генріх одягається, він тихенько постукав у двері.

— Гер обер-лейтенант, ви будете їхати чи підете пішки?

Голос у Курта веселий, і обличчя теж сяє, як оцей день ранньої весни. Отже, Лідія повернулася!

Передчуття того, що все склалося на добре, у Генріха настільки сильне, що і його проймає радість.

— Лідія нічого мені не переказувала?

— Вона просила сказати вам, що дуже дякує синьйору Матіні за добрі ліки. Вона двічі приходила, але не дочекалася — графиня її кудись послала.

Нашвидку поснідавши, Генріх пішов у Кастель ла Фонте. Весна! От і прийшла весна! На сонці вже зовсім тепло. Навіть приємно, що легенький вітрець трохи холодить обличчя. А може, воно палає так не від дотиків сонячного проміння, а від радісного збудження? Так хочеться швидше побачити Лютца і Матіні, сказати їм, що все гаразд.

Генріх прискорив ходу. Біля приміщення служби СД стоїть гурт солдатів. Крізь огорожу видно, що у дворі солдатів теж багато. Що це, Лемке робить огляд своїх опричників? Он маячить його довга постать. А поруч Кубіс. Треба відвернутись, щоб не помітив. Зробити заклопотаний вигляд і швидко пройти, ніби він поспішає до штабу.

Коли Генріх уже поминув приміщення СД, ззаду почулося важке гупання солдатських чобіт

— Гер обер-лейтенант!

Генріх неохоче зупинився. До нього підбіг ротенфюрер:

— Гер Лемке просить вас зайти до нього!

— Скажи, що я дуже поспішаю і зараз, на жаль, не можу виконати його прохання.

У кімнаті Лютца вікно розкрите навстіж. Отже, він дома. Генріх швидко піднявся на другий поверх.

— Ти знаєш про пригоду цієї ночі? — не вітаючись, запитав його Лютц.

— Анічогісінько.

— Сьогодні в парку, за приміщенням служби СД, знайдено забитого з написом на грудях: «Так буде кожному зрадникові Італії».

— Ти його бачив?

— Посилав денщика. Каже: чорнявий, кремезний, з широкими бровами.

— А Матіні знає про це?

— Забитого відвезли до моргу при госпіталі.

Альфредо Лерро дуже задоволений своїм співрозмовником. Він не пам'ятає, коли востаннє розмовляв з такою охотою і цікавістю, як сьогодні з цим молодим німецьким офіцером. Просто дивно, що цей обер-лейтенант так обізнаний з іхтіологією. Таких знань в жодному інституті не набувають. Треба кохатись у рибальстві, багато читати, любити природу і бути дуже спостережливим, щоб так добре вивчити все, що стосується поведінки різних риб, умов їх розмноження, прийомів лову. Це не просто практик, що тільки смикає рибу, не замислюючись над тим, який цікавий і мало ще відомий нам світ ховається на дні великих і маленьких водоймищ. Взяти хоча б його розповідь про те, як самці-осетри допомагають самицям перепливати пороги, коли ті піднімаються вверх по ріці, шукаючи затишних місць, щоб віднереститися. А кілька історій про страшного хижака рік Південної Америки — маленьку пірайю, яку прозвали річковою гієною. Зграя цих, з дозволу сказати, «рибок» з'їла бика, що перепливав річку завширшки у тридцять-сорок кроків! У річці, де водиться пірайя, небезпечно буває навіть помити руки!

Наука про риб — давня пристрасть Лерро. До війни він передплачував іхтіологічні журнали багатьох країн, збирав усі відомі йому твори з іхтіології і рибальства і може з гордістю сказати, що його бібліотека у цих питаннях одна з найкращих, які він знає.

Лерро витягає одну книжку за одною, обережно, як велику дорогоцінність, витирає їх, хоч і так на них нема ні порошинки, і простягає своєму гостеві. О, він певен, що така людина, як Гольдрінг, зуміє оцінити його зусилля по збиранню бібліотеки! Тим більше, що барон знає кілька європейських мов і може вільно читати більшість цих книжок. Шкода, що слабкі його знання з англійської: у Лерро є кілька дуже цікавих книжок авторів англійців. Зате барон дуже добре знає російську мову, а Лерро ні. Він би охоче скористався з пропозиції барона брати у нього уроки, щоб поповнити цю прогалину у своїй освіті, але, на жаль, не має вільного часу. З ранку й до пізнього вечора він на заводі, де виготовляють ним-таки винайдений прилад. Шкода, що він не може розповісти гостеві про суть свого винаходу, але хай гер Гольдрінг повірить йому на слово — останні два роки робота забирає у нього всі сили. Він навіть не радий, що винайшов цей прилад, хай йому біс! Так живучи, можна здичавіти. У нього зовсім немає особистого життя. Зовсім! Він часом навіть ночує на заводі і свою єдину доньку бачить кілька разів на тиждень… Правда, він має деякі переваги. По-перше, він не на фронті. Його добре, навіть дуже добре забезпечили, до нього ставляться з повагою. А проте у всій Європі, мабуть, нема людини, яка б так мріяла про закінчення війни, як він, Лерро!

Адже він, по суті, — в'язень. На роботу їздить під вартою і повертається так само, біля його будинку день і ніч ходять два автоматники. От коли б він вийшов зараз з бароном на вулицю, щоб просто пройтися, за ним обов'язково ув'язалася б охорона, хоче він цього чи не хоче. Може, це викличе посмішку в барона, але він мусить признатися, що й удівцем лишився через брак часу. Для того, щоб знайти собі пару, треба десь бувати, зав'язувати нові знайомства, нарешті, просто читати нові книжки, журнали й газети, щоб бути цікавим співрозмовником. А він позбавлений змоги навіть виспатися як слід!

Це барон став причиною того, що Штенгель запросив сьогодні ціле товариство: самого фон Гольдрінга, графиню і цього офіцера з таким симпатичним обличчям… як його… він уже й забув його ім'я… Кубіса!

Генріх співчутливо вислуховує скарги Альфредо Лерро, не перериваючи його запитаннями, лише інколи вставляє репліку. Так, він добре розуміє, як то важко опинитися в умовах штучної самотності людині з такими широкими інтересами… Він і сам дуже відчуває брак справді культурного товариства… Те, що йому пощастило познайомитися з синьйором Лерро, він вважає виключно щасливою нагодою хоч іноді відвести душу в цікавій розмові… О, він з радістю пристає до пропозиції збиратися отак, як сьогодні, щонеділі, тільки боїться, що це буде обтяжливо для господині. Ну, коли синьйор Лерро наполягає, — що ж, він згоден! Тільки з умовою, щоб це не завдавало зайвого клопоту синьйориті Софії. До речі, вона чудово готує рибні страви. Найближчої неділі вони вдвох варять російську юшку з риби і всіх частують. Це буде чудесно!

Генріх прощається з Лерро і просить передати іншим гостям, коли ті повернуться з прогулянки, що в нього трохи розболілася голова і він вирішив пройтися.

Фу, нарешті він може забути про форель, осетрів, пірайю… До біса все-таки цих клятих риб на світі! Його знань з іхтіології вистачить ще на кілька розмов, а потім знов читай, бо на звичайних «рибальських історіях» з цим диваком не виїдеш, треба показувати свою ерудицію. І навіть знання кулінара. Ну, на якого диявола він сам згадав про російську юшку з риби? Тепер доведеться варити, хоч він не має жодного уявлення, як це робиться! Доведеться десь розшукати кухарську книгу і самому скласти якийсь рецепт, скомпонувавши його з кількох там поданих.