Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Чим менше люди знатимуть про цього Лерро, тим краще, — пояснив Штенгель своєму гостю, коли Генріх поцікавився особою його хазяїна.

— Очевидно, якась персона грата? Недурно біля його дому чергують два автоматники!

— Мені ця персона набридла, як комар улітку. Адже за його життя я так само відповідаю головою, як і за завод! Навіть оселили тут, мов няньку. Правда, до деякої міри це зручно тим, що я у них тепер і харчуюся. Дочка Лерро — він удівець — непогана господиня. Побачивши, як мій денщик нівечить форель, вона сама запропонувала мені снідати, обідати і вечеряти у них.

— Стривайте, це не та сім'я, де так чудово готують рибні страви? Ви обіцяли познайомити мене і почастувати маринованою фореллю.

— Треба про це домовитись з синьйорою Софією, вона любить порядок у домі.

— Синьйора Софія? Вона гарненька?

— Надто вже хоче вийти заміж, а я таких боюся, тому й не роздивився гаразд. А втім, здається, нічого. Тільки дуже балакуча. Цілковита протилежність батькові — той здебільшого мовчить. Якщо не зачепити теми про іхтіологію. Це, мабуть, єдине, що його цікавить на світі. Крім техніки, звичайно. Тут він просто кум королю, і на заводі з ним носяться, як з писаною торбою!

— Так коли я все-таки покуштую форель? І познайомлюся з синьйорою Софією? Без жіночого товариства якось обростаєш мохом. Марії-Луїзн я не рахую, бо вона просто зачарована вами, бароне, і на нас, грішних, не звертає уваги. І я дивуюсь, що ви так мало на це зважаєте. Адже гарна жінка!

Штенгель поморщився:

— Вона італійка. А я хочу, щоб у жилах моїх дітей текла чиста арійська кров.

— А замок і всі маєтності вас не спокушають? Що ж до крові, то вона у неї, як і у нас з вами, голуба. Старовинний аристократичний рід!

— Я майже зв'язаний словом з іншою і, по щирості сказати, останнім часом, коли події почали обертатися проти нас, сам починаю вагатися. Може, справді, краще обрати цю? Принаймні буде надійний притулок і якийсь цілком певний капітал у руках — нерухоме майно і земля завжди лишаються цінністю. У тої, правда, зв'язки… Але на біса вони здадуться, якщо все завалиться! Ви розумієте, я з вами говорю відверто і сподіваюся, що все лишиться між нами…

— Ви ображаєте мене цим попередженням. Є речі, зрозумілі самі собою!

Остаточно заспокоївшись, майор Штенгель ще довго мучив Генріха, звіряючи свої сумніви. Барон високо цінував свою персону і явно боявся продешевити.

Пообіцявши майору прийти наступного вихідного дня на обід, Генріх відкланявся і вийшов. Холодний осінній вітер жбурляв в обличчя мокрий сніг, і Генріх пошкодував, що не наказав Курту почекати біля штабу. Тепер доведеться йти до замку пішки. Зайти хіба до Міллера і попросити машину? Ні, краще ще поблукати і навести лад у своїх думках.

Виходить, що синьйор Лерро і є та особа, якою треба зацікавитись насамперед. З ним носяться на заводі, за його безпеку Штенгель відповідає головою. І вхід до особняка Лерро охороняють не есесівці Міллера, а люди з внутрішньої охорони заводу, особливо довірені. Треба познайомитись з Лерро і викликати його на розмову. Для цього варт прочитати хоча б усі книжки по іхтіології! Напевно в бібліотеці графа є такі. Виходить, форель ще не відіграла своєї ролі, а, як казкова золота рибка, ще раз стане йому в пригоді!

Міллер не сподівався на прихід Генріха і чомусь навіть розгубився.

— Я, бачу, вам завадив, але я лише на хвилинку: моєї машини тут нема і, якщо можна…

— Ні, ні, я вас так швидко не відпущу, великий дипломате! — заперечив Міллер, підсуваючи Генріху крісло. — Ми надто рідко бачимось з вами останнім часом! Ви зрадили мене спочатку з Кубісом, тепер з цим Матіні… — вдоволений з свого дотепу, Міллер розреготався і раптом хитро примружив очі. — До того ж я приготував вам маленький сюрприз — хай це буде мій новорічний подарунок!

— І ви про цей сюрприз згадали лише за три тижні після новорічного свята?

— Тисяча дев'ятсот сорок четвертий рік — це рік високосний і його годиться відзначати аж до двадцять дев'ятого лютого, інакше він принесе нещастя.

— Вперше чую про таку прикмету…

— І проте вона є. А я трохи забобонний, як більшість людей моєї професії, яким доводиться ходити по лезу ножа. Про всяк випадок з панею фортуною треба поводитись чемно, щоб вона не обійшла своїми дарами…

— Але причому ж тут я і сюрприз, який ви мені приготували? Складайте свої дарунки біля ніг цієї богині долі!

— А я хочу її умилостивити, зробивши добре діло.

— Ось ви мене вже й заінтригували, Ганс! Добре діло і ви — якось не в'яжеться.

— А послуги, що їх я вже вам зробив? Забули?

— Ні, не забув. І навіть сподіваюся віддячити разом за все.

— Заздрю вашій вдачі, Генріх! Ніколи не можна зрозуміти, говорите ви серйозно чи жартуєте. Іноді ви мені здаєтесь людиною дуже відвертою, безтурботною, а часом навпаки: потайною і байдужого до всього і всіх…

«Погано! Коли навіть цей товстошкірий Міллер починає вдаватися в психологічні екскурси…»

— Мене самого починають турбувати часті зміни мого настрою. Мабуть, стомився, нерви… Ви гадаєте, мені мало коштувала ця історія з обміном заложниками? Чути, як ці плебеї регочуть і свистять тобі в слід, і не мати права і змоги віддячити за образу! Мені здавалося, в цю мить всі мої предки, всі фон Гольдрінги аж до десятого коліна, попереверталися в своїх гробах!

— А ви б хотіли зустрітися з цими парламентерами за інших обставин? Хоча б з одним з них?

— Дивлячись за яких, — обережно відповів Генріх, силкуючись збагнути, до чого хилить його співрозмовник.

Міллер підвівся і натиснув на кнопку дзвоника.

— Посидьте, прошу вас, спиною до дверей і не озирайтесь, аж поки я не скажу.

Генріх чув, як увійшов вартовий, і Міллер щось прошепотів йому на вухо. Потім вартовий вийшов, а ще через кілька хвилин почулися чиїсь важкі кроки і переривисте дихання.

— Посадіть його там. Так… а тепер вийдіть. Ну, бароне, можете привітати вашого старого знайомого!

Генріх рвучко повернувся і, треба сказати, отетерів від несподіванки: перед ним сидів партизанський парламентер з шрамом на щоці. Але в якому вигляді! Обличчя було вкрито синцями, одяг пошматований і закривавлений.

— Бачу, бароне, що мій сюрприз справив на вас враження! Прошу познайомитися: парламентер гарібальдійців Антоніо Ментарочі, — іронічно відрекомендував Міллер. — Дипломати зустрічаються знову! Правда, не в звичних для дипломатів обставинах. Але що ж поробиш! Змінюються часи, змінюються й обставини.

Партизан з шрамом глузливо посміхнувся:

— Так, синьйори: змінюються часи, змінюються і обставини! Я рекомендував би вам це добре затямити!

Обличчя Міллера побагровіло.

— Виведіть його! — гукнув він у сусідню кімнату до вартового.

Антоніо Ментарочі вивели.

— Признатися, Генріх, я розчарований! Я сподівався, що вас більше потішить ця зустріч. Така добра нагода поквитатися, віддячити за всі прикрості, за зневагу!

— О, я не люблю чорної роботи! І притому цілком покладаюся на вас і Кубіса. Але за сюрприз вдячний, навіть дуже. І шкодую, що не захопив з собою пляшечку коньяку — ми б випили зараз по чарці, щоб відзначити ваші успіхи.

— У мене е пляшечка. І для такої нагоди…

Міллер витяг з шафи почату пляшку і налив дві чарки.

— За ваш талант, Ганс! Як вам пощастило захопити цього Ментарочі? Не уявляю, просто не уявляю!

— У мене тепер уже сотні вух і очей…

«І серед них ті, під кошлатими бровами», — подумав Генріх.

— За такий короткий час і так добре налагодити агентуру! Тоді я відрікаюсь від попереднього тосту і п'ю за ваш геній, геній розвідника! Знаєте що? Давайте покличемо Кубіса і втрьох вип'ємо за ваші дальші успіхи, за…

— Ніколи… — поморщився Міллер. — Треба по гарячих слідах кінчати допит цього дипломата. І я хочу це зробити сам, бо є деякі обставини, про які Кубіс не знає і які мені конче треба з'ясувати. Тоді я зможу добре притиснути цього Маті-ні, з яким ви так необережно заприятелювали.

105
{"b":"207181","o":1}