— А хіба обов'язково сповіщати їх, яким чином ми розшукали партизанів? Виконали доручення — і все! А якими шляхами, то вже наша дипломатична таємниця.

— Десятий кілометр! — схвильовано, чомусь пошепки, попередив Курт і спинив машину.

— Ну що ж, викидай білий прапор, стій тут і чекай, поки ми повернемось.

Генріх і Матіні взяли в руки невеличкі білі прапорці і пішли ледь примітною стежкою праворуч від шляху.

Хвилин за десять вони справді побачили високу голу скелю, що здіймалася над проваллям, і почули той непередаваний журкіт, який породжує швидкий біг води з височини.

— Здається, ми прийшли саме у визначене місце! — кинув Генріх, оглядаючи місцевість навколо. — Гляньте, яка краса!

— Я звик до наших гірських пейзажів, а проте у мене кожного разу якось солодко стискується серце, коли я натраплю ось на такий куточок. Чомусь радісно і сумно одночасно… Немовби ти чимсь завинив перед цією земною красою, але вона, безмежно щедра, дарує тобі своє прощення…

— Ти поет у душі, Мартін. А мені хотілось би бути художником. Поглянь на це буяння фарб!

З невеличкого гірського плато, на якому стояли Генріх і Матіні, відкривався чудовий краєвид. Прозоре осіннє повітря розширило виднокруг, і на тлі блакитного неба чітко вимальовувалися примхливих форм гірські вершини. Вищі, нижчі, вкриті густою шапкою лісів і зовсім голі, вони здіймалися одна за одною, позолочені сонячним промінням, і кожна з них вбирала і потім відбивала це проміння по-своєму: рівним світлом вилискували грані голих вершин; палали, мов пожежа, схили, вкриті пожовклим дубовим лісом; гарячим карміном відсвічували букові ліси; м'яке смарагдове сяйво стояло над полонинами. Внизу, мов пасіка з розкиданими вуликами, виднілося Палермо. А від нього вгору здіймалася дорога, якою Генріх і Матіні тільки-но проїхали. Сліпучою срібною стрічкою блиснувши проти сонця, вона занурювалася у густу зелень придорожних дерев, мов у тунель, потім знову вислизала на поверхню і, зробивши крутий завиток, огинала скелю, щоб блиснути ще вище і знов сховатися.

— Яка краса і яка тиша! — вирвалося з уст Матіні.

— Отак би стояти, забути про все на світі і милуватися! — погодився Генріх.

— А тут доводиться воювати! — почувся з-за спини чужий голос.

Генріх і Матіні здригнулися від несподіванки і рвучко повернулися. Перед ними стояло двоє з білими пов'язками на рукавах.

Перший, очевидно, старший, у звичайному селянському, дуже приношеному одягу, був низенький на зріст, чорнявий, з стомленим, але привітним обличчям, на якому рожевіла широка смуга недавньої рани. Вона простяглася від правої скроні через усю щоку і закінчувалася біля кутика губ.

Глянувши на другого партизанського парламентера, Генріх ледве стримав рух здивування: оцей низенький лоб і надмірно широкі, кошлаті брови… Ні, він не помиляється, звісно, це той самий італієць, якого він бачив у приймальні Міллера на другий день свого приїзду до Кастель ла Фонте.

«Провокатор!» — майнуло в голові. Голосно Генріх запитав:

— Маємо перед собою парламентерів загону гарібальдійців?

— Це ми і є! — щиро посміхнувся партизан із шрамом.

— А ми парламентери штабу дивізії генерала Еверса, обер-лейтенант фон Гольдрінг і оберштабсарцт Матіні, — по-військовому відрекомендувався Генріх.

— Ой, аж слухати страшно! — знову широка і трохи насмішкувата посмішка промайнула на устах партизана з шрамом.

Другий партизан з-під кошлатих брів пильно дивився на Генріха.

— З ким маємо честь говорити? — запитав Матіні.

— З представниками загону гарібальдійців. А прізвища свої ми позабували!

— Ви, звичайно, знаєте, у якій справі ми прибули сюди? — запитав Генріх.

— Здогадуємось.

— Ми погоджуємося обмінятися заложниками. Обіцяємо відпустити таку ж кількість затриманих, яку відпустите ви, — сказав Генріх сухо офіціальним тоном, хоч йому нестримно хотілося підійти до цього чоловіка з шрамом, який тримав себе так спокійно і впевнено, і крикнути йому: «Стережись! Ворог поруч тебе!»

— Виходить, один на один? — подав, нарешті, голос другий партизан, з кошлатими бровами.

— Так!

Чоловік з шрамом тільки свиснув.

— Тоді ви прибули сюди передчасно: доведеться зачекати, поки ми наловимо ваших офіцерів стільки, скільки ваш полковник взяв за один день у Палермо… Гадаю, що чекати доведеться недовго — серед нас є добрі офіцеролови.

— Я змушений попередити від імені командування: коли ви не пристанете на наші умови, кілька населених пунктів буде спалено, а населення…

Але Генріх не докінчив. Чоловік з шрамом зблід, від чого рожева смуга недавньої рани стала майже червоною:

— Ви що, прийшли сюди умови диктувати? Коли так, розмови між нами зайві!

— Зачекайте, не можна ж так гостро! Ми прийшли для переговорів, а переговори часто скидаються на торг, — примирливо вставив Матіні.

— А ми людьми торгувати. не звикли. І з такими майстрами торгівлі людським життям, як ви, напевне проторгуємося, — голос людини з шрамом звучав насмішкувато, на устах грала презирлива посмішка. — Наша умова одна: ми вам віддаємо ваших, а ви — наших.

— Але ж у нас понад п'ятдесят заложників…

— П'ятдесят чотири, — уточнив партизан.

— А у вас тільки одинадцять, — нагадав Генріх.

— Одинадцять? Звідки ви взяли? У нас тільки троє.

— Давайте підрахуємо, — запропонував Генріх. — У вас мають бути: граф Альберто Районі…

— Є!

— … оберст Функ…

— Якого слід давно повісити!

— Офіцер Штенгель…

— Барон Штенгель, — поправив партизан з шрамом.

— І вісім чоловік з особистої охорони графа.

— Ви й цих хочете одержати? Не вийде! Це наші ж таки італійці і з ними у нас особливі рахунки. Як люди релігійні і богобоязливі, ми не можемо припустити, щоб за ними так довго чорти на тому світі сумували. Отже, мова може йти лише про трьох. Але яких! Графа, барона, полковника! А що ви нам можете запропонувати? Звичайних робітників і селян, дрібних ремісників… Хіба не образливо буде дізнатися графові, що його проміняли за одного робітника? Та він же вам цього ніколи не подарує! За нього треба дати простих людських душ з тридцять, коли не більше! Ну, барон теж високого роду. Правда, дешевше за графа, але душ двадцять варт узяти. Отже, полковник піде всього за чотирьох! Аж образливо для такого видатного полковника, як Функ! Він так заповзято воює з мирними, ні в чому не винними людьми! Але, як у всякому торзі, ми даємо вам знижку. Де вже наше не пропадало! Але… — Посмішка зникла з уст партизана, і голос став суворим і грізним: — Коли ви хоч одного з своїх заложників зачепите чи не погодитесь на наші умови, знайте: висітимуть ваші графи і барони вниз головами.

— Умови, які ви висунули, ми не вправі прийняти, не порадившись з нашим командуванням. Але коли командування на них пристане, який буде порядок обміну заложниками?

— А такий: завтра вранці ви на машинах підвозите своїх заложників сюди. Навіщо людям стомлюватися і пішки на гору дертися! Але машину зупините за кілометр нижче. Ніякої охорони не повинно бути. Звідти пішки приведете їх сюди. Це буде для них, як кажуть французи, ранковий променад. А ми сюди ж приставимо вам ваших. От і все! Але попереджаю: коли ви хоч одного затримаєте або покалічите, те ж саме ми зробимо і з вашими. А тепер погоджуйте з своїм начальством.

— Завтра вранці ми дамо відповідь, — кинув Генріх і, відкозирявши, пішов. Матіні за ним.

Сівши в машину, парламентери розреготалися.

— Ну й розумник, чорт забирай! — захоплено вигукнув Генріх.

— Зате той, броватий, справляє дуже неприємне враження.

Генерал Еверс, представник командування північної групи і Міллер з великим нетерпінням чекали на повернення Гольдрінга і Матіні в штабі дивізії. Коли ті прибули, здорові і неушкоджені, всі полегшено зітхнули.

— Доповідайте, бароне, — квапив генерал.

Генріх розповів про зустріч з партизанськими парламентерами і про вимоги, які ті висунули.

— Доведеться погодитися! — зітхнув генерал.