Спочатку дорога пролягала вздовж берега, потім окреслювала невелику дугу, трохи віддаляючись від нього, і знову підходила до озера.

— Жахливий спуск до води, — сказав я. — Автомобіль не проїде крізь кущі й очерет. Треба вийти з машини і знайти зручний спуск на той випадок, якщо вони намагатимуться добратись до ятера.

Ми пройшли берегом, може, метрів із двісті. Виявилось, що я помилився. Тільки тут починалася нова затока, саме та, де стояв ятір. Ми не помітили його, але здогадалися, що він має бути там, бо… в смузі місячного світла ми побачили металевого човна з Романовими хлопчаками, який плив у тому напрямку.

Вода доносила сплески весел і притишені голоси.

— Он там… Більше вліво… Кілки стирчать з води… Туди підпливайте, хлопці…

Я торкнув за плече Франека й прошепотів йому на вухо:

— Біжімо по машину. Тут добрий спуск. Спіймаємо їх тоді, як вони почнуть витягати ятери з води.

У цю мить із сусіднього очерету розляглося ревіння глісера. Ми аж сахнулися, так це було зненацька. Глісер, умить опинився коло металевого човна. Постать у чорному вбранні схопила залізний ланцюг, який звисав з човна. Одночасно Немо збільшив газ. Човна шарпнуло. Хлопці, що сиділи в ньому, почали вистрибувати, мов яблука з кошика, який хтось добре струсонув.

— Немо!.. Немо! — залунали перелякані вигуки. Не знайшлося жодного сміливця, котрий залишився б у човні, що його тягнув на буксирі глісер. Усі кинулися вплав на другий берег.

Та цього разу Немо зробив помилку. Замість того, щоб тягти човен на буксирі на глибину, він зробив коло по озері, мабуть, щоб ще більше настрахати хлопчаків. Але при цьому занадто близько підплив до заростів. Глісер попав в очерет, який вкрутився йому в гребний гвинт. Мотор пирхнув раз, другий, завив… і замовк.

На озері настала тиша, тільки хвилі, підняті глісером, брижили поверхню води з місячною стежкою, яка скидалась на ясну смугу в шерсті якоїсь велетенської чорної потвори.

— Хлопці! Вертаймося! — почули ми крик Лисячої Шкурки. — Він застряг! Не втече від нас. Зараз ми його спіймаємо.

Хлопці слухняно повернулися, прямуючи до глісера, що заплутався в очереті. Вони зрозуміли, що Немо перестав бути грізним, що він не впорається з чотирма супротивниками.

— Я біжу по самохід! — гукнув я Франекові.

Але Чорний Франек немов не чув мене. Мовчки скинув із себе одяг і стрибнув у воду. В мене промайнула думка, що, може, він поспішає на допомогу своїм колишнім приятелям. Та на сумніви не було часу. Я щодуху помчав по машину.

А коли спустився до озера, перед моїми очима постала така картина.

У струмені місячного світла виразно виднілися голови хлопчаків з ватаги, вони були вже дуже близько від глісера. За три метри від Немо був і Чорний Франек, який швидко плив батерфляєм. А Капітан Немо — хоч, напевно, добре розумів, яка небезпека загрожує йому, і міг кинутися вплав до берега — не втікав. Він стояв, випроставшись на глісері, в місячному світлі, немов очікуючи, поки хлопчаки підпливуть ще ближче. А потім скинув плаща з каптуром і взяв у руки спінінг.

Капітан Немо без чорного плаща й каптура. Капітан Немо з відкритим обличчям!

На глісері стояла невисока худенька дівчина з довгою косою.

Марта.

На якусь мить хлопчаки з ватаги завмерли, Чорний Франек теж перестав пливти, їх ніби паралізувало відкриття того, хто такий Немо.

— Так, це я Капітан Немо! — вигукнула Марта. — Це від мене ви стільки разів утікали, наївшися страху. Це я вас стільки разів перемогла. І тепер я теж вас не боюся. Тільки підступіть, і я пущу в роботу спінінг.

Я подумав: «Немо, як завжди, полюбляє ефекти». Але цього разу я розумів «його». Побачивши, що буде змушений скоритись більшій силі, він волів сам показати, хто він такий, аніж дозволити, щоб з нього здирали плаща й каптура. Це було б занадто принизливо.

Чорний Франек крикнув:

— Не бійся їх! Я тобі допоможу…

Кількома помахами рук він підплив до глісера. За секунду вже переліз через борт і став поряд із дівчиною.

Я ввімкнув фари, натиснув клаксон і в’їхав у воду, прямуючи до глісера й човна.

— Міліція! — вереснув хтось із ватаги. Напевно, подумали на мій самохід, що це моторка.

І, страшенно переполохані, гукаючи один одного, завернули до берега, де на них чекала решта ватаги.

— Дякую тобі, Франеку, — сказала Марта. — Тепер, може, віддаси мені перстень?

Чорний Франек засміявся:

— Ну, звичайно, я віддам тобі його зараз. Але він у моїй одежі на березі. Спершу я звільню гвинт від очерету.

І він скочив у воду.

Я спинив самохід біля борту металевого човна.

Дівчина накинула на себе плаща з каптуром.

— Звідкіля ви тут узялися?

— Вчора ми натрапили на цей ятір і подумали, що ватага спробує вибрати з нього рибу.

— Це ятір мого батька, — пояснила Марта. — Батько боявся, що його порвуть йому, як це зробили рибалці Плиті. Він хотів стерегти ятера всю ніч, але стомився б і вдень не зміг би працювати. Тому я взялася стерегти.

— Ти дочка рибалки? — поцікавився Чорний Франек.

Продовження розмови я не чув, бо відплив до другого берега. Хотів побачити, що робить ватага. Але хоч я і плив поволі уздовж смуги очерету, освітлюючи берег фарами, та нікого не помітив. Мабуть, ватага чкурнула до свого таємного табору.

Я повернувся назад. Гребний гвинт глісера вже був очищений від очерету, мотор завівся дуже легко, однак Марта ще не збиралася повертатись додому.

— Певно, ватага не має чого їсти. Коли нас не буде, може, знову захочуть добратись до ятера? Зачекаймо тут до світанку.

Ми підтягли глісер і човен ближче до берега. Я виїхав самоходом на землю.

Ми посідали на траві під деревами.

Місяць уже ховався за виднокругом, стало дуже темно, як завжди буває на короткий час перед світанком.

— То що ж, Капітане? — звернувся я до Марти. — Чи після цього уроку ти й надалі збираєшся сама боротися з ватагою? А може, все-таки слід подумати, чи не діяти в більшому гурті, з друзями?

— Я повинна прогнати звідси цю ватагу. Назавжди. Інакше тут ніколи не буде спокою, — опиралася Марта. А потім штурхнула в бік Чорного Франека. — Ну, віддай мені персня.

Хлопець неохоче віддав.

— Шкода, що ти його забираєш у мене. Це була б гарна пам’ятка про одну незвичайну дівчину.

Вона знизала плечима.

— Зовсім я не незвичайна.

— А твій глісер? А те, як ти закидаєш спінінг! А це прізвисько — Капітан Немо? — говорив із захватом Чорний Франек.

Дівчина зневажливо махнула рукою.

— Кажу тобі, що в цьому немає нічого незвичайного. Мій батько рибалка, я народилась біля цього озера, навчилася ловити рибу й закидати спінінг. Батько сказав, що коли, закінчивши школу, я складу екзамени і вивчатиму іхтіологію, дядько зробить мені глісера, а батько полагодить великий мотор, який випадково купив у Ольштині. А ти повинен знати, що мій дядько будівельник човнів в Оструді, а батько має кілька човнів, з різними моторами. Я склала екзамени в університет, а коли скінчу іхтіологічний факультет, буду рибалкою, як мій батько, тільки освіченим, вестиму рибне господарство на озері. А щодо мого прізвиська, то просто моєю найулюбленішою книжкою була «20 тисяч льє під водою» Жюля Верна. Дома я тільки й говорила про капітана Немо, і батько прозвав мене Капітаном Немо. Я використала це у боротьбі з ватагою. Бо звичайної Марти ніхто не боявся б. А таємничий Капітан Немо — це щось зовсім інше.

Раптом вона додала тим самим тоном:

— Увага! У кущах хтось є і підглядає за нами…

Як я спіймав підслухувача. У чому полягала «дрібна нетактовність»? Тепла компанія дивних осіб. Хто ворог глісера? Як сподобатись Марті? Мрії. Чи можна ловити рибу «на пупа»? Бунт пана Казика.

У Марти було якесь шосте чуття. Довгі роки життя в лісі над озером зробили її чуйною на найтихіший шелест. Але на противагу до городянина, який не вміє спілкуватися з природою, якому найменший шелест у лісі чи сплеск води в озері може видатися підозрілим, вона зовсім не реагувала на окремі нічні звуки. Ніби й крізь нічний морок бачила, що то не людина скрадається по торішньому листі, а пробігає миша, що то не весло хлюпнуло, а скинулася риба на озері.