Він підійшов до мене і спитав:

— Ви щось про це знаєте?

— Стільки, як і ви, друже вожатий. Я приплив сюди пізно ввечері. Та пляма вже була.

— Злочин, еге ж?

— Не знаю, чи можна це так назвати, — сказав я обережно.

— Кров. Велика пляма застиглої крові, — повторював Яструб, невимовно вражений. — Вкрали наші байдарки, привезли сюди когось і вбили. Як ви гадаєте? Чи не слід обшукати кущі на острові?

— Звісно, — згодився я. — Обшукати варто. Але мені здається, що ви знайдете в них тільки овечі нутрощі. Це овечий острів. Хтось привіз сюди весною свої вівці, і вони тут пасуться ціле літо. Щойно я чув мекання з глибини острова.

Всі порозбігались, і за якийсь час гукнули мене до заростів дикої малини. Там лежала відрізана голова вівці, її нутрощі й шкура.

— Ну, нічого страшного не сталося. А я вже думав, що це було вбивство, — сказав Яструб. — Мабуть, приїхав хазяїн і забив одну вівцю.

— І покинув шкуру? — спитав я.

Нахилившись, я уважно оглянув її.

— Невміло знято. Хтось зробив це поспіхом і невправно.

— Отже, все-таки тут вчинено вбивство, — майже задоволено промовив Яструб. Йому так кортіло діяти, а «вбивство» відкривало широке поле діяльності. — Хтось украв три наші байдарки й приплив ними на острів. Тут забив і оббілував вівцю. Тільки як він звідси вибрався, коли байдарки лишилися в очереті? І навіщо він їх покинув?

Я відповів, майже не замислюючись:

— Украли байдарки, щоб якнайшвидше дістатися на острів. Вчинили злочин і намагалися замести за собою сліди. Тому покинули байдарки в прибережному очереті. А самі, напевне, відпливли на… очеретяних плотах. Пошукайте по березі, може, знайдете, де вирізано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озері, а самі пішли собі з овечим м’ясом.

Гарцери знову розбіглися по березі. Коли повернулись, Яструб сказав мені захоплено, а все ж трошки підозріливо:

— Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збігається. Втекли звідси на в’язках очерету.

Я відповів так, як було насправді:

— Я не детектив і не ясновидець. Колись був гарцером і навчився швидко все підмічати навколо себе.

Яструб гордо випростався.

— І я вмію читати сліди й, напевно, за якийсь час сам усе помітив би. Гадаю, що вівцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навіть більше, припливли сюди добути м’яса. Наш загін, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вівці, мабуть, якогось рибалки. Ми дізнаємося в Сем’янах, чиї вони, і повідомимо хазяїна. Увага, друзі! — гукнув він до своїх. — Відпливаємо!

Хлопці швидко відпливли від берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненість, але слід визнати: він умів тримати свій загін у руках і згуртувати дружний, енергійний колектив.

Поснідавши, я згорнув намет і переніс свої речі в самохід.

При денному світлі я оглянув острів. За розташуванням і обрисами він відповідає позначеному на карті острівцеві Гєрчак, довгастому, «з великим звуженням посередині», як написано в путівнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набігла вода і утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока ділила Гєрчак на два острівці — південний і північний. Ночував я на південному.

Я ввімкнув мотор самохода і виплив з очерету. Обплив острівці попід берегами, з цікавістю розглядаючи їх.

Раптом з північного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:

— Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мі-і-іч!..

«Господи, — зітхнув я, — чи ця низка пригод ніколи не скінчиться?»

Я швидко повернув свій самохід до берега. Але коли побачив, що там діється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалісна й мала б викликати співчуття.

На березі острова, на дереві, що розгалужувалось на рівні людського зросту, сиділо четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокійно пасся величезний чорний бугай.

Все зрозуміло. Вчора ввечері сюди прибули човном четверо туристів. І, напевно, не звернули уваги на череду корів з бугаєм, поставили намет і заходились готувати їсти. А тоді надійшов бугай і, чимось розгніваний, почав їх штурмувати. Четверо туристів опинилися на дереві, а намет був розтоптаний… Вони, бідолахи, сиділи за десять метрів од свого човна, але жоден з них навіть уночі не наважився покинути безпечну схованку на дереві.

Оце так. Я впізнав їх і більше не дивувався, що в них і на це не стало духу. То були пан Анатоль і його приятель, пан Казик, два лицарі спінінгу, разом із своїми дружинами.

— Покличте людей прогнати цю страшну потвору! — кричав з дерева пан Анатоль. — Ми ледве живі з холоду й безсоння!

Я поволі наближався до острова. Величезний бугай підняв голову і втупився в мене. Він справді був страшний із своєю товстою шиєю, з налитими кров’ю очима і могутнім тулубом. Не хотілося мені їхати в село по допомогу. Не вабила мене й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом із води на низький у цьому місці берег і, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Він зійшов мені з дороги, а я, спрямовуючи машину то вліво, то вправо, перегнав його нарешті на другий кінець острова. Потім повернувся під дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет і розкидані речі.

— У мене всі кістки болять, — стогнав пан Казик.

А пан Анатоль усе позирав у той бік, куди я прогнав бугая.

— Як ви гадаєте, — звернувся він до мене, — чи він повернеться сюди? Почне атакувати і що тоді?

— О боже, боже, швидше! — знову перелякалася Мишка і втекла в човен.

Приголомшені нічними переживаннями і страхом, що бугай повернеться, вони навіть не подякували мені за допомогу. Тільки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом і сказав:

— А я думав, що в нього мотор від мотоцикла…

Тільки на це він спромігся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмінна потреба повчати інших, він вважав себе розумнішим за всіх, спритнішим і обачнішим. І навіть тепер, ледве злізши з дерева, він на прощання напучував мене:

— Ви пливіть за хвилею, бо перекинетесь і втонете. Але не дуже близько від очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт і зупинять вас…

Про туристів вад озером. Знову яхта Вацека Краватика. Наречена князя спінінгу. Що вкрали у Вацека. Чорний прапор на плотах. Капітан Немо виконує свою обіцянку. Закидання спінінга. Знову дівчина. Моя перша риба. Де табір Чорного Франека?

Опівдні вітер стих, озеро стало гладеньке.

Я обплив навколо ще чотирьох островів, зупиняючись і оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острів. На ньому ніхто не став табором, на кущах дикої малини достигали червоні солодкі ягоди.

Зате на Луговому острові — великому й гористому — аж роїлося від туристів. Біля західного й південного берегів гойдалося безліч яхт, моторних човнів і байдарок, а на схилі острівного пагорба стояло багато різнобарвних наметів найрізноманітніших форм. Великі й малі намети, схожі на індіанські вігвами чи на хатинки з альтанками, намети, багаті й убогі, тісні й просторі, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острів, і перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.

Ще багатолюдніше було на великому, сполученому з берегом острові Буковець [Дехто називає його Буковниця, щоб відрізняти від села Буковець, розташованого на другому боці Озерища (прим. автора)]. Місток з’єднував острів з дорогою до села Вепр, і сюди приїздили туристи на машинах.

На східному березі виросло багато наметів, я побачив там кілька селищ кемпінгових будиночків з місцями для купання, обтягнутими мотузками. Звідси пливли над озером звуки музики з транзисторів, лунали виступи по радіо, бесіди на сільськогосподарські теми.