Через тиждень я пішов до архіву Народного музею і почав шукати між старими паперами теки з записами, зробленими, коли я ще студіював історію мистецтва. Тоді, у перші повоєнні роки, для наших музеєзнавців першорядним завданням було віднайти й повернути назад польські музейні скарби, пограбовані гітлерівцями, тому під час літньої практики мені доручили справу, що більше пасувала б детективові, ніж історикові мистецтва. Та в мене таки була вдача детектива, й робота припала мені до смаку. Я мав визначити, яким шляхом їхали гітлерівські автомашини із колекціями з музею в Е.

Завдання перевищило мої дослідницькі можливості. Щоправда, з допомогою корінного польського населення в Мазовії і Надвіслянщині я зміг накреслити відрізок шляху, яким вантажівка з написом «Музей в Е.» тікала від переможних частин Червоної Армії, однак у якомусь місці дорога уривалась. І, попри всі мої зусилля, я не спромігся знайти загубленого сліду.

Пам’ятаю, що коли я подав керівництву Народного музею карту з позначеним на ній шляхом втечі, то до моїх досліджень поставились скептично, таким неймовірно заплутаним був цей шлях. Виходило, що колекції вивозили не на захід, а на південь, а це здавалося дурницею. Тож висновки моїх досліджень поклали в архів.

Через двадцять років я з великим хвилюванням узяв до рук пожовклу теку і, розгорнувши її, знову прочитав свої тодішні записи. Карта показувала, що колекції везли по шосе на Пасленк, а потім до селища під назвою Малдита. Там вантажівка звертала на дорогу до містечка, що тепер зветься Залево. І саме тут, у Залеві, сліди губилися. Залево горіло тоді після бомбардування його радянськими літаками. На ринку було повно гітлерівців, які панічно тікали. Один з давніх мешканців Залева пригадав, що він бачив на перехресті доріг, біля в’їзду в містечко багатотонний ваговоз з написом «Музей в Е.». Коли почався черговий наліт, водій вантажівки трохи з’їхав із шосе, бо шосе було головною ціллю бомбардувальників. Той очевидець заховався у підвалі, а як усе трохи вщухло і він вийшов звідти, то вже не побачив вантажівки. Мабуть, поїхала. Або по шосе на Старий Дзерзгонь, або дорогою до Єжвалда й Суша.

Я пригадую, що змарнував у Старому Дзерзгоні аж два дні, розпитуючи мешканців містечка про вантажівку з написом «Музей в Е.». Ніхто не бачив його і в інших селищах по тій самій трасі. Залишалася тільки дорога на Добжики, Єжвалд і Суш, якою можна було проїхати далі — на Прабути, Квідзин чи Мальборк, і ще далі на захід — до Німеччини.

Але й на тій трасі ніхто не примітив автомашини, яку я шукав. На цьому скінчив я тоді своє дослідження. Але тепер я був мудріший, ніж у ті роки. Мудріший на одну інформацію. Вантажівка не поїхала до Німеччини, а затонула у якомусь озері.

Я приніс пожовклу теку додому й розгорнув карту Ольштинського воєводства.

Колекцій не могли повезти на Ілаву, бо там уже були радянські танки. Не бачили вантажівки і в Старому Дзерзгоні, отже, й цю трасу треба відкинути. Лишається тільки дорога на Суш. Але і в Суші його не бачили…

Понад дорогою до Старого Дзерзгоня немає озер. А біля траси Залево — Суш розливається довге Озерище. Якщо в Суші не бачили вантажівки, то це значить, що між Залевом і Сушем водій раптом звернув на якусь польову дорогу й пробував переїжджати через замерзле тієї пори озеро.

Але де саме це сталося?

Може, в Добжиках? Або далі на південь? Може, між Добжиками і Єжвалдом німець побачив бічну дорогу на Матити і поїхав аж на край довгого півострова, що врізався в Озерище? А може, намагався вибратись на дорогу через вузький перешийок між Озерищем і Пласким Озером, щоб повернутися на трасу до Суша?

Мовчала розкладена переді мною карта, порізана червоними та жовтими нитками доріг і шосе.

Вивчати справу далі слід було вже на місці, біля Озерища.

Для цього я й пішов у Міністерство культури та мистецтва, до директора Марчака.

На письмовому столі в директора я побачив розкритий пакунок, а в ньому — Бурштинову Венеру. Директор саме скінчив читати повідомлення, яке міліція додала до старовинної фігурки.

— Здається, я знаю, чому ви прийшли до мене, — мовив директор Марчак.

— Я прийшов у справі зниклих колекцій музею в Е.

Він розвів руками.

— Мене тішить, що частина тих колекцій мабуть-таки зосталася на наших землях. Хоча міліції не пощастило встановити, де саме лежить затонула вантажівка.

— Гадаю, в Озерищі, — вихопилося в мене.

— Так? Ви певні? — іронічно спитав він. — Чи заприсяглися б ви, поклавши руку на серце, що саме в Озерищі? А навіть коли так, то що з цього?

— Слід розпочати пошуки…

— Що? Кому ви це кажете, пане Томашу? Старому байдарникові, який побував майже на всіх мазурських озерах? Озерище — третє за величиною мазурське озеро. В ньому тридцять кілометрів завдовжки і багато великих заток, острівців та півострівців. Загляньте хоча б у путівник, — він дістав із шухляди червоно-білий «Путівник по Польщі», — і пересвідчитесь, що Озерище — це понад три тисячі гектарів водяного плеса. І ви хочете на такій площі знайти затонулу вантажівку? Легше знайти славнозвісну голку в стіжку сіна.

Я розклав на письмовому столі карту, витяг з пожовклої течки свої давні рапорти.

— Гадаю, що вантажівка затонула біля оцього півострова, принаймні в північній частині Озерища. Тільки тудою міг він утікати від радянських танків.

Директор знизав плечима й погодився:

— Ви викликаєте довіру, бо вже розгадали не одну загадку й не раз ставали в пригоді польським музеям. Але ця справа перевершує ваші можливості. І наші також. Хіба що ви зазначите місце з точністю до… трьохсот метрів. Ну, хай до півкілометра. Тоді ми зможемо на кошти міністерства організувати експедицію аквалангістів і розпочати пошуки.

Тепер і я безпорадно розвів руками.

— Я не вкажу місця навіть з точністю до п’яти кілометрів. Адже я не певний, що взагалі йдеться про Озерище. Отже, мені лишається одне: використати свою відпустку в липні на пошуки колекції. Поїду на Озерище, може, зустріну там чоловіка з рубцем на правій щоці. Той чоловік, напевне, вже матиме акваланг або спільника-аквалангіста і спробує добувати скарби з затонулої вантажівки. Цей чоловік вкаже мені місце, де затонули колекції. Я відразу ж сповіщу міліцію, і ми їх знайдемо. На підставі старих каталогів можна припускати, що в вантажівці затонула й колекція виробів з бурштину, яка належала музеєві в Е.

Директор Марчак аж засяяв.

— Ви так надумали? Це чудово. Я можу тільки побажати вам успіху.

А за два тижні я несподівано зустрів на вулиці капітана Юзв’яка. Він підійшов до мене, привітався і спитав:

— Чи правда, що ви цього року збираєтесь у відпустку на Озерище? Мені казав про це директор Марчак…

— Еге ж. Проведу відпустку над Озерищем, — усміхнувся я. — Адже ви, мабуть, здогадалися, чому саме туди я хочу вибратись?

— Це дуже велике озеро.

— Я маю намір провести відпустку на північному березі Озерища.

— Он як, — він на мить замовк, а потім, прощаючися зі мною, додав:

— Хай щастить. Але застерігаю, ви взялися за важку роботу.

На тому березі. Дівчина з косою. Ніхто нічого не знає про Капітана Немо. Дивний чоловік з важкий мішком. Що сказав мені Проповідник. Кумедник подарунок. Підозра. Кожен шукав самотності. Я відвідую Озерище. Що я відкрив на острівцях.

Я не люблю без потреби демонструвати незвичайні властивості мого самохода. Він може розвивати швидкість понад двісті кілометрів на годину, — до речі, мені вже траплялося їхати з такою великою швидкістю. Звичайно ж я подорожую не швидше за інших.

Я звик, що, побачивши мою машину, всі сміються, а потім, коли вона розвиває незвичайну швидкість, починають мене розпитувати і просять показати мотор і розповісти історію машини. І я повинен розповідати про мого дядька Громілла, шановного винахідника, який купив розбиту під Закопаним автомашину «Феррарі-410» і приладнав до неї кузов, що його сам придумав і зробив. Стільки разів переповідав я ту історію, що вважаю за краще їздити повільно і не викликати зливи запитань на свою голову.