— А на водах державних рибних господарств?

— Гм, — затнувся пан Анатоль.

Марта відповіла не задумуючись:

— Не можна ловити судака вагою менше, як кілограм і завдовжки менше, як п’ятдесят сантиметрів. А охоронний розмір краснопера?

— До п’ятнадцяти сантиметрів.

— Плітки?

— До п’ятнадцяти сантиметрів.

— Лина?

— Гм, — занепокоївся лицар спінінгу. Після довгого обдумування невпевнено сказав: — Тридцять сантиметрів.

— Ні. До двадцяти п’яти. Щука?

— Сорок сантиметрів.

— Вугор?

І знову на обличчі пана Анатоля видно нерішучість.

Дівчина махнула рукою.

— Облишмо екзамен. Мені здається, що ви не ладнаєте з статутом Польської спілки рибалок.

— Ви мене ображаєте, — розсердився лицар спінінгу.

— А ви назвіть охоронні періоди: судака, щуки, сома, джерельної форелі, харіуса, ряпушки.

Пан Анатоль переступив з ноги на ногу.

— Я завжди ловлю влітку. Але знаю, що судака заборонено ловити до початку червня.

— До тридцять першого травня. А щуку?

— Так само.

— Неправильно. До п’ятнадцятого квітня.

Пан Анатоль тупнув ногою.

— Я не дозволю розмовляти зі мною таким тоном. Я досвідчений рибалка, а ви ще надто молода, щоб мене екзаменувати.

Він пішов розгніваний, щось сердито бурмочучи. Проте ми побачили, що він витяг з води одну вудку і вже ловив тільки двома, як годилося за статутом.

— Наука не йде до бука, — розсміялася дівчина.

Раптом їй захотілося порибалити.

Вона дістала з човна діряву бляшанку з принадою. Там було кілька пічкурів.

— На щуку, — пояснила Марта.

Запропонувала піти трохи далі, до маленької затоки. Але мені не хотілося ловити рибу. Я помітив рух на білій яхті, мене непокоїло те, що я не знаю долі рибальської карти. Голова в мене йшла обертом від усіляких підозрінь, здавалося, от-от сяйне думка, що розкриє усі таємниці Озерища.

— А що ви збираєтесь робити? — спитала Марта.

— Засмагатиму, — відповів я, роздратований, що вона заважає мені думати.

Вона взяла вудку, принаду й пішла берегом. Я приклав до очей бінокль. Вацек Краватик з Бороданем поставили на палубі яхти тапчани, біла дама лежала на ковдрі на даху кабіни й засмагала. Вацек з Бороданем про щось розмовляли, жваво жестикулюючи. Може, сварилися.

«Я багато дав би, тільки б дізнатися, за що вони сваряться», — подумав я.

Устромив руку у воду. Віяв міцний вітер, було холодно, але вода здавалася теплою. Я роздягнувся, залишившись тільки в плавках. Пірнув і плив під водою до яхти, поки вистачило духу. Потім обережно вистромив голову, щоб ухопити в легені повітря і подивитися, чи не помітили мене з яхти.

Але побоювання були марні. Бо я плив до корми, а Вацек Краватик і Бородань сиділи спереду. Мене могла помітити лише біла дама на даху кабіни, але й вона не дивилася сюди, Здавалося, що її захопила сварка між Вацеком і Бороданем.

Я знову пірнув у воду і виплив уже поблизу яхти. Хвилі були великі, іноді вони ринули над моєю головою і вкривали мене білою піною. Щоб трохи відпочити, я ліг на хвилі, й вони підкинули мене аж до борту. Я вхопився рукою за раму круглого віконця каюти і притулився до слизьких дощок корпусу яхти.

Бородань сердито казав Краватикові:

— Ми витратили купу грошей, а тепер знову марнуємо час. Треба щось робити, розумієш?

Вацек відповідав:

— Хлопчисько обіцяв принести сьогодні карту. Завтра вже заходимось ловити.

— А як не принесе?

— Хіба йому не треба грошей, чи що? Ми дамо йому й п’ять тисяч. Він із шкури вилізе і з-під землі добуде нашу карту.

— А може, повідомити міліцію? — роздумував Бородань. — Міліція скоріше від Франека знайде злодія.

— Міліція? — занепокоївся Краватик.

— А що тут такого? Карта це карта, нам же повертають украдені речі.

— Не про це мова. Мені здається, що в Чорного Франека більше шансів дістати цю карту. Адже він, мабуть, знайомий з усіма розбишаками на озері. І він легко домовиться з ними, надто коли пообіцяє їм трохи грошей. Я вважаю, що слід набратись терпіння. Діяти почнемо завтра.

У цю мить Вацек Краватик устав з тапчана.

— Поглянь! — закричав до Бороданя. — Якась велика туша пливе під водою.

Він перехилився через борт, стежачи за тінню риби в озері. І побачив, що я притулився до корпусу.

— Що ви тут робите? — вереснув він. — Ви підслуховуєте нас? Чи, може, хочете нас обікрасти?

У мене язик прилип до піднебіння.

— Відпочиваю, — пробелькотів я.

— Як це відпочиваєте? Тут?

— Я плавав. Але велика хвиля, і я знесилів, І вхопився за яхту, щоб відпочити. Зараз попливу до берега.

З палуби вихилилась і Едіта.

— Добрий день, — привіталась вона. — Будь ласка, може, вийдете до нас на палубу? Мабуть, ви змерзли? Вип’єте чогось гарячого?

Вона була дуже мила. А це викликало підозру в Бороданя.

— Звідки ти знаєш цього добродія? — гостро спитав він.

Вона не встигла пояснити, як втрутився Вацек.

— Чи не про цього типа розповідав нам Чорний Франек? Зажди-но, як його прозивають? Самоходик чи щось таке…

Біла дама й далі була дуже мила. Вона простягла до мене руку й знову запропонувала:

— Може, ви все-таки зайдете до нас на гарячий чай або на сигаретку?

Я випустив з рук вікно кабіни, ногами відштовхнувся від корпусу.

— Хай іншим разом! — гукнув я.

Щосили вимахуючи руками, я плив до берега, а вони стояли на палубі й підозріливе дивилися на мене.

На мисі Судака сиділа Марта й тримала в руках мій бінокль.

— Спіймалися, — сказала вона мстиво. — Дуже негарно підслуховувати.

Повіяв вітер, і я аж затрусився від холоду. Цокотячи зубами, схопив одяг і заліз у кущі. Коли повернувся на берег, усе ще тремтів, а дівчина дивилась на мене майже з задоволенням.

— У вас буде нежить, — сказала вона. А потім сердито тупнула ногою. — Ви послали мене по рибу, а самі…

— Що «самі»? — прикинувся я здивованим. — Хіба вже мені заборонено купатися в озері? І хіба я посилав вас по рибу?

Вона похитала головою.

— Ви купалися? На такому холодному вітрі? Мені відразу здалося щось не так, коли ви не пішли зі мною по рибу. Я вернулася з півдороги і дивлюсь, а ви вже коло яхти. Поглянула в бінокль і побачила, як ви причаїлись під бортом. Ну, вже і обличчя були в Краватика й Бороданя, коли вони вас помітили. То про що ж вони розмовляли? — спитала вона серйозно.

Не було сенсу гратися з нею в «куцу бабу».

— Чорний Франек ще не приніс їм карти. Вони починають нервуватися.

Марта на мить замислилась.

— Та карта справді дуже потрібна вам?

— Може, і я хочу стати князем спінінгу?..

— Я покажу вам місця, де найкраще ловиться щука, короп, плітка, краснопір, вугор. Чи й після цього вас цікавитиме карта Вацека Краватика?

— На жаль, так.

— Ви не скажете мені, чому?

— Ні.

— Мені перехотілося рибалити. Повертаймося, — сказала вона ображено.

Я слухняно сів у човен. Дівчина не обізвалася до мене й словом, поки ми пливли на той берег. Навіть коли я вистрибнув поблизу свого намету, вона не сказала, чи ще колись відвідає мене. Тільки махнула рукою на прощання.

Однак у мене було передчуття, що ми ще не раз зустрінемося і, мабуть, за цікавих обставин.

Чи повинні існувати мандрівні лицарі. Брончнне признання. Зустріч на мисі Судака. Зрада. Ми в пастці. Втеча. Голос зачарованої дудки. Порятунок. Несправжній чи справжній орнітолог?

Бронка повернулась аж увечері. Вона була дуже голодна і здавалася стривоженою, хоч намагалась приховати це від мене. Я не набридав їй запитаннями і поклав мовчки чекати, поки вона сама схоче про все мені розповісти.

Вітер стих, озеро поволі заспокоювалось. Але вечірнє повітря було холодне. Щоб не змерзнути, я мусив натягти грубого светра. Подумав, що й дівчині, певно, холодно, і дав їй свою шкіряну куртку.