P.S. Табір Чорного Франека міститься на маленькому острові біля Чаплинця».

Я заклеїв листа і ще трошки зачекав, поки Марта напише своє освідчення в коханні. Нарешті й вона заклеїла конверта.

— Ходімо! — сказала дівчина, встаючи з трави. — Мені вже треба повертатися додому, а цей дуб по дорозі. Ви проведете мене?

Вона взяла свою складану вудку, й ми пішли берегом. Обоє мовчали, мабуть, кожен з нас міркував, як Капітан Немо реагуватиме на наші листи.

Ще я думав, навіщо саме в тому трухлявому дубі він залишив мокре вбрання, а не забрав його з собою, адже він десь, мабуть, живе?

Дупло було глибоке. Капітан Немо застромив у нього палиці і, наче на вішалці в шафі, сушив у дубі своє мокре рибальське вбрання.

Ми поклали листи в кишеню куртки, а потім я попрощався з Мартою і пішов до свого табору. Хотів трохи заснути, відпочити перед походом, запланованим на сьогоднішню ніч.

На озері в червоному світлі призахідного сонця голосно кричали чайки, ніби сварилися за вечерю. Над берегом низько літали ластівки, збиралося на дощ.

Повертаючись до намету, я все поглядав на той бік озера. Чому немає Чоловіка з рубцем? Невже всі мої розрахунки й припущення не справдяться? Невже подорож на Озерище по затоплений скарб закінчиться для мене поразкою?

Раптом від старого дуба я почув гуркіт мотора глісера. «Немо був поблизу дуплистого дуба. І, може, навіть бачив нас. А тепер відплив», — подумав я.

Подорож у нічному мороці. В таємному таборі ватаги. Розмова злодійчуків. Спроба визволити полоненого. Невидимий ворог. Чи я — Капітан Немо? В полоні на острові. Руда Бронка. Тяжка доля полонених.

Мене збудило лопотіння краплин по брезентовому полотнищі намету. Я виглянув надвір і побачив, що над озером уже запав морок. У моїх сусідів світилися в наметах газові лампи й чулася розмова.

Дощ дужче залопотів по наметі, а потім зненацька вщух. Напевне, хмара пішла десь далі, тільки злегка скропивши цю місцевість. Але повітря не похолоднішало, а, навпаки, стало ще більш парко й душно. Цієї ночі треба було рясного, гарного дощу.

Я вмився в озері й, відчуваючи голод, відкраяв собі шматок хліба, купленого чотири дні тому, намастив його маслом і полуничним джемом. Ніч наступала швидко, і шкода було гаяти час, щоб скип’ятити чай.

Я надув камеру запасного колеса, з багажника в машині вийняв непромокальну торбину, в яку хотів потім запхнути одяг. Зашнурував намет, щоб мої сусіди думали, ніби я ще сплю. Закинув камеру на плече і тихо пішов берегом озера в той бік, звідки було найближче до острівця, де розташувалася ватага Чорного Франека. Бо той острів саме й був метою моєї подорожі.

Темнішало з кожною хвилиною, в озеро ніби хтось налив чорнила. Вітру не було. Над водою лунало кахкання качурів, що вовтузились у прибережному очереті.

Я прискорив ходу. Знав, що цієї ночі буде дуже темно, бо по небі сунули дощові хмари. В густому мороці важко було знайти маленький острів на величезному просторі озера.

Нарешті, коли ліворуч зостався позаду Чаплинець, я побачив невелику чорну пляму. То був острів з табором ватаги.

Не раз у приємному товаристві я купався вночі в річці або в озері. Але тепер на мене чекала самотня подорож у чорній, мов чорнило, воді. Тому, хоч і добре плаваю, я взяв із собою надуту автомобільну камеру, щоб перевезти на ній одяг у непромокальній торбі, а також мати змогу трошки перепочити.

Я роздягся і, кинувши на воду камеру, тихо занурився в чорну воду.

Вода була на диво тепла. Куди тепліша за повітря. Я плив поволі, щоб не хлюпати, та ще й тому, що пхав поперед себе камеру з одягом.

Одяг треба було забрати з собою, бо після повернення, у нічній темряві я міг не знайти його. А крім того, важко було передбачити, скільки я пробуду на острівці. Може, якийсь час сидітиму, сховавшись у заростях і стежитиму за ватагою Чорного Франека? Коли вийду з води, може бути холодно, та й комарі… їх не бракує на мазурських озерах.

Вода в озері була не всюди однаково тепла, часом мене огортав майже крижаний холод; мабуть, я натрапляв на якісь підводні течії або джерела.

Така самотня нічна подорож створювала особливий настрій. Я, звісно, не вірю в зміїв і чудовиськ, що начебто живуть у великих озерах, та все ж мені здавалося, ніби я трусь об якісь холодні й слизькі тіла, ніби щось хапає мене за ноги й паралізує руки.

Хоча ані повійнув вітрець, озеро було сповнене якимсь дивним життям. Щось у ньому плюскотіло, то з того, то з того боку. Мені навіть здавалося, що зовсім близько хтось чи щось пливе, пирхаючи. Довго я прислухався, але пирхання стихло, зате я виразно почув тихі, одноманітні сплески, наче хтось потихеньку плив.

«Може, хтось із хлопців Чорного Франека…» — подумалось мені…

І я став ще обережніший. Переді мною ніби виростала з озера щільна стіна дерев на острівці.

Під ногами я відчув вкрите гравієм дно. Острівець оточувала мілина. Я дійшов до комишів і заглибився в них, намагаючись не шелестіти, хоч гадав, що ватага Чорного Франека, найімовірніше, не виставляє варти. Острівець справляв на всіх, що перепливали сюди, похмуре враження, і ватага почувала себе тут спокійно й безпечно.

А ніч тим часом стала ще темніша, і знову почало накрапати. Я навпомацки вибрався на твердий грунт і прослизнув у гущавину молодої вільхи. Тоді побачив вогник. Світилася туристська газова лампа, напевно, вкрадена в гарцерському таборі.

На невеликій округлій галявині хлопці з ватаги Чорного Франека позрубували кущі й нижні гілки дерев. Вище гілля лишили, і воно утворювало природне шатро. Не зачепили вони й кущів навколо галявинки, а кущі ті були дуже густі, тому навіть пропливаючи біля самого острова, далеко не кожний помітив би світло.

На галявинці стояв великий курінь з гілля. Основу з жердин вкривали сніпки очерету, утворюючи щось схоже на стріху, яка чудово захищала від дощу. Ватага не палила вогнища, тому й дим не міг її зрадити. І я вже не дивувався, що торік ніхто не знайшов таємного табору.

Навколо запаленої газової лампи сиділа вся ватага — тринадцять чоловік. Та ні, я налічив їх аж чотирнадцять.

Так. Чотирнадцятий був прив’язаний до стовбура дерева скраю галявинки. Це з ним вів розмову Чорний Франек.

— Не думай собі, ти, мазунчику, миршавий гарцерику, що ми так просто відпустимо тебе до твоїх. Спочатку ми пограємося з тобою. Сидітимеш тут з прив’язаними до дерева ручками, а комарі зроблять із тебе суцільний пухир. Але ти сам винен. Навіщо приплив шпигувати? Тебе Яструб прислав? У мене з ним рахунки ще з минулого літа, а ти з його загону, еге ж?

— Я нічого не скажу вам, — буркнув прив’язаний хлопець.

І тоді я впізнав його. Це був Баська з Яструбового загону.

— То й не кажи, — засміявся Чорний Франек. — Яструб порозсилав вас усюди, щоб знайти наш табір. Бо він хоче напасти на нас. І ти, спритнику, знайшов наш табір. Тільки це тобі ні до чого. Два або три дні посидиш у нас у полоні, а потім повернешся до Яструба і привітаєш від нас. За три дні нас тут не буде. Ми облагодимо одну справу, зчинимо велику колотнечу — і привіт, гарцери. Шукайте вітра в полі.

Гарцер не просив, щоб його відпустили, не благав зласкавитись, і цим сподобався мені.

Обізвався хтось із ватаги. З задерикуватого тону я здогадався, що це, мабуть, Франеків конкурент, Роман.

— А як ми через три дні тієї справи не облагодимо, що тоді? Харчів немає, а ще цього шмаркача будемо годувати. Газ скоро скінчиться, а в таборах страшно показатися, голодно й холодно, і ти сам у бабських штанях ходиш, так тебе Немо обдурив.

І справді, тільки тепер я помітив, що Чорний Франек був у жіночих штанях. Певно, котрась із дівчат мала, крім сукні, ще пару штанів, і позичила йому. Решта з тих, що в них Капітан Немо позабирав одяг, теж були чудернацько повбирані в штани з ковдри, в позичені жіночі блузки й сорочки.