— Яке наше конкретне завдання?

Трохи подумавши, я відповів:

— Я приїду до вас завтра, і ми разом вирушимо на Пласке озеро.

Ми попрощалися, сказавши: «Будь напоготові!», і гарцери повернулися до табору, а я до самохода.

За хвилину я плив озером до мису Судака.

Наставав вечір — теплий, тихий. Озеро, звичайно таке рухливе, мов живе, тепер здавалося мертве. На ньому не було й хвильки. Вода застигла, як величезна калюжа розтопленого олова, і там, де падало проміння призахідного сонця, воно палало мов жар.

Але до ночі було ще довго. Тому я вирішив хоч на кілька хвилин випливти на Пласке озеро і подивитись, який воно має вигляд. Ніколи ще я не був на ньому, знав його лише з докладної карти.

Чому його назвали Пласким? Хіба бувають озера не пласкі, горбкуваті чи похилі? Взагалі, чому його вважали чимсь окремим, хоч воно сполучалося з Озерищем перешийком завширшки сто метрів?

Випливаючи з Озерища на Пласке озеро, хтось, не обізнаний з картою, взагалі не помітив би, що опинився на іншому озері. Ось Озерище раптом звузилося на короткому відтинку, так само, як не раз звужувалося біля Ілави, а потім знову розливалася широка водяна гладінь з багатьма островами й острівцями. Може, на якомусь із них табір Романової ватаги?

— Обережно, там сітки, — сказав Чорний Франек, коли я хотів був повернути вздовж східного берега. — Порвете їх або зіпсуєте гвинта.

Це були не сітки, а величезний ятір. Убиті в мілке дно гілки зазначали його кінці, на воді лежало кільканадцять буйків, які утримували ятір на певній глибині.

Я обминув пастку і звернув до перешийка. А потім востаннє глянув на Пласке озеро. У легкій вечірній млі, зі своєю непорушною, злегка золотавою поверхнею і купами дерев на островах воно здавалося таємничим. Може, через його пустельність? Ніде на озері не видно було човна чи вітрила, не чутно тарахкотіння моторок. Неприступні зарості чи болотисті береги не вабили туристів, і озеро тут було дике, чарівне.

Туристи з Буковця чи Сем’ян рідко заглядали сюди.

«Хитро зробила ватага, оселившись саме в цій місцевості», — подумав я, запливаючи в протоку, на західному березі якої стояв самотній будиночок — лісова сторожка з червоної цегли. На північ від сторожки, тобто вздовж Плаского озера, ріс густий ліс, що тягся до перших хат села Єжвалда. І на кілька кілометрів у глиб острова земля була вкрита буйним лісом. Цілими годинами можна блукати в ньому, не зустрівши людини. Там були тільки невеличкі лісові озерця. Чудовий край для тих, що не хотіли здибатися зі сторонніми.

Ми добралися до мису Судака і його піщаної коси. Бронці доручили готувати вечерю. Ми удвох з Чорним Франеком почали влаштовувати табір. Спершу поставили намет для Бронки і надули для неї матрац. У мене в машині був ще один матрац (я завжди сплю на двох, щоб не так тягло від землі). Отже, той другий я віддав Франекові. Згодилась і військова накидка, так званий плащ-намет; з двох таких накидок можна зробити зграбний наметик. Скориставшися накидкою і клаптем брезенту, що ним я під час довших зупинок накривав самохід, Франек спорудив собі зручну оселю.

Ми повечеряли підсмаженими з грудинкою яйцями та випили чаю. Поки ще не зовсім смеркло, я походив лісом, де був наметик таємничого Орнітолога. Проте знайшов тільки місце, де стояв його намет, витоптану траву і ямки від кілочків для намету. Та ще на дереві залишилася намальована на сосновій корі машкара. «Таємничий Орнітолог таємничо зник», — подумав я.

Бронка відразу ж після вечері пішла спати в намет. Чорний Франек узявся ловити вугрів. У нього в кишені був гачок, волосінь і поплавок, а вудлище вирізав з ліщини. Однак не спіймав ані рибини, хоч просидів аж до ночі.

Я не лягав спати. Сидів на високому трав’янистому березі озера й стежив за повільною мандрівкою місяця, який виплив із-за Чаплиного острова і тепер висів над тим місцем, де стояв намет пана Анатоля. Хоч місяць був не вповні, ніч стояла ясна.

Франекові набридло невдало рибалити, і він сів поруч мене.

— Хіба так не краще? Спокійніше, безпечніше? — спитав я його.

Франек не відповів. Хлопці його віку або надто швидко й гаряче визнають свою провину і наводять на думку, що не зрозуміли до кінця й не дуже глибоко пережили свої помилки, або з них треба обценьками витягати, що саме їх мучить. Признаюсь, я більше прихильний до других, а до них, мабуть, належав Чорний Франек.

— Розкажи про себе, — попросив я. — Я питаю не знічев’я. Може, якось допоможу тобі?

— Не потрібна мені ніяка допомога. Сам дам собі раду. Мабуть, якось улаштуюся, — відповів він.

«Ще й гороїжиться», — подумав я. А вголос мовив:

— Ну гаразд. Але ж ти можеш щось розповісти мені про себе? Чи твоє життя — велика таємниця?

Він здвигнув плечима.

— Адже ви знаєте, хто я такий. Мене прозивають Чорним Франеком, так, як вас — Самоходиком. Ви справді працюєте в музеї?

— Показати тобі посвідчення? — засміявся я.

— Я хотів би мати таку автомашину, як у вас. І взагалі хотів би бути у вашій шкурі, а не в своїй.

— Що ж, ти можеш змінити шкуру. Власне, я хотів би допомогти тобі в цьому.

— Ет, я дам собі раду, — махнув він рукою.

— Скільки класів ти скінчив?

— Небагато. Неповну середню школу,

— Не хотілося вчитись.

— Я зовсім не ледачий, — обурився хлопець. — Це з батькової вини. Бо мої батьки розвелися. Двох сестер узяла мати, а мене — батько. Він удруге одружився і має в новій сім’ї троє дітей. Він сам працював, удома були злидні, батько трохи випиває. Тому він мені раз у раз казав, коли тільки скінчу неповну середню, щоб ішов працювати, не сидів йому на шиї. Спочатку я був кур’єром. Це мені обридло, і я поїхав з групою хлопців збирати ягоди в Бескидах. Хлопці були трохи старші за мене, теж така собі ватага. Ми два тижні збирали ягоди, а потім — у «турне» по Бескидах. Обкрадали туристів, ну, ви про це знаєте. Відсидів у виправній колонії. Коли вийшов звідти, мені наказали вчитись на слюсаря. Але це не для мене, не вабить мене така робота. Мені якби якась небезпечна або якась така складна… Як це сказати… Ну, от бути моряком або працювати в міліції. Але скрізь треба мати більшу освіту і чисту репутацію. А в мене була виправна колонія. Потім працював у столярній майстерні, на будівництві, скрізь по два-три місяці. Але не через лінощі кидав роботу. Просто нецікаво, не задовольняє. Тільки чекав літа, щоб вирватися з роботи й майнути з хлопцями в теплі краї, на Озерище. Тут гарно.

Він замовк. Ми почули шум глісера, що наближався до нас.

Хлопець здригнувся, схопився з землі, та відразу ж знову сів. То плив його ворог, чоловік, який переміг його в нерівній боротьбі — сам проти всієї ватаги. Шум мотора все ближчав, здавалося, що глісер уже поряд, хоча його ще не було видно.

Але згодом гуркіт почав стихати. Над великим озером западала тиша, яку порушували тільки кахкання качурів в очеретах, поодинокі виплески риби на воді…

— Ходімо спати, — вирішив я.

Ми сказали один одному «на добраніч» і розійшлися. Він до свого наметика, а я до автомашини.

Хоч мені й дуже хотілося спати, проте заснути не міг. Не спала моя уява. Вона ж бо відігравала неабияку роль у моїх пригодах. Я уявив собі спосіб мислення моїх ворогів, «влазив у їхню шкуру», — так я називав це, — і передбачав їхні дальші вчинки, як гравець у шахи передбачає ходи свого супротивника.

Тепер уява перенесла мене в новий табір ватаги.

І я схопився з постелі. Швидко натягнув светра й штани. Ввімкнув стартер автомашини. Вже рушив з місця, коли Чорний Франек скочив на сидіння поруч зі мною.

— Ви пливете на озеро поглянути на ятір, — сказав він. Видно, і його уява не дрімала цієї ночі.

— Не попливу, а поїду, — відповів я. — Вони почули б гуркіт мотора і плюскотіння води. Ятір у затоці біля того півострова, де й мис Судака. Дорога вздовж берега приведе нас туди…

Ми їхали повільно, бо хоча світив місяць, берег озера ховала тінь молодого лісу, і світло фар могло нас викрити. У якусь мить стало так темно, що Франек мусив вискочити з машини і, прикриваючи долонею засвічений електричний ліхтарик, показував мені дорогу між стовбурами дерев.